Бий своїх, щоб чужі пораділи?

На жаль, жорсткі рамки програми поїздки М. Азарова не дозволили голові нашого уряду не лише відвідати ЗФЗ, а й взяти участь у круглому столі, присвяченому проблемам української й, у тому числі, запорізької електрометалургії. Останній відмінили за день до візиту. Іншими словами, сподівання, що представників, зокрема, Запорізького феросплавного заводу, ПАТ «Дніпроспецсталь» тощо вислухають на найвищому урядовому рівні, не виправдалися. Однак це не означає, що їм нема чого сказати. Тому ми зустрілися з головою правління Запорізького феросплавного заводу Павлом Кравченком, який поділився своїми роздумами з приводу ситуації в електрометалургії взагалі і у феросплавній галузі зокрема. Почали з проблем, які феросплавники збиралися порушити під час зустрічі з прем’єром.

— Таких проблем дві й обидві вони головні, — розпочав Павло Кравченко. — Перша — це вартість електроенергії. Наше підприємство працює на трохи більш як 40% потужності через переведення цеху №4 на другий клас споживання електроенергії, що й призвело до його зупинки. Однак і вартість електроенергії за дешевшим 1-м класом споживання вже робить нас неконкурентоспроможними на світових ринках. Спробую пояснити ситуацію на простих прикладах.

Тепер давайте подивимося вартість того ж мегавата у країнах, де теж розвинена електрометалургія. Приміром, Грузія. Тут вартість становить лише 30 доларів. У Казахстані — взагалі 20, у США — 35, у Македонії — 60, у Франції — 50, Норвегії — 38, Італії — 45, Південній Кореї і Південно-Африканській Республіці — по 70, в Аргентині — 50, Китаї — 47, Індії — 65. Як бачимо, ми в Україні — «поза конкуренцією».

Власне, давайте подивимося на проблему з іншої точки зору. Може, через дефіцит енергоресурсів нашим енергетикам невигідно мати такого потужного споживача як, наприклад, ЗФЗ? Та навряд... Бо навіть із теплових станцій електроенергія виходить з вартістю у 12 копійок за кіловат. І зважаючи на майже нульові витрати на її транспортування — завод, умовно кажучи, під стінами енергогенеруючих потужностей, а ще передоплату дасть тощо, хто, як не ті ж феросплавники можуть розглядатись як чи не найбажаніші партнери електроенергетиків? Бо для останніх збут — це теж проблема. І коли через простій нашого цеху №4 енергоринок має 908 мільйонів гривень недоотриманого прибутку за 2011 рік (за сім місяців поточного — додайте ще 600 мільйонів), то це реальні збитки. Їх можна порівняти із недоотриманою зарплатою безробітної людини.

Але ось у енергетиків з’явився збут! А де? З пафосом оголошено, що в Росії, і по 65 копійок за кіловат... Додайте до цього витрати за транспортування — а це кілька сотень кілометрів до східного кордону, і знайдіть у цьому зиск? Виходить, що свої підприємства придушують високими цінами, щоб із втратами, задешево продати електроенергію за кордон?

Хто від цього виграє? Держава? Ні! Бо про втрати енергоринку вже розповідав. Щодо втрат конкретно «Запоріжжяобленерго», то хай вони про це скажуть самі, коли вважають за потрібне.

Скажу більше. Наші фахівці, готуючись до численних зустрічей у київських керівних кабінетах, ретельно вивчали не лише мінуси, а й плюси від такої політики стосовно феросплавної галузі. На жаль, хоч як старалися, а жодного плюса не знайшли. Цікаво, що і в тих кабінетах плюсів теж не назвали, а лише, ховаючи очі, в стонадцяте пообіцяли розібратися і вирішити питання в надкороткі строки. Тим часом минув рік і сім місяців...

Продовжили розмову ще однією болючою темою — агресивним імпортом феросплавів до України. — Ні для кого не секрет, — каже Павло Олександрович, — що у світовій економіці нині криза. Почитайте газети, прогляньте Інтернет — статистика пригнічує, паніка на фінансових ринках лише наростає тощо. Кризи зараз, як нам оголошено, немає хіба що в Україні. Напевне, саме з тих причин і саме наша держава виступила в ролі спонсора і благодійника. Зокрема, для виробників феросплавів із цілої низки країн, про ціни на електроенергію в яких ми говорили вище. Бо як ще інакше кваліфікувати зростання імпорту до України феросплавної продукції, та ще й під час кризи — частка імпорту на внутрішньому ринку зросла з 10% у 2009 році до 54% сьогодні.

Але, як з’ясувалося, і це ще не край! У Верховній Раді зареєстровано законопроект, яким передбачається взагалі скасування ввізного мита на феросплавну продукцію. Хоча сьогодні воно і так лише 5 відсотків.

До речі, такий обмежувальний захід пропонується ввести не «на все життя», а на ближчі три роки, коли фінансово-економічна ситуація у світі, як мовиться, трохи розвидниться.

Є схожа пропозиція, але вже стосовно тарифів на електроенергію. Йдеться про те, щоб запровадити для електрометалургії коефіцієнт 0,5 до тарифу для промисловості, і теж хоча б терміном на три кризові роки. Це б дозволило галузі нормально запрацювати і виконати цілу низку заходів із поліпшення ефективності виробництва, впровадження енергозберігаючих технологій тощо. Бо сьогодні існує ціла низка проектів, але на них ще й гроші потрібні... А стосовно нашого заводу, то за п’ять останніх років ми за рахунок модернізації, технічного та технологічного переозброєння скоротили електроспоживання на 5 відсотків. Це, зауважу, багато, якщо щомісячна плата за електроенергію у нас становить 75 мільйонів гривень. Ми повністю відмовилися від зовнішніх джерел опалювання підприємства — все забезпечується виключно за рахунок відбору і утилізації тепла з печей. Крім того, ведуться роботи із техніко-економічного обґрунтування когенераційної установки, яка перетворюватиме тепло тих же наших печей в електроенергію. Ми плануємо, що 15—20 відсотків усіх потреб заводу в електропостачанні забезпечуватиме саме така установка.

Однак сьогодні вже не працює навіть те, що було великими зусиллями реалізоване раніше. Через простій цеху №4 і відповідну відсутність феросплавного газу вапняне виробництво ЗФЗ знову потребує дуже дорогого природного газу. Чи доречні у цьому випадку якісь заклики економити тепло, закриваючи двері й вікна, коли йдеться про фактично кілька мільйонів кубометрів природного газу, який ще в 2010 році спокійно підприємством економився.

Тому ми просто були змушені поставити питання руба: на чий млин ллється сьогодні в Україні вода? Впевнені — не на млин українського виробника, а саме: добросовісного платника податків, надійного партнера і виконавця, до речі, ВСІХ УРЯДОВИХ соціальних програм — це вже точно, — підсумував голова правління ЗФЗ А. Кравченко.

Нам нічого до сказаного не залишається додати, бо надто вже сумною видається картина...

Запоріжжя.