Депресивні міста борються за виживання

У лютому на засіданні Кабміну планували затвердити концепцію розвитку депресивних територій. Новороздільська міська рада розробила комплекс заходів, які мали вдихнути нове життя в промислову зону та соціальну інфраструктуру. Доповідати збирався голова Львівської ОДА Михайло Костюк. Але трапилося кілька несподіванок, які поховали довгождану програму в довгі шухляди.

Несподівано на засідання Кабміну приїхав Президент Віктор Янукович, і порядок денний змінили. Питання депресивних територій відклали до наступного разу. Потім змінили міністра економіки, який протягом кількох років готував цю концепцію та заходи для її реалізації. Новий керівник міністерства привів свою команду, і нові люди взялися за нові проблеми. Важливі напрацювання старої команди залишили поза увагою. Щоб нагадати про себе, міські голови чотирьох депресивних міст звернулися до Президента України з проханням прискорити розгляд наболілих проблем. Майже 200 тисяч людей очікують, що про них почують, бо депресивні міста опинилися на межі виживання.

Ми побували в одному з таких міст — Новому Роздолі. У місто хіміків зі Львова рукою подати — близько 50 кілометрів. Красиве містечко, де проживає 29 тисяч осіб, зустріло спокоєм і тишею. Згідно із соціологічними опитуваннями Новий Розділ за розвитком інфраструктури увійшов в десятку найбільш комфортних міст України поряд з Трускавцем, Бучею та Алуштою. Місто збудували в 60-х роках разом з цехами виробничого комбінату «Сірка». Сучасні школи, спортивні комплекси, торгівельні центри, житлові мікрорайони — все це зробило Новий Розділ привабливим для проживання. Місто давало левину долю сірчаної продукції для промисловості СРСР. За час існування відвантажили понад 40 мільйонів тонн високоякісної сірки. На комбінаті працювало 13 тисяч осіб.

Останню тонну сірки виплавили понад 10 років тому. З того часу місто почало занепадати. Прибуткові підприємства після реструктуризації приватизували, а збиткові залишили. Нині на «Сірці» працює близько 300 осіб. Хіміки, будівельники, інженери — найкращі фахівці давно роз’їхалися по світу у пошуках кращої долі. Більшість сімей залишилися у Новому Роздолі й живуть із закордонних заробітків батьків та матерів.

Біля прохідної чекає старенький автобус «Чобіток». Володимир Венчак, генеральний директор Роздільського державного підприємства «Сірка» везе показувати колишню гордість промисловості Західної України. Їдемо розбитою дорогою до заводу фунгіцидів. Вся територія в очеретах та розвалинах. Кругом безлюдно. Найчастіші гості на підприємстві —«металісти». Так називають представників фірм, що вирізають в колишніх цехах металолом. Це нині найбільш привабливий бізнес в Новому Роздолі.

— Ось завод фунгіцидів, колишній структурний підрозділ роздільської «Сірки», — показує рукою на купи розвалин Володимир Венчак. — Виробляв фунгіциди для сільського господарства. Екологічно найчистіші, які тільки існували. На другий день після обробки фунгіцидами садів чи виноградників можна було фрукти споживати. Також виробляли мелену сірку для каучуку та шинної промисловості. У 2001 році працювало 380 працівників. Після того, як завод взяв під контроль Андрій Лопушанський (колишній заступник керівника «Нафтогазу України»), підприємство стало занепадати. Крім того, на «Сірці» поставили свою людину. Реструктуризація в 2001 році йшла під диктовку Олексія Івченка і Андрія Лопушанського. Руїни, які бачимо тут і трохи далі на заводі складних мінеральних добрив, — це їхніх рук справа.

— З якого року стоять розвалини?

— З 2004-го.

— Чому так сталося?

Поряд ще один завод — складних мінеральних добрив — перетворився на суцільну руїну. 98 відсотків акцій належать кредиторам. Вони приводять фірми і вирізають метал. Частину обладнання продали у Рівне. Залишився цех фосфоритів, який теж піде під різак. Місту залишать купу розвалин, які колишні власники навіть не думають розчищати.

Міський голова Володимир Туз у розмові з кореспондентом «Голосу України» дивувався, як суд міг ліквідувати завод фунгіцидів, якщо не зачищена територія й залишилися борги перед міським бюджетом. Невже пізніше державні проблеми спихнуть на місцеву владу?

Ми сидимо у робочому кабінеті міського голови Нового Роздолу Володимира Туза. На стіні — карта міста, яке займає лише невеликий клаптик землі. Понад тисячу гектарів знаходиться в користуванні «Сірки». Це було комплексне підприємство, що, крім сірки, виробляло мінеральні добрива та будівельні матеріали.

— З одного боку, маємо прекрасну інфраструктуру, — розповідає Володимир Туз і на карті показує основні об’єкти. — Своя ТЕЦ, потужні газопроводи, вдосталь електроенергії. На місці вироблених кар’єрів сірки утворилися озера глибиною 40 —70 метрів. Від них викопали канал до Дністра, щоб в разі стихії контролювати потоки води.

