Антоніна Володимирівна Жорновська із села Малеве Демидівського району відзначила своє 90-річчя. Вона — дружина, мати, бабуся, прабабуся та третій термін поспіль голова ветеранського осередку.
Таким бойовим, справедливим, невгамовним попри цей поважний вік ветеранським «старійшиною» похвалитися може далеко не кожна округа! До того ж Антоніна Володимирівна — жвава хазяйка, цікава співрозмовниця. Слова соковиті, мова емоційна, образна, і строчить вона так, що встигай лише слухати. На довершення — в довгожительки досі феноменальна пам’ять. Без найменших зусиль, легко, невимушено, точнісінько як фокусник із рукава карти, вона дістає з неї імена, дати, епізоди, обставини, деталі — все так точно, ніби це було з нею вчора, наче не відлетіли за небокрай такі вже далекі літа...
— Ой, я така дисциплінована!.. — пояснює таємницю своєї вдачі Антоніна Володимирівна. — Росла сиротою, тому й загартувалася. Із Полтавщини родом, через те мене полтавською галушкою називали. І жилося мені спочатку так славно! Бо сім’я наша була заможною, тримала четверо корівок, кілька коней, у коморі всього було. Так усе ж забрали в нас, до останньої зернини вигребли! І настав голод... Мама померла першою, потім тато. А ми зі старшим братиком (Іваном його звати) якось вижили. Мені тоді сім років було. Ой, бідувала я: картоплю гнилу їла, горобців, черви, хай Бог милує!
А після їй судилося пройти війну — від першого до останнього дня. Вчилася в Золотоноші у медичному технікумі, залишалося скласти останній екзамен, коли її, зовсім юну фельдшера-акушерку, мобілізували на фронт.
— Привезли нас, молоденьких розгублених санітарок, у розташування військової частини, — згадує своє перше «хрещення» Антоніна Володимирівна, — виходить капітан, та й питає, чи є між нами акушерка. Я, кажу йому, вже приймала кілька пологів. А в нього дружина вагітна! Забрав він мене до неї, та й лишив. За ніч Єлизавета (так її звали) трьох синочків народила! Такі здоровенькі, по два з лишком кілограми! Як почув капітан про трійню, побілів, як молоко, розгубився. Бо війна, страхіття, а тут таке «придане»! Ходив спочатку сам не свій, але ми його гуртом заспокоїли, то він повеселішав і синів назвав так: Володя, бо я Володимирівна (це на мою честь), Владислав і Валера. Ми їх трохи погляділи, а тоді капітан, який був родом з Вірменії, діток із дружиною літаком відправив до своїх батьків.
За війну Антоніна Володимирівна чотири рази була поранена.
— Контузило спочатку, — згадує, — потім розривна куля в живіт попала, мене оперували, згодом осколок в нозі застряг, і я з ним по цей день бігаю...
У Малеві вона вже шістдесят літ, а сорок віддала медицині. За свою акушерську практику прийняла дві з половиною тисячі(!) пологів.
Зі своїм чоловіком Володимиром Григоровичем вона живе душа в душу майже 57 років. Не нарікає на ветеранські обов’язки. Навпаки, навіть вдячна за них.
— Та вони мені життя продовжують! — каже. — Бо когось треба провідати, когось привітати, за когось заступитися, через те й форму тримаєш, хіба ж ні?
Рівненська область.
На знімку: Антоніну Володимирівну Жорновську (крайня ліворуч) із 90-річчям вітають голова Демидівської РДА Володимир Вінічук, голова районної ветеранської організації Марія Фещук і начальник районного управління праці та соцзахисту населення Тетяна Прендецька.
Фото автора.
