Пересиділа під кондиціонером, довелося йти в аптеку за новомодним засобом для полоскання. Довго вивчала інструкцію (навіть в окулярах дрібнесенький шрифт прочитати важко!), попросила у фармацевтів сертифікат, звірила, чи всі дані на продукт збігаються. Виявила невідповідність, узяла інший засіб, почавши все спочатку. Витратила щонайменше 40 хвилин, про настрій годі казати, бо працівниця аптеки була не в захопленні від такої прискіпливості.
Зайшла в магазинчик поблизу, попросила у продавчині кефір. А вдома з’ясувала, що він — лише його продукт, тобто кефіру в ньому катма та й термін придатності закінчився учора. До мого подиву, продавчиня мовчки повернула гроші. Цього разу втратила «лише» півгодини, але настрій від того не поліпшився.
На закупки у супермаркеті — ще знадобилося кілька годин, аби вивчити дані на упаковках харчів, бо навчена: знаю, що означає не сир, а «сирний продукт», те само стосується молока, ковбасних виробів і ще багатьох найменувань того, що ми споживаємо щодня. І що воно за м’ясо, котре не заморожене тижнями лежить у вітринах, а на вигляд — свіжина. І овочі — один в один, котрі виросли ніби під лінійку і не псуються місяцями.
Утім, зізнаюся: таке не купую відтоді, як зрозуміла, що в такий спосіб Європа сама прийшла до нас — без віз і дозволів. І її досвід, коли бездоганні зовні фрукти та овочі — однакові на смак: ніякі. Це в наш дім і увірвалося диво науки — гідропоніка, коли технологія генно-модифікованих продуктів «намалює» вам що завгодно — банан, вирощений у Кацапетівці, чи грейпфрут, який зняли з верби у Мотовилівці. Годі казати про корисність таких продуктів, хоч і треба було б, але це — інша тема.
Я — дещо про інше. Днями увімкнула один із популярних каналів радіо: обговорювалася тема якості продуктів харчування, як розпізнати підробку, щоб не... отруїтися ними. А також, як слід учинити, якщо ви все-таки попалися на гачок недобросовісних (!) виробників. Цілком серйозно фахівці, у тому числі представники відповідальних за це державних установ радили нам уважно вивчати дані на упаковках, вимагати сертифікати якості та переконуватися, чи вони ідентичні. Також цілком серйозно пояснювали, що покупець має право вимагати, повертати, замінювати недоброякісний товар на той, що відповідає вимогам і т. д., і т. п.
У разі, якщо не вдалося реалізувати ці свої права, він має схопити шматок недоброякісної ковбаси та мчати до управління із захисту прав споживачів. А після цього — до лабораторії, де зроблять її експертизу, звісно, коштом покупця. Якщо буде доведено, що таки — так, ковбаса неїстівна, то гроші за експертизу йому повернуть. До речі, йдеться не лише про недоброякісні продукти харчування, а й про все, що продається у магазинах, на базарах, кіосках. І якщо співробітники управління із захисту ваших споживацьких прав не допоможуть, то — до суду! Ох...
Якщо уявити, що ми виконуємо ці поради, то наше життя перетвориться на безмежну боротьбу — без відпочинку та вихідних. Але чи не абсурд — з огляду на те, що маємо сотні тисяч державних чиновників, які й зобов’язані стежити за тим, щоб на прилавки не потрапляли «ковбаса», у котрій немає м’яса, сметана, в якій відсутня сметана, сирні продукти і т. п. Про косметичні вироби та побутової хімії страшно навіть подумати, що в них пхають. Але такі продукти мають бути значно дешевшими за натуральні та викладатися на окремі полиці — з інформацією, що вони є саме такі: без натуральних компонентів. І суворий та жорсткий контроль за цим має здійснювати саме і передовсім держава! Натомість вона змушує нас бути читачами інструкцій і звіряльниками сертифікатів.
Я й сама не один раз переконалася, що державні чиновники, які мають стояти на сторожі захисту прав споживачів, перетворились на цілком непотрібну ланку, яку ігнорують передовсім ті, хто мав би боятися їх, як вогню — виробники недоброякісних продуктів.
А за зразок — власний приклад. Маю проблемний зір, тож мої окуляри — досить дороге задоволення. Зазвичай замовляла їх за нагоди за кордоном. Але того разу купилася на рекламу: оптика поблизу мого будинку обіцяла те саме, що й європейська. Не обтяжуватиму деталями, але, заплативши понад дві тисячі гривень за нові «очі», не могла в них ані читати, ані дивитися на світ на вулиці. Намагання повернути їх оптиці закінчилися фіаско. В управлінні із захисту прав споживачів на мене замахали руками: «Що ви, що ви! Це така проблематична справа — довести, що окуляри вам не підходять, ми ж ваші очі на себе не «вдягнемо»! Звертайтеся до суду!».
Маю давнього приятеля, досвідченого адвоката, кинулася до нього: «До суду!» Вислухавши, він виніс вердикт: «З поваги до вас візьмуся за цю справу і буду дуже старатися. Але навіть за такої умови процес триватиме щонайменше рік — півтора. Це — ваші нерви. І гроші, бо за експертизу платитимете ви, а також згаяний час, бо відповідачі можуть скільки їм заманеться ігнорувати повістки до суду, а з міліціонером їх туди не притягнеш: справа — цивільна. Але не факт, що ми його виграємо. Тож, аби зберегти здоров’я, змиріться з втратою ваших кількох тисяч».
Я й змирилася. Але... за державу прикро, за нас, її громадян, яких вона й поставила у ситуацію цапа-відбувайла, знявши з себе будь-які зобов’язання щодо захисту наших прав. Але ж допоки?!
