Чи потрапить Попелюшка на інвестиційний бал?

На найнижчу в Україні середньомісячну зарплату важко вижити, не те щоб будуватися. А ось за рівнем безробіття область посідає перші місця. У селі роботу знайти практично неможливо, тому роз’їжджаються селяни хто куди.

Так було не завжди. На початку дев’яностих в області працювали потужний комбайновий завод, де виготовляли бурякозбиральні комплекси для всього Союзу, один з найбільших і найсучасніших в Україні бавовняний комбінат, до десятка високотехнологічних підприємств військово-промислового комплексу. Лише назви чого варті: «Оріон», «Сатурн», «Квантор», «Мікрон», «Промінь»... Нині на плаву залишилися лише «Ватра» та «Оріон», але про колишні масштаби можна тільки мріяти. У цехах комбайнового — торговий комплекс «Епіцентр» і дрібні фірми та фірмочки. Не працюють фарфоровий і склозаводи, швейні фабрики, консервні підприємства... Десятки тисяч людей дев’яності роки вихлюпнули за прохідні.

Ось що розповідає інженер-конструктор колишнього комбайнового. Чому не називаємо прізвища, зрозумієте далі.

— У неділю під вечір я вже починав нудитися. Хотілося, щоб якнайшвидше настав понеділок, адже мене чекала цікава робота, нові розробки. Не тільки тому згадую ті часи з ностальгією, що був молодим. Поруч зі мною так само горіли роботою старші колеги. Завод помирав довго, його ще намагалися реанімувати, але дарма. Чергові власники порізали дороге обладнання на метал, на тому все закінчилося. Тепер на приватному підприємстві. На пенсію у тисячу гривень не проживеш. Кілька років працював без трудової, зарплату отримував у конверті. Після чергової перевірки податкової оформили офіційно. А ось мого сина, також інженера, не оформляють. Мені однаково, я вже пенсіонер, а йому запис у трудовій книжці потрібен. Та що кому скажеш? Якось я запропонував технічне вирішення однієї проблеми, але родичі директора, а саме вони здійснюють увесь менеджмент, навіть не вислухали. Мовляв, хто вас про це просить? У відпустці не був, компенсації не отримую. Хворіти дозволяють не більше двох-трьох днів, про оплату лікарняних краще і не згадувати. Тепер розумієте, чому не хочу називатися. Можу втратити і цю роботу. Та й сина звільнять.

З найбільших підприємств нині — спільне німецько-українське підприємство «СЕ Борднетце-Україна», де трудиться понад три тисячі осіб. Жіночі руки вправно справляються з кабельною продукцією для «Фольксвагенів». Дешева робоча сила приваблює інвестора, і він має наміри розширити виробництво вдвічі. Кажуть, що аналогічне підприємство збирається відкрити в області і японський концерн «Тойота». Загалом ситуація з інвестиціями у промисловість маловтішна. І хоч обсяг прямих іноземних вливань в економіку області зріс у першому півріччі майже на три відсотки, проте він залишається найнижчим в Україні.

— Є багато цікавих проектів, зокрема, з вироблення альтернативних видів енергії, переробки сільськогосподарської продукції, — розповідає начальник управління зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності облдержадміністрації Василь Кравець. — Наразі вони проходять дозвільні процедури. Без іноземних інвестицій економіка області не зможе запрацювати на повну потужність. А інвестори передусім цікавляться логістикою. Скажімо, були наміри збудувати в області цементний завод, але одразу постала низка питань. Одне з них: де брати «вертушки» для транспортування продукції?

На те, що нестача напіввагонів стримує видобуток гіпсового щебеню, скаржився і генеральний директор ТОВ «Кнауф Гіпс Скала» Ігор Балафін:

— Ми до мінімуму обмежили експорт гіпсу у Білорусь і країни Прибалтики, хоча ще нещодавно туди відправляли до 50 відсотків видобутого щебеню. Країні не вистачає 30 відсотків напіввагонів, а ті, що є, наполовину зношені. Торік ми видобули 300 тисяч тонн щебеню, хоча були роки, коли доходило до півмільйона. Вирішується питання щодо будівництва заводу сухих сумішей, отже, є перспективи і для збільшення видобутку гіпсового щебеню та реалізації його в Україні.

