Гідність людини: аспекти захисту

4 серпня 2012 1600

Для забезпечення прав людини особливо важливе значення має право на гідність, яке формально закріплюється у конституціях різних країн, але фактично стає реальним лише тоді, коли воно саме гарантує реалізацію інших прав і свобод громадян. Право людини на гідність має два значення: насамперед воно належить до природних прав людини і становить одну з головних соціальних цінностей демократичного суспільства — цінність, яка на практиці служить критерієм оцінки конституційності та законності актів, дій чи бездіяльності органів і посадових осіб публічної влади, інших юридичних і фізичних осіб. Це право також належить до позитивно визначених конституційних прав і свобод і забезпечує захист громадян від певних посягань з боку фізичних і юридичних осіб.

Релігійні, морально-етичні та філософські основи

Особлива вага і значення права людини на гідність пов’язані з його релігійними та етико-моральними засадами. Деякі сучасні філософи, як-от Ю. Габермас, заперечують, наприклад, вирішальний вплив релігії і моралі на право, виходячи із принципів світоглядного плюралізму. Однак такий підхід не є бездоганним; світ може змінювати знання про себе, але це не може бути підставою для заперечення деяких істин, які є вічними для людства і потребують не скасування, а тільки більш глибокого вивчення.

У філософських словниках гідність або достойність визначається як етична і природно-правова категорія, яка позначає цінність особистості, визнану як нею самою, так і її соціальним оточенням. Усвідомлення власної гідності — це функція загальної і правової культури людини, що є похідною від рівня розвиненості її духовного «Я».

У натхненому Богом історичному трактаті, що міститься в Біблії, яка є духовним джерелом для формування засад законодавства та практики його реалізації, чітко зазначено, що всі люди наділені гідністю. Творячи людину на свій образ і подобу, Величний Творець наділив її почуттям самоповаги, власної гідності й достоїнства. Отже, всі люди мають природне право на гідність, незалежно від їх майнового стану, соціального походження тощо, бо вони створені за образом Божим.

Відповідні релігійні основи фактично визначають духовну сутність права на гідність, яке завдяки їм набуває ціннісного значення та виконує особливу роль у системі прав і свобод людини і громадянина.

У позитивному відношенні концепція права на гідність бере свій початок з античних часів та протягом цивілізаційного розвитку людства зазнає трансформацій (асоціюючись спочатку із певними класовими групами, а потім — із усіма членами соціуму), набуваючи, зрештою, сучасних обрисів.

Європейська історія і філософія Нового часу не тільки поглибили теологічні підходи до людської гідності, а й фактично заклали теоретичні основи як природного, так і позитивного права на гідність: його соціальну цінність, юридичний зміст, межі тощо. Дуже важливо, що процес опанування європейської історії та філософії права на гідність не пройшов повз незалежну Україну: вчені, починаючи з прийняття Конституції України 1996 року, включилися у розробку сучасних інтерпретацій цього права.

Концептуальні засади гідності людини в сучасній юридичній науці

Наразі у питаннях соціально-правової природи гідності людини правова наука стоїть на позиціях наукової багатоманітності. Так, деякі вчені вказують, що гідність є однією із багатьох свобод людини; другі стверджують, що гідність є її позитивним правом. Треті автори розглядають право людини на гідність як засадниче щодо інших прав людини, оскільки воно реалізується через одночасне застосування разом з іншими правами і свободами громадян. Ще інші автори розглядають право на гідність як абсолютне, тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, які у зв’язку з цим підпорядковуються певному правовому режиму. На думку деяких дослідників, гідність людини треба розуміти у двох значеннях: в об’єктивному — як визнання і повагу до особи з боку оточуючих, а також у суб’єктивному — як усвідомлення особою свого суспільного становища (наприклад, Будагова А. Ш.).

Загалом, з аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, законодавства, адміністративної та судової практики можна виділити три основні концепції захисту права людини на гідність.

Перша — нормативно-позитивістська — полягає у тому, що право людини на гідність розглядається як формально-визнане право, в межах якого воно забезпечується державою відповідним правовим захистом.

Друга концепція — соціолого-позитивістська — розглядає право на гідність як право, закріплене у ненормативних джерелах (суспільна і судова практика тощо). Це право може бути захищене за допомогою суспільно-правової практики; при цьому факт порушення права особи на гідність є єдиною підставою для його правового захисту.

Третьою є природно-правова концепція, згідно з якою право на гідність — це моральний імператив, що має надправове, ціннісне значення. Це природне право-цінність захищається у правовому порядку (в демократичних країнах) або шляхом мирних чи збройних революцій (в епоху абсолютних монархій тощо) або взагалі може не захищатися (у тоталітарних державах).

Отже, право на гідність обґрунтовується різними науковими концепціями, але, як вказує світовий досвід, провідна роль серед них належить природно-правовій доктрині, яка веде свій початок від філософів-теологів і просвітителів ХІІІ—XVІІІ століть. Саме завдяки останній доктрині гідність людини набула значення соціальної цінності найвищого ґатунку, а тому природне право на гідність цілком закономірно претендує на особливу роль у системі прав і свобод людини