Ще трохи — і синагога стане руїною

За словами пані Гофман, востаннє за призначенням синагогу використовували до Першої світової війни. У Гусятині тоді мешкала велика єврейська громада — понад 6 тисяч осіб. Після 1918-го їх лишилося  близько семисот. Масове зубожіння, міграція та нові повоєнні порядки призвели до того, що ця споруда втратила статус духовного та культурного центру єврейства. Під час Другої світової війни у купол будівлі влучила бомба, тому до 1964 року синагога стояла напівзруйнованою. Потім її почали потроху відновлювати, а у 1970-х роках вирішили провести реставрацію, під час якої вкрай неякісно зробили дах. Як розповідає Ольга Гофман, водостоки поставили так, що навесні тала вода з покрівлі потрапляла не в землю, а на стіни. Її слова підтверджує і висновок спеціальної комісії від 19 червня 1998 року: «Внаслідок тривалої експлуатації даху, а також недостатнього стоку води, виникло замокання конструкцій даху і стін будівлі. Дерев’яні конструкції даху (крокви, лати, обрешітка) місцями прогнили й потребують заміни. Стіни від постійного промокання заражені грибком, штукатурка стін внутрішня і фасадна відпадає». Отож зберігати там експонати вже у кінці дев’яностих було небезпечно. Музею підшукали нове приміщення, а синагогу покинули напризволяще. Оскільки законні власники — євреї, за словами пані Гофман, не поспішали реєструвати громаду та опікуватися будівлею.

«2004 року на реставрацію потрібен був мільйон гривень. Це на той час. Уявіть, скільки треба зараз. Не менше десяти», — прогнозує директор. Ще два роки тому, коли наша газета долучалася до кампанії порятунку цієї особливої споруди, надії на її відновлення було мало. Сьогодні приводів для оптимізму немає зовсім.

Взагалі-то опікуватися синагогою як пам’яткою архітектури має держава. Проте бюджетних коштів, як правило, вистачає лише для того, щоб покрити найнеобхідніші соціальні видатки. «Крім того, уявімо, що з’являться кошти, й будівлю відреставрують, а завтра знайдуться охочі євреї та зареєструють у Гусятині громаду, то ми змушені будемо звільнити синагогу за 24 години», — розповідає Ольга Гофман, демонструючи офіційні відмови надати кошти на збереження пам’ятки.

Українське законодавство справді дозволяє передавати культові споруди релігійним громадам на підставі статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та указу Президента України від 21 березня 2002 №279 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Тому логічно було б справді передати синагогу єврейській громаді. Проте після багатьох хвиль міграції представників цієї національності в Гусятині лишилося дуже мало для того, щоб вони могли опікуватися спорудою, зокрема, зібрати кошти на реставрацію. По допомогу Ольга Володимирівна зверталася до Фундації Ротшильда: «Мені відповіли, що як я візьму на себе зобов’язання у подальшому ремонтувати синагогу та всім її забезпечувати, то фундація надасть грант у 21 тисячу євро протягом трьох років. Тому я зупинилася у цій справі, зрозумівши, що ніхто не хоче тим займатися», — резюмує директор музею.

Ситуація зайшла у глухий кут. Держава не квапиться шукати кошти на порятунок синагоги, бо боїться, що після її відновлення свої права на цю споруду заявить єврейська громада. А євреї, у свою чергу, не можуть взяти на себе зобов’язання відновити синагогу, бо їхня громада замала.

Справу можна було б зрушити з місця, якби до законодавчої бази внесли зміни, вважає Ольга Гофман. «Слід на рівні закону визначити, що у разі коли десять років ніхто не опікується пам’яткою, вона має бути позбавлена статусу культової споруди і передана громаді та використовуватися на її розсуд», — пропонує вона. Поки все залишається на рівні планів та мрій, синагога руйнується. Наостанок, розглядаючи знімки занедбаної будівлі, пані Гофман каже: «Ця споруда має теплу ауру, але не має щастя».