Ігор Євгенович сподівається, що в державі буде прийнято нові програми з розвитку будівництва чи оновлення тих же «хрущовок», і попит на продукцію «Кнауф» зросте. А загалом про такого інвестора можна тільки мріяти. Не просто видобуває сировину — ставить за мету замкнутий цикл виробництва. Справно платить податки. За деякими даними, стільки, скільки усі кар’єри області разом узяті (ті здебільшого ховаються у «тінь»). Готує кадри для роботи з сухими гіпсами у двох училищах, перед цим створивши належну базу. Бере участь у соціальних проектах Борщівського району й області, є генеральним спонсором всеукраїнського фестивалю «У Борщівському краї цвітуть вишиванки», допомагає талановитим дітям. Бюджет Сков’ятинської сільської ради, на території сіл якої «Кнауф» видобуває щебінь, і за що робить відповідні відрахування, набагато більший за бюджет райцентру. За ці кошти громада істотно оновила сільську інфраструктуру, дороги.

Великі підприємства для області, швидше за все, втрачені назавжди, хіба зайде якийсь поважний інвестор. Переважає малий і середній бізнес. Власне виробництва мало, більшість підприємств зорієнтовані на торгівлю та надання послуг. Але є нові перспективні напрями. У місті Хоросткові, наприклад, при спиртовому заводі споруджено станцію з переробки спирту в біоетанол. В Україні таких п’ять, Хоростківська — найпотужніша. Щодоби вона може виробляти 45 тонн біоетанолу. Перші партії добавок до бензину були виготовлені торік, однак через законодавчу неврегульованість цього питання і відсутність ринку збуту виробництво стримувалось. Завод працював лише 20 днів. Чого варте утримати спеціалістів в цих умовах, можна тільки уявити. У зв’язку з реорганізацією спиртової галузі триває переоформлення документів. Процедура доволі тривала, але є надія, що цього року і завод, і біоетанольна станція запрацюють на повну потужність. Тим більше що Верховна Рада прийняла відповідний закон, який, щоправда, наразі не підписаний Президентом. Наступного року виробники бензину мають добавляти до нього п’ять відсотків біоетанолу, далі йдеться про сім відсотків.

— Для України, яка на 90 відсотків залежить від імпорту бензину, використання біоетанолу дуже важливе, — вважає директор Хоростківського спиртозаводу Валентин Задорожний. — Це здешевлює бензин, він стає екологічно чистішим, та й гроші крутяться всередині держави. Окрім того, є можливість завантажити спиртові заводи.

Зрештою, декого вона вже озолотила. В області діють кілька потужних агроформувань, які навчилися вирощувати високі врожаї. Торік середня врожайність пшениці була найвищою в Україні — 44,5 центнера з гектара. На окремих ділянках не дивина вже сто і більше центнерів. Приходить розуміння, що торгувати треба не сировиною, а готовою продукцією.

— У будівництві переробних підприємств, сховищ розраховуємо передусім на внутрішнього інвестора, більше того, на вихідців з області, — розповідає голова облдержадміністрації Валентин Хоптян (на знімку). — Уже збудовано кілька потужних елеваторів, картоплесховищ, насіннєвих заводів. У Чорткові агрохолдинг «Мрія», який очолює Герой України Іван Гута, до кінця року обіцяє ввести в експлуатацію крохмальний завод. Він же будує млин потужністю 500 тонн борошна на добу. Грандіозні плани, пов’язані з областю, має відомий бізнесмен, виходець із Заліщицького району Дмитро Фірташ. У своєму рідному селі Синькові він споруджує найбільший у Європі тепличний комбінат з вирощування помідорів і солодкого перцю, першу чергу якого — 18 гектарів — введуть уже восени цього року. Наш земляк також інвестуватиме в будівництво підприємств з переробки сої і кукурудзи. Насіннєвий завод ввів у експлуатацію «Агропродсервіс», який очолює Іван Чайківський.

