Читачі «Голосу України» неодноразово звертались до мене з проханням особисто розповісти про мій життєвий шлях. Пропонують, щоб я висловився особисто, а не причесаними і прилизаними словами журналістів.

Досі я ухилявся від такої відвертої розмови, бо й навіщо мені самореклама? — так собі думав. Аж ось трапилась нагода — вибори. І тепер народ вже не пропонує, а вимагає. І слушно, бо виборець не лише має право, а й зобов’язаний знати.

Щоправда, багато хто й без моїх одкровень мене давно й добре знає, бо ось вже понад сім років вірою й правдою служу не лише моїм землякам-чернігівцям, допомагаю вирішувати малі й великі проблеми, захищаю їх інтереси словом і ділом. Численні публікації у центральній і місцевій пресі — яскраве тому підтвердження.

Тому погодився розповісти, але все-таки по-діловому, без зайвих емоцій, спираючись лише на документальні факти, без жодних красивих домислів.

Народився я 16.08.1938 р. в добре відомому на Чернігівщині козацькому селі Дроздівка (нині — Куликівського району). До революції й до захоплення влади більшовиками Дроздівка була великим і заможним селом, де існувала розвинута підприємницька база братів Прокоповичів.

Вони побудували в селі й утримували велику лікарню, опікувалися школою, де на той час навчалося 1500 учнів, склозавод, механічну крупорушку, технічне училище з повним пансіоном і забезпеченням учнів гімназійною формою, розвинуту інфраструктуру тощо.

Коли я народився, цього всього вже не було...

Батьки — тато Терентій Антонович Корж, мама Лідія Ігнатіївна (з козацького роду — Чечевиця) — землероби з діда й прадіда. У нашій родині було семеро дітей, тому мама отримала Орден «Мати-Героїня». Проте на наш щоденний порядок життя, зокрема на матеріальний його аспект, це не мало жодного впливу.

На той час у нашому селі була ціла вулиця Коржів, таких самих бідних.

Життя було голодним і холодним. Єдине спасіння — ліс, в якому ми, хлопчаки, шукали й подекуди знаходили собі поживу.

Я був голодний не лише на їжу, а й на знання. Коли вчився у третьому класі, відчував якусь особливу симпатію до книжок і мріяв мати свою власну книжку.

Мріяв і розумів, що це майже фантастичне прагнення, адже тоді навіть зошитів не було — домашні завдання писали на випадкових клаптиках паперу.

Почав ретельно збирати гроші. Розкопував старий скотомогильник, добував кості й здавав на приймальний пункт за копійки. Збирав, сушив і здавав до аптеки зілля ромашки, кропиви, м’яти, навіть крильця хрущів.

Коли назбиралося у моєму «банку» трохи грошей, пішов до пошти. Досі пам’ятаю тодішній п’янкий запах сургучу, картону, друкарської фарби і клею.

Книжка на вітрині у коридорі була лише одна — «Шаг вперед, два шага назад». Спитав поштарку:

— Це — про війну?

— Та, мабуть, про війну, — відповіла.

Висипав я на стіл три карбованці, а поштарка вручила мені брошурку і я, відчуваючи високу урочистість моменту, побіг щасливий додому, ледве стримуючи нетерпіння.

Вдома — швиденько — до столу і розгорнув мій скарб. На першій сторінці читаю: «В. И. Ленин». І вже знайома назва. Почав читати і зрозумів, що йдеться про іншу війну...

Тим часом, я зібрав і впорядкував велику колекцію пташиних яєць, серед експонатів якої були навіть совині, дятлові й орлині, створив представницький гербарій, яким можна було пишатися.

Сам виготовляв собі різні пристосування, зокрема, виготовив і відніс до школи діючий макет гідроелектростанції. Струму він давав небагато, але лампочка світилася.

Батьки бачили мене біологом або агрономом, проте я мріяв бути трактористом чи залізничником. Отож із освітою було просто — треба було йти туди, де не лише навчають працювати, а й дають одяг, гуртожиток і харчують.

Так воно й пішло одне за одним: Чернігівське технічне училище залізничників (1957), старший робітник з ремонту колій, бригадир, технік, інженер (1957—1964).

Старший інженер Укрраднаргоспу (1964—1966). Старший інженер, начальник відділу, заступник начальника «Укрцементу» Міністерства промбудматеріалів УРСР (1966—1977).

Вищу освіту здобував у Харківському інституті інженерів залізничного транспорту, наукову — у Раді з вивчення продуктивних сил Академії наук України (1977—1990), де працював на посаді старшого наукового співробітника.

Звідти й досі — кандидат економічних наук; понад 80 наукових публікацій.

Коли з’явилися перші можливості використання ринкових ініціатив, мене призначено комерційним директором Київського заводу будівельних матеріалів, потім начальником Центру міжнародного науково-технічного співробітництва та маркетингу Науково-дослідного інституту інформаційних технологій Міністерства освіти України (1991).