З другого боку, маємо величезну територію, де знаходиться 60 мільйонів тонн сірчаних відходів. Якщо навчимося їх переробляти — заняття буде на 50 років. Можна вилучити вапняки і виробляти для села добрива. Ще у нас чотири мільйони фосфогіпсів, які з часом теж можна пустити в діло. Тим часом ведуть розмови про закриття «Сірки». Хто ж собі дасть раду з хімічними відходами?

— Згідно з Законом України «Про стимулювання розвитку регіонів» для кожного депресивного міста мали б виділити 0,02 відсотка державного бюджету України. Йдеться про понад 400 мільйонів гривень.

— Куди будуть спрямовані ці кошти?

— Ми запропонували створити промислові майданчики. У нас величезні території, де створені всі умови для промислового виробництва. Маємо тепло, газ, електроенергію, воду.

Ми взяли участь у міжнародному гранті. Сподіваємось разом з польським Любачевом та львівським Яворовом отримати близько чотирьох мільйонів євро для ліквідації діяльності хімічних підприємств. Але урядова програма могла би дати новий імпульс, щоб місто отримало можливість заробляти, а не сидіти на дотації.

— Основне завдання — створення нових робочих місць та збільшення заробітної плати. Хочемо почати з генерального плану розвитку Нового Роздолу. На що потрібно хоч би мільйон гривень. Наступні кроки — підтримка промислових підприємств. Ми готові запустити виробництво кормових добавок для тварин. Для цього потрібно 30 мільйонів стартового капіталу. Може випускати й мінеральні добрива. У нас прекрасна територія для виробництва сонячної електроенергії. Плануємо створити свої теплиці. Поряд — теплотраса, дармове тепло. Наші підприємства просять державні кредити для свого розвитку.

Програма передбачає і створення інфраструктури, і будівництво десятків кілометрів дороги до Розвадова та Ходорова. Ми плануємо викупити у дослідно-механічного заводу дитячий садок, що 10 років перебуває у заставі. У місті не вистачає 400-500 місць у дитячих садках, а прекрасне приміщення стоїть пусткою.

— Ми повинні самі заробляти гроші. Треба дати можливість підприємствам стати на ноги. У Новому Роздолі ідеальні умови для будівництва нового нафтопереробного заводу. До нафтопроводу «Дружба» лише сім кілометрів. Навіть документацію вже розробили. Прекрасний майданчик. Тут же можна переробляти шкідливі відходи. Потужності ТЕЦ — 36 Мегават.

Ідею будівництва нафтового заводу підтримує і директор Новороздільської «Сірки» Олександр Кирилюк. Але, як хімік, бачить й інше виробництво:

— Можна з Стебника привозити калійну руду і виробляти добрива. Площ вистачить. Поки що добрива закуповуємо в Росії чи Білорусії. Свого часу на 90 відсотків побудували завод з виробництва аміаку. Підняли шум і устаткування розпродали. З чим залишилися? Все веземо із-за кордону. До розмови приєднується ще Володимир Венчак, і ми починаємо підраховувати, що втратили з розпадом «Сірки». Кожного року завозимо з Росії та Білорусії півтора мільйона тонн нітроамофоски. Новий Розділ давав до 900 тис. тонн. Тільки Львів щомісяця завозить кілька тисяч тонн сірчаної кислоти з Білорусії, а виробляли — 550 тис. тонн. Сірчана кислота використовується в енергетиці, легкій, харчовій промисловості. Жодного кілограма мінеральних добрив без неї не зробиш.

Кажуть, що гроші — дзеркало бізнесу. Зразу видно, який регіон і на чому заробляє кошти. Якщо заглянути в історію бізнесу львівських олігархів, то виявиться, що в Західній Україні не вистачає свого Ріната Ахметова. Більшість львівських мільйонерів виростали за формулою «купив-продав». Майже ніхто, за винятком кількох осіб, не займався серйозним виробництвом. Петро Димінський приторговував вугіллям, Віталій Антонов — бензином, Микола Кміть — моршинською водою, Петро Писарчук — розбудовував базари. ТЕЦ у Новому Роздолі врятували брати Богдан і Ярослав Дубневичі, вклавши в неї чималі інвестиції, завдяки чому місто отримало шанс для свого розвитку.

Виробничники відверто говорять, що Західній України не пощастило зі своїми олігархами. На новороздільській сірці можна й тепер заробити величезні капітали. Залишилися мільйони тонн відходів, які з часом стануть золотими, як, наприклад, на «Запоріжсталі». Мільйони лежать під ногами. Лише нагнутися й підняти.

Поки що Новий Розділ надіється оживити економіку з допомогою державної програми сприяння депресивним містам.

Новий Розділ.

Львівська область.