Якщо землі дати все по правді, то вона відплатить сторицею. Але насичують нашу годувальницю здебільшого мінеральними добривами. Органіки немає, та й звідки візьметься, якщо поголів’я великої рогатої худоби донедавна було на повоєнному рівні, і лише за останні рік-два ситуація у тваринництві дещо зрушилась.

У Гусятинському районі, де прописаний найбільший за кількістю землі агрохолдинг «Мрія», налічується аж 32 голови ВРХ, у Кременецькому — 44. Заради справедливості слід сказати, що господарники із досвідом навіть у найтяжчі часи не позбувалися худоби. Так чинили у ТОВ «Україна» Підволочиського району (керівник — Герой України Олег Крижовачук), сільгосппідприємстві «Іванівське» (неподалік від Теребовлі), яке очолює патріарх аграрного сектору області Антон Білик, та у деяких інших господарствах. Вони і роблять позитивну статистику своїм районам і області загалом. Особливо швидкими темпами зростає виробництво молока у ТОВ «Бучачагрохлібпром». Щороку тут вводять в експлуатацію потужний молочний комплекс, а то й не один. Однак це швидше приємні винятки, ніж правило. Тваринництво не дає такої швидкої віддачі, як поле, тому для тих, хто націлений на швидкі прибутки, воно другорядне. А таких, на жаль, більшість. Важко повірити, що в середині вісімдесятих Тернопільщина була одним з флагманів розвитку тваринницьких комплексів, сюди за досвідом їхали з усього СРСР, а сирокопчені ковбаси Тернопільського м’ясокомбінату цінували справжні гурмани, їх більше знали у Москві і тодішньому Ленінграді, ніж у Тернополі.

Як то кажуть, без коментарів. І лише торік почалися невеликі плюси у виробництві молока і м’яса. Причому населення позиції здає, а сільгосппідприємства нарощують виробництво. Тобто все повертається на круги свої, але з якими втратами!

У селі Козаччина Борщівського району селяни якраз зносили молоко на приймальні пункти, коли ми прямували до райцентру. Запитуємо, куди і за якою ціною здають. З’ясувалося, що на Борщівський сирозавод, який платить за літр аж 1,5 гривні.

— Я б тримала й більше корівок, якби платили нормально, — каже Ольга Татарин. — Літрова пляшка води у магазині коштує вдвічі-втричі дорожче, ніж молоко. Заробити у селі більше немає на чому.

— Нам, пенсіонерам, трохи легше, бо є пенсія. А що робити молодим? — приєднується до розмови Ганна Богуславець. — Син з невісткою працювали в одного фермера, то він їм заборгував ще з минулого року 3 тисячі гривень, видав на Великдень по 100 гривень, та й по всьому. А що нині купиш на ці гроші?

Ганна Петрівна працювала на фермі і дояркою, і телятницею, тож уміє доглядати за худобою, могла би більше здавати молока, але не за таку сміхотворну ціну.

У Борщові запитуємо про це голову райдержадміністрації Ярослава Верхолу (на знімку). Він погоджується, що для молока 1,5 гривні — ціна занизька.

