Український атлет Ігор Шимечко, як уже повідомлялось, увійшов до шістки найсильніших штангістів світу в суперважкій ваговій категорії. Перед самим змаганням у цій категорії прикрої травми зазнав наш Артем Удачин, у якого були високі шанси на одне з призових місць. Тож Ігореві випало і підстрахувати товариша, і спробувати поборотися за олімпійську нагороду.
Нашому штангістові протистояли дуже грізні суперники, які показували в попередніх турнірах вищі, ніж українець, результати. Тому Шимечку не залишалось нічого, як іти на ризик і піднімати рекордну для себе вагу. У ривку він почав із 197 кілограмів. Ця вага йому підкорилася тільки з другої спроби. В третьому підході Ігор намагався підняти на три кілограми більше, що було б для нього найвищим особистим досягненням. Але штанга залишилася непідкореною. Тим часом чотири атлети піднімають вищу вагу. Драматично закінчився поєдинок зі штангою німця Матіаса Штейнера. Під час другої спроби важкий снаряд вагою 197 кілограмів упав на атлета, притиснувши його до помосту. Після цього продовжити змагання він не зміг.
У поштовху Ігор Шимечко теж почав із свого найвищого результату —225 кг. Після цього замовив на сім кілограмів більше, і спроба виявилася вдалою. Наш земляк намагався штурмувати нову рекордну для себе вагу — 237 кг, але цього разу вона атлетові з Львівщини не підкорилася. Але у 26-річного штангіста є всі можливості для того, щоб прогресувати, нарощувати свій потенціал і спортивні результати. І, думається, досвід лондонських Ігор зіграє в цьому немаловажну роль.
Хто ж сьогодні найсильніший спортсмен планети? Змагання суперважковаговиків на лондонському помості показали, що живе він в Ірані і має важке для вимови і запам’ятовування прізвище — Салімікордашіабі. Але це прізвище атлет змусив журналістів передати через медіаканали в усі куточки планети. У ривку йому підкорилася штанга 208 кг, а в поштовху він підняв 247 кг. Отже, сума — 455 кілограмів, і це на 6 кг більше, ніж у срібного призера і теж іранця Аношіравані. В боротьбу за медалі іранців намагався втрутитися росіянин Албегов. Однак у підсумку задовольнився лише бронзовою медаллю.
В олімпійський літопис цих змагань увійшли й богатирі з України. Згадаймо хоча б легендарних Леоніда Жаботинського, Султана Рахманова, Анатолія Писаренка. Останній з них і донині займається активним розвитком цього виду спорту в Україні, очолюючи національну Федерацію важкої атлетики. Принагідно додамо, що з усіх видів олімпійської програми, в яких брали участь українські спортсмени, важка атлетика виявилася для нас однією з найуспішніших. Наша команда штангістів завоювала дві олімпійські медалі — золоту у вазі 105 кілограмів виборов Олексій Торохтій, бронзову — Юлія Калина.
Ірині шана і подяка
Окремі добрі слова хотілося б сказати про борчиню в найлегшій ваговій категорії 48 кілограмів Ірину Мерлені (на знімку). Любителі спорту не можуть не пам’ятати її виступ на Олімпіаді 2004 року в Афінах, де вона у блискучому стилі виграла золоту медаль. Пригадаймо й те, як після оголошення Ірини олімпійською чемпіонкою вона стрибнула на шию отетерілого судді. В Пекіні Мерлені здобула бронзову нагороду, якій також безмежно раділа.
І в Лондоні вона була близька до принаймні «бронзи». Шлях до фінального поєдинку за «золото» їй перейшла наша землячка Марія Стадник, яка через ряд обставин виступає за команду Азербайджану. Програвши уродженці Львова, Мерлені в боротьбі за бронзову медаль зустрілася з американкою Кларісою Чун. Програючи на початку поєдинку, вона змушена була атакувати і наражатися на контрприйоми суперниці, яка цією ситуацією зуміла скористатися. Але віддамо належне Ірині Мерлені. З усіх українських борців — і чоловіків, і жінок — вона пройшла у турнірній сітці найдалі.