У розвиток нових економічних тенденцій й набутого досвіду 1991 року створив і очолив науково-виробничу фірму «Транзактор», яка 1993 року виступила засновником компанії «Глобал Юкрейн», що започаткувала в Україні ринок послуг у світовій мережі Інтернет. Розробки компанії були висунуті на здобуття Державної премії в галузі науки і техніки.

Тоді ж почав допомагати у депутатській роботі славному синові України Левку Лук’яненку; багато чого навчився у нього. Зокрема, навчився не лише брати на себе велику відповідальність за майбутнє Українців, а й відповідно організовувати свою роботу і весь розпорядок життя.

Тому потім, коли за списком БЮТ-»Батьківщини» мене обрали до Верховної Ради України, одразу увійшов у повноцінне виконання депутатських обов’язків.

Відтоді й моя державна служба: народний депутат України ІV, V, VІ скликань, постійно й незмінно у парламентській фракції БЮТ, згідно із партійною приналежністю (член ВО «Батьківщина»).

Громадська робота: член Ради Міжнародної спілки українських підприємців, член Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду Національної пам’яті України, член Опікунської ради Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, член оргкомітету Міжнародного конкурсу «Моє слово про Шевченка», ін.

Зокрема, у порядку благодійництва подарував школам, іншим навчальним та громадським закладам Чернігівщини понад 200 комп’ютерів, а також фотоапарати, мобільні телефони, медичне устаткування і прилади для лікарень, музичні центри для клубів, книги для бібліотек, сприяв багатьом авторам у виданні їх книжок масовим тиражем тощо.

Підприємництвом вже давно не займаюся, тому в моїй благодійній діяльності мені допомагають діти, велику особисту радість дають внуки. Тішуся тим, що маю щасливу родину Коржів: дружина — Любов Василівна, сини — Юрій і Роман.

Вдячний їм, що поділяють мої патріотичні переконання і підтримують прагнення зробити для співвітчизників якомога більше, незважаючи на перешкоди, що стоять на шляху до світлої мети — побудови Справедливої України.

Як фахівець у галузі транспорту й зв’язку, маю безпосередню причетність до вирішення проблем телекомунікацій, питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема у сфері інформатизації. Ця робота є складовою частиною моєї законотворчої діяльності, але не обмежується нею.

Лише впродовж роботи у Верховній Раді шостого скликання брав участь у розробці 15 законів у сфері інформатизації та інформаційних технологій.

Маю велику бібліотеку — понад 2000 томів — від філософів стародавньої Греції, Китаю ін. до багатожанрової сучасної літератури. Було більше — подарував бібліотекам.

Серед прочитаних останнім часом книжок велике враження справив твір Френсіса Коллінза «Доказ існування Бога. Аргументи вченого (The Language of God: A Scіentіst Presents Evіdence for Belіef)». Рекомендую прочитати тим, хто має потребу вчитися мудрості.

Читаючи, часом звертаюсь до порівнянь, аналізуючи творчість Л. Костенко і О. Забужко на тлі глибинного патріотизму Т. Шевченка, філософії І. Франка, лексики І. Нечуя-Левицького і харизматичної духовності Блаженного Івана Павла ІІ.

Дивлячись на сучасність і сучасників, нерідко повертаюсь думкою до фільмів Е. Рязанова і А. Тарковського, шукаючи новітніх «сталкерів»... Правдиві документальні фільми про сьогодення, очевидно, з’являться пізніше.

Серед улюблених полотен на стінах моєї домівки щодня милуюся пейзажами, портретами та історико-символічними картинами Володимира Євтушевського, Євгена Лєщенка, Івана Марчука, Віктора Сидоренка, ін. Їхні твори чомусь викликають у мене музичні асоціації.

До музики був небайдужий завжди. У дитинстві й юності грав на різних музичних інструментах, найбільше — на баяні. У музиці мене цікавить передусім класика: В. А. Моцарт, Й. Брамс, Й. Гайдн, Л. Бетховен, А. Вівальді, Дж. Гершвін. Мою особливу симпатію завжди викликає Ф. Мендельсон з його скрипковим концертом, стилістика якого співзвучна струнам моєї душі. З сучасних українських композиторів терплю лише Є. Станковича.

Серед вокалістів відчуваю найбільшу симпатію до О. Таранця, Л. Поваротті, А. Солов’яненка, Є. Мирошниченко, А. Кочерги.

Спорт — улюблена справа од дитинства. Минулого року отримав приз з кульової стрільби на професійних клубних змаганнях у Броварах. А так — на щодень — вправи для утримання робочої форми.

Футбол — розумію, але полюбляю у цьому мистецтві справжню майстерність, яку нині бачимо лише у закордонних бенфіках, манчестерах, міланах та у збірної Іспанії.

Для успіху в політичній діяльності, як і в спорті, треба починати від «низів», від дворового футболу, від місцевої самоорганізації та справжньої практичної зацікавленості «пересічних» громадян.

Друкується в рахунок квоти депутатської фракції «БЮТ-«Батьківщина».