— Ми домовились з керівництвом заводу про 1,8 гривні за літр, — каже Ярослав Іванович. — Але й підприємству треба допомогти з реалізацією, адже продукція якісна, екологічно чиста. На його складах назбиралося нереалізованих сирів на 6—7 мільйонів гривень через те, що Росія перестала брати. Перевели на місцеві молокопродукти всі садочки району, з 1 вересня завод постачатиме їх і школам. Фірмачі завозили не завжди якісну і дорожчу продукцію інших виробників з термінами зберігання до шести місяців. Для чого це робити, якщо можна дітям давати свіженьке молоко і продукти з нього? На ринку у райцентрі підприємство відкрило свій магазин, ціни — від виробника. Вважаю, що ціна на молоко має бути більш-менш стабільною протягом року, а то взимку зашкалює, а влітку падає. Було б добре, якби переробники укладали індивідуальні договори з кожним здавачем сировини, де були б задекларовані і кількісні, і якісні показники. Виробництво молока має дотувати і держава.

Ярослав Іванович у районі три місяці, але встиг закрутити немало добрих справ. Це підтверджували і аграрії, і виробничники, і медики, з якими зустрічалися. Навіть вулиці райцентру почали поливати у спеку. Підказали йому цю ідею під час гарячої лінії, і вона оперативно була втілена. Сільгосппідприємства поливають вулиці і в селах, щоб машини, які возять зерно, менше пилюки піднімали. Люди побачили, що влада до них дослухається, і почали атакувати різними пропозиціями і проханнями. Керівник району їм вдячний: самому заглянути у кожний закапелок немає змоги, та й у районі він людина нова. Щосереди працівники райдержадміністрації виїжджають у закріплені за ними села, щоб знати ситуацію на місцях, доповідають про проблеми і тримають на контролі їх вирішення.

Села Горошову і Шупарку у Борщівському районі називають столицями ранньої городини. З цього живуть й селяни кількох інших придністровських сіл, але масштаби двох «огіркових столиць» їм поки що недосяжні. Хоча чому тільки огіркових? Починається все із зеленої цибулі, ранньої капусти, огірків, а закінчується помідорами, перцем, баклажанами. Родюча земля, сприятливий клімат, воду для поливу можна брати із Дністра... Не дивно, що тут немає двору, де б не стояли теплиці. Робота в них кипить з лютого до пізньої осені з короткою перервою на Різдвяні свята і знамениту горошівську Маланку. Працюють у теплицях сім’ями. Це по суті єдина нагода заробити на життя. Причому доволі пристойне. За сезон сімейний бюджет можуть поповнити 40 і більше тисяч гривень. Тому у цих придністровських селах практично немає заробітчан. Для чого кудись їхати й відриватись від родини, коли і вдома можна жити заможно. А якщо так, то й діти народжуються. Населення Горошової — понад 2 тисячі жителів. У складчину тут відновлюють соціальні об’єкти. Саме завдяки цьому запрацював дитячий садочок, хочуть мати сімейну амбулаторію, а не просто ФАП, запросити на роботу сімох лікарів.

— Люди самі себе забезпечують роботою, і їх треба підтримувати, — каже Ярослав Верхола. — Тим, хто береться за городництво, виділяємо землю, налагоджуємо сервісні послуги, організовуємо семінари, консультації, продаж якісного насіння, засобів захисту. Але головна проблема — збут продукції. Львівський ринок «Шувар» надає нашим селянам 10-відсоткові знижки за торгове місце, на жаль, такого немає у Тернополі.

В області вже кілька років ведуть розмови про організацію гуртового ринку ранньої городини, однак реальних кроків так і не зроблено. А на ньому селяни Борщівського і Заліщицького районів могли б збувати вирощену продукцію. Сьогодні кожен сам продає її, хіба що заїдуть в «огіркові» села перекупники. Немало овочів пропадає. Певну надію керівництво району покладає на переробний завод, який планують збудувати у комплексі з супертеплицею у Синькові сусіднього Заліщицького району. Тут мають намір переробляти не лише вирощену у ній продукцію, а й закуповувати овочі у селян. Тим часом відновлюють і свій консервний завод у Мельниці-Подільській. Колись на Тернопільщині у кожному районі працювали консервні заводи, подекуди й не один. Розібрали, порізали, тепер відновити їх непросто. Та само проблема у селах Кременецького району, які спеціалізуються на вирощуванні полуниць. Здавати їх також немає куди.

