Сьогодні минає 70 років від дня народження Віктора Шулакова (1942—2009) — одного з найяскравіших і водночас найзагадковіших українських режисерів свого часу (на знімку).
Якщо говорити про справжніх режисерів, то вони взагалі люди загадкові. Щоб точніше виокремити саме Шулаковську загадку, потрібна яка-небудь паралель. Бажано не театральна, а, приміром, з фізики. Вважається, що сучасний вчений-фізик не може обійтися без вищої математики. Але серед них є такі, що не хочуть її знати. Одначе беруться розв’язувати (і розв’язують!) задачі, до яких, здається, не варто підходити без вищої математики. І це не якісь там наївні аматори, а дуже розумні хлопці. Вони, може, навіть вивчали оту вищу математику й одержували за неї п’ятірки. Але їм нецікаві абстрактні цифри та формули. Вони більше довіряють власній інтуїції і фантазії. Їм зручніше вибудувати який-небудь паралельний світ, ніж аналізувати той, що вже є. Вони байдужі до формул, а їхні уявлені світи конкретніші, ніж ті, в яких доводиться жити.
Отакий і Шулаков — у театрі. Такі люди зазвичай самотні у своїй професії, а їхня доля звивиста й драматична, повна пригод і несподіванок.
Звісно, все не одразу склалося й стало благополучно. При тому, що Шулаков, приїхавши 1980 року з провінції до Києва, після першої ж вистави («За двома зайцями» в Молодіжному театрі) став знаменитим, критика не одразу знайшла слова, придатні для адекватного трактування феномена майстра. Всі розуміли: це — «щось», але як про це писати? Своєрідною ілюстрацією цієї розгубленості може слугувати суперобережна фраза, сказана про одну з шулаковських вистав 80-х років (здається, з газети «Правда Украины»): «стремление режиссера сделать спектакль зрелищным находит поддержку у зрителя»...
Здається прикметним, що Шулаков був у багатьох вимірах невловимим для того, щоб його описати. Наприклад, 2001-го донецька журналістка Ірина Лобова, що брала в нього інтерв’ю, назвала його «высоким, худощавым, с оценивающим взглядом и в то же время простым в поведении». Все нормально — але він не був високим на зріст. На око — не вищий Наполеона або Пушкіна, тобто не більш як метр шістдесят п’ять сантиметрів. Але ж звідкись взялося оте враження — «високий».
Про таких режисерів, як він, легко говорити «потім», і зовсім непросто — на тому відрізку шляху, коли вони ще до кінця не зрозумілі ні театральним критикам, ні самим собі. Іноді здається, що Шулаков був найбільшою загадкою навіть не для інших, а сам для себе.
...За своє життя він поставив понад сто вистав. Зокрема, п’єсу «За двома зайцями» ставив тричі — окрім столиці, ще в Севастополі й Донецьку. І при тому йому вдалося жодного разу не повторити самого себе.
Сьогодні в Донецьку покажуть його роботу «За двома зайцями». А в Києві невдовзі побачить світ збірка театральних рецензій на його вистави. Це буде, здається, вже четверта «шулаковська» книжка, видана Тамарою Іллівною Бірченко-Шулаковою. Торік її стараннями вийшла цікава книжка спогадів про режисера — «Благодарю, Вселенная!»