Прем’єр-міністр скористався метро
Олімпійські Ігри у великому місті породжують великі проблеми. І не тільки для їх організаторів, а й для учасників і глядачів. Одна з найгостріших — транспортна. Для спортсменів, які змагаються на аренах, споруджених в Олімпійському парку, цю проблему вдалося більш-менш розв’язати, адже Олімпійське селище, де вони мешкають, прилягає до території парку, а після Ігор має з ним з’єднатися і створити цілісний житлово-відпочинково-спортивний комплекс.
Інша річ — атлети, які змагаються на віддалених від селища аренах. Без автобусів і легкових автомобілів тут аж ніяк не обійтися. А це означає подорож містом з усіма обставинами, що з цього випливають. Тому, хто бував у столиці Великої Британії і користувався наземним транспортом, добре відомо, що таке лондонські затори. Долання їх вбиває і час, і нервові клітини.
Оргкомітет Олімпіади, очолюваний олімпійським чемпіоном Себастьяном Коу, якому добре відомий вплив подібних колізій на самопочуття спортсмена, взявся розв’язати цю проблему шляхом виділення для олімпійського транспорту окремих смуг на спеціальних маршрутах. Ними користуються атлети, спортивне начальство і гості МОК. Для інших, у тому числі й для таксистів, ці смуги закриті.
Це рішення обурило водіїв знаменитих лондонських таксі. Вперше на вулицях Лондона чорні кеби з’явилися 1958 року. Відтоді без них британську столицю уявити неможливо. Як неможливо обійтися без них і в дні Ігор. Таксисти вимагають зважати й на їхні проблеми, які виникають при створенні на нешироких лондонських вулицях спеціальних смуг. В один із днів перед відкриттям Ігор вони провели попереджувальну акцію: одночасно виїхали на вулиці й заблокували рух. Звісно, це призвело до величезних заторів. Щоправда, до повторення подібних акцій таксисти більше не вдавались, а намагалися пристосуватися до обставин, які склалися. Оригінальний вихід із становища знайшов для себе один із них: врахувавши те, що в готелях міста бракує номерів і до того ж ціни на них істотно підскочили (в деяких у чотири рази), таксист переобладнав свій кеб на... готельний номер. Тут слід мати на увазі, що салони в лондонських таксі просторіші, ніж у наших. Цим і скористався підприємливий водій, виставивши ціну 75 доларів за добу.
Гостям Лондона і самим його мешканцям Себастьян Коу та його команда пропонують для переїздів найоптимальніший для міста вид транспорту — лондонське метро. У дні Олімпіади воно теж працює з перевантаженнями. Але загалом з підвищеним напливом пасажирів справляється. Для тих, хто має так звану ойстер кард (а до них належать і акредитовані на Олімпіаді журналісти), проїзд у метро — безплатний. Так само безплатно можуть користуватися метро і ті пасажири, які мають квитки на те чи інше змагання. Правда, це правило поширюється на них тільки в день цього змагання.
Загроза заторів несподівано виникла там, де мало хто очікував, — в аеропортах Лондона: напередодні відкриття Олімпіади заявили про страйкову готовність прикордонники. Перед тим Міністерство внутрішніх справ, до якого належить служба прикордонного контролю, звільнила на тисячу співробітників більше, ніж очікувалось. Припинити скорочення, зберегти робочі місця, підняти зарплату, не підвищувати пенсійний вік — такі головні вимоги страйкуючих. Прем’єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон засудив наміри провести страйк: «Я не думаю, що це правильно і виправдано». На щастя, організаторам Олімпіади вдалося владнати цей та інші конфлікти.
Девід Кемерон за день до церемонії відкриття Ігор прибув до Олімпійського парку, скориставшись лондонським метро. Звісно, це був агітаційний прийом. І запросив лондонців і гостей міста теж добиратися на арени змагань підземкою. Зрештою, вони й без нього про це знали. Але й у метро Лондона в часи пік бувають «пробки». Одну з них я пережив, коли пізно увечері повертався з легкоатлетичних змагань. Не дуже приємні відчуття, коли тобі доводиться стояти в поїзді метро і довго очікувати, коли йому нарешті дадуть зелений. Утім, це траплялося рідко, бо загалом у Лондоні обходилося поки що без транспортного колапсу, котрий скептики на період Ігор передрікали.
Михайло СОРОКА (Укрінформ/ «Голос України»).
Лондон.
Фото з сайтів НОК України та Лондон-2012.