Ще один перспективний для області керунок — органічне виробництво. Нині вже над цим подекуди замислюються. Щоправда, швидше спонтанно, ніж з науковим обґрунтуванням. Приходять до усвідомлення цього переважно жінки. І не дивно. Кому, як не їм, дбати про здоров’я дітей та онуків. У селі Гадинківці Гусятинського району прекрасні яблука вирощує Таїсія Патола. Жінка принципово не використовує хімічні засоби захисту свого багатогектарного саду, мінерального підживлення. Спілкується з такими само ентузіастами, їздить на міжнародні семінари з органічного вирощування плодів. Її яблука в екологічних магазинах, які вже почали з’являтися в Україні, мають великий попит. Дбати про їх збут доводиться самій. Шукати транспорт, відправляти по кілька ящиків у різні кінці країни. Гуртовий збут і тут проблема.

Поки що жодної вигоди від вирощування екологічно чистої продукції не має директор ТОВ «Корпорація «Колос-ВС» Галина Іванишин з Борщівського району. Вона єдина у районі зберегла дійне стадо, має 167 голів ВРХ, 100 голів свиней. Корми свої, натуральні, жодних преміксів, добавок. На поля тут вносять органіку, генно-модифікованих сортів уникають. А ось яких-небудь преференцій при здачі на переробні підприємства натуральних молока і м’яса товариство не має. Ціни однакові, що на екологічно чисту продукцію, що на нашпиговану хімією. Несправедливо? Ще й як, але Галина Богданівна за швидкими прибутками не женеться. Головне, щоб совість була чиста, вважає жінка.

Останні рік-два на Тернопільщині інтенсивно почали насаджувати сади й ягідники. На десятках і навіть сотнях гектарах. А вже згадуваний «Бучачагрохлібпром» має намір посадити дві тисячі гектарів плодових дерев за американськими технологіями з відповідною інфраструктурою: сховищами, переробним підприємством, житловими будинками для персоналу. Початок покладено: посаджені навесні італійські саджанці яблунь уже восени дадуть перший урожай.

Захоплення садівництвом і ягідництвом не випадкове: воно обіцяє добрі прибутки. Причому займаються цим не лише великі сільгосппідприємства і фермерські господарства. У селі Лосятині Кременецького району люди спочатку об’єдналися у молочний кооператив, потім заохотилися до різних вітчизняних і міжнародних програм та проектів. Кооперуючись, почали оновлювати молочне стадо, поголів’я свиней. А далі взялися за ягідництво. Тим більше що справа знайома.

Полуницями почаївська зона, до якої належить і це село, славилася давно. Колись смак вирощених тут ягід знали і в Києві, і в Москві, закуповували їх переробні заводи. Одне слово, із збутом проблем не було. А далі почалося те саме, що з огірками. Мало було виростити, треба було ще й продати, а ринок обмежений. Багато хто почав скорочувати полуничні плантації. Аж поки одна з іноземних компаній не запропонувала перевести вирощування ягід на промислову основу. Селянам дали саджанці іноземної селекції, причому спочатку для власних потреб, а потім для кооперативних, навчили передовим технологіям. Обіцяють гарантований збут, ціни обумовили одразу у договорах. І з цього села тепер навряд чи хто поїде на заробітки за кордон. Для чого, коли вдома можна добре заробити? Тим більше що кооперативу обіцяють ще один напрям — малиновий. За короткий час лосятинська громада зуміла залучити для свого розвитку 12 мільйонів гривень. Доводиться лише шкодувати, що таких кооперативів в області одиниці, нічого не робиться для узагальнення і поширення їх досвіду. Влада тішиться потужними інвесторами, масштабними проектами, але повноводну ріку живлять не лише великі, а й дрібні струмки.

Звучить заманливо. Як наблизити ці перспективи?

Тернопільська область.