Екзотика — це й романтично, й вигідно

Нарікання на те, що в селі важко прожити, бо немає ні роботи, ні зарплати, ні взагалі будь-якого достойного заняття, звучать так часто і від стількох людей, що ми звикли сприймати їх як аксіому. А між тим знаходяться і такі господарі, котрі можуть і свою справу організувати, і все село нею подивувати. Їхні захоплення видаються навіть дещо екзотичними. А якщо подумати, то саме в них — сутність сільського життя. Тільки, на жаль, про це чомусь забулось.

Не хочеш поросят — розводь кіз

Коли хтось почує про Валентина Вовка із Шумівців, що в Хмельницькому районі, обов’язково згадає казку про вовка і сімох козенят. Ну як інакше — тут тобі й прізвище, й повна стайня кіз. От тільки в господаря їх набагато більше, ніж у казці — ледь не півсотні. Таке стадо мало де й побачиш. Тим більше, що для Поділля ні кози, ні продукція з їхнього молока не були особливо розповсюдженими. Навпаки, вважалося, що тільки найгірший, найлінивіший господар у селі може замість корови тримати кізочку.

А от цей фермер вирішив довести протилежне — «козиний» бізнес може бути прибутковим. Принаймні, вигідніший навіть за розведення свиней. І в цьому чоловік переконався на власному досвіді. Був час, коли взявся за вирощування поросят. Але дуже швидко зрозумів, що

великі гроші на свинині важко заробити — ціни на ринку вкрай нестабільні, поки кабанчика вигодуєш, вони кілька разів можуть змінитись. Тож коли приходить час підраховувати прибутки, не завжди у плюсах опинишся.

Ідея ж заробляти на козиному молоці виникла після того, як сам спробував поправити здоров’я завдяки цілющому напоєві. Для початку купив п’ять кізочок. Правда, подбав про те, щоб були породисті, їздив за ними аж до карпатських сіл. Усім відомо, що тамтешня бринза славиться на весь світ.

Із часом до невеличкого стада додались ще два породисті цапи, яких привезли з-за кордону. А вже за кілька років воно перетворилось на домашню ферму з добірною худобою. Не так багато знайдеться власників кіз, котрі можуть похвалитись, що отримують по вісім літрів молока в день від кози. А загалом щодня господарі доять літрів сто молока. Його можна продати сирим на ринку. Або виготовити сир, що переважно й роблять.

Хто ласий до чужих грошей, одразу підраховує, що на козиному сирі можна мало не озолотитися. А коли ще й глянути, що в супермаркетах кілограм такого продукту коштує від 250 до 350 гривень, то вже справжні завидки беруть. Та погане це діло — чужі кошти рахувати. От ще б хто витрати та працю порахував. Адже Валентину і Тамарі Вовкам доводиться трудитись на своїй фермі від світанку до смеркання. Хоч коза — не корова, але ж і її треба й випасти, і видоїти, і корми на зиму заготовити...

Для того, щоб утримувати таке стадо, на десятьох гектарах ведуть ціле господарство. Дві третини землі господарі відводять під ячмінь та овес. Ще третину — під сіножаті. Одне слово, є де попрацювати і в полі, і в хліві.

Але ж родина цю справу любить. Та й заробіток має. І не скаржиться, що в селі немає як і за що прожити.

Набридли кури — займись павичами

Володимир та Зінаїда Джумиги з Михайлівки, що в Ярмолинецькому районі, кілька років тому теж всерйоз задумались, чим би зайнятись їм у селі. Після того, як завершилась їх трудова кар’єра на підприємстві в обласному центрі, вирішили повернутись на батьківщину. Але традиційні півгектара городу і кілька курей у дворі їх не влаштовували. Якось одразу замислилися над тим, щоб справа була для душі, а принагідно й хоч який, а матеріальний зиск від того мали. Ось так і з’явилась у дворі невелика сімейка страусів.

Цими птахами вже, начебто, українців і не здивуєш. У багатьох областях відшукається хоч одна страусина ферма. Але щоб ось так у хліві замість звичайних курей та гусей завести пару-трійку довгоногих велетнів...

Ось і Джумиги до великої птахоферми так і не дійшли. Втім, і завдання такого перед собою не ставили — трійки страусів для домашнього господарства цілком вистачає. Були б не проти, щоправда, якби в них молодняк розвівся, але все якось не виходило. Зате до сорока гігантських яєць, котрі важать більше кілограма, за сезон вдається назбирати. Частина йде родині до столу. А частину не проти й продати. Тож хоч невеликий прибуток, а все ж є.

Але це ще не весь «пташиний» бізнес. Той, хто побуває в дворі в цієї родини, обов’язково вийде звідти з думкою, що це справжній райський куточок. Адже є там не тільки кури найрізноманітніших порід, а ще й фазани. Про те, які на вигляд ці птахи, можна здогадатись навіть за їхніми назвами — королівські, алмазні, золоті та срібні... А на довершення всьому — ще й павич.

Хто почує про таку пташину колекцію, намагається приїхати, подивитись. А любителі не проти й у своєму господарстві мати таку красу. Тож інколи господарям вдається дещо продати. Хоча на цій справі особливо не розбагатіли та й на справжню бізнесову основу переводити її не думають, проте зовсім непогано, якби до морального задоволення час від часу додається ще хоч якась копійка.

Диваки годують світ

Захоплення дивовижними птахами, породистими тваринами, а чи небаченими рослинами — це справа швидше диваків, аніж справжніх бізнесменів. Бо, як правило, беруться за неї не задля великих заробітків, а, як то мовиться, — для душі. І лише потім кому пощастить — можуть ще й заробити.

І справа зовсім не в бізнесових ризиках, а в тому, що навіть із такою дивною, а через це дуже часто — доволі популярною продукцією, її продавцям просто ніде дітись. Треба роки, щоб разом із бізнесом налагодити ще й канали збуту.

Я не даремно назвала ціну імпортного козиного сиру. Якби ж то за такі гроші її міг продавати вітчизняний виробник. А про сільського фермера вже й говорити не доводиться. Той же Валентин Вовк пригадує, що

розпочинати свою справу доводилось з того, що сам кожного ранку віз на базар молоко та сир.

І тільки тепер, через роки, коли щодня в його господарстві є по кілька бідонів молока, може дозволити собі здавати свій товар оптовикам. А ті, зрозуміло, не оперують розцінками із супермаркетів — насправді вони в п’ять—шість разів менші.

Наскільки це справедливо щодо того, хто виробляє сільські «родзинки»? Та як подивитись. Тим, хто живе в селі й мусить сам вести практично все господарство, важко займатись ще й менеджментом та продажем. Тому й погоджуються на те, що пропонують оптовики. Зрештою люди раді й цьому, бо їхня праця все-таки оплачується. І мало хто з односельців може похвалитись подібними заробітками. Але якби таким ентузіастам ще й яка підтримка, можна тільки уявити, що б вони виростили на своїх городах та вигодували в хлівах.

Сьогодні багато йдеться про те, що держава усіляко намагається сприяти розвитку сільського господарства, дотуючи ту чи іншу галузь. Справді, великий аграрний бізнес час від часу має можливість отримати певні кредити і фінансову підтримку. А що при цьому перепадає сільському подвір’ю, де виробляється левова частка молока, м’яса, овочів? І хоча останні не зрівняються у показниках валового виробництва з компаніями, що спеціалізуються на зернових, олійних культурах чи виробництві цукру, проте саме продукція індивідуальних господарств є основою для харчового раціону вітчизняного споживача. Хоч би що хто говорив, а саме сільські диваки, а інакше вже й не назвеш людину, що досі тримає корову і здає за копійки молоко чи тягне на плечах мішок картоплі, щоб обміняти її на пару пляшок олії, годують усіх.

Але ні вони, ні тим більше любителі сільської екзотики навіть не мріють про будь-яку бюджетну підтримку. Бо це здавалося б таким само фантастичним, як і їхні невеличкі дивні хазяйства посеред традиційних сільських подвір’їв.

Після багаторічних розмов про їхню підтримку нарешті дочекались дотації на молодняк тварин. Голова Хмельницької ОДА навіть похвалився, що в область уже надійшло близько півмільйона гривень на цю справу. І що ж? Може видаватися парадоксом, але селяни вже не довіряють бюджетним грошам і не поспішають за ними. Бо насправді вони мало впливають і на їхнє життя, і на розвиток домашнього бізнесу.

Очевидно, їм потрібна зовсім інша підтримка. Не кілька сотень гривень, а можливість показати і реалізувати свій товар. Поки що все найчастіше обмежується лише базарами. Час від часу — виставками чи великими сільськогосподарськими ярмарками. Але ж вони проходять раз—два на рік, а справжнім господарям є що показати і продати завжди.

Звичайно, можна прожити життя, так і не скуштувавши яєчні зі страусиного яйця. Проблема зовсім не в тому, чи зможемо ми поласувати незвичними делікатесами, а в тому, чи захоче їх хтось виробляти для нас. Дивно, але

ми готові платити величезні суми за заморські делікатеси, які дуже часто вирощуються і виробляються такими ж самими сільськими любителями своєї справи. Хіба їхні яйця і справді смачніші, а сир — жирніший?

Хмельницька область.

ТИМ ЧАСОМ

З’їли менше, а заплатили більше

За перше півріччя на центральних сільськогосподарських ринках у Хмельницькому, Кам’янці-Подільському та Шепетівці населенням продано сільгосппродуктів на 83,7 мільйона гривень. Ціни за цей період підвищились на 8,5 відсотка.

Причому, продукти тваринництва подорожчали на 18 відсотків, а обсяг їх реалізації зменшився на 3,2 відсотка. Продаж продукції рослинництва зріс на 10,4 відсотка за зниження цін на 12,4 відсотка.

Порівняно з минулим роком значно подешевшали капуста, цибуля, картопля, морква, буряки, крупа гречана, цукор, часник. Водночас майже в півтора рази дорожчим стало сало, на третину — яйця, на 16—20 відсотків м’ясо та яблука. Також зросли ціни на птицю, мед, молоко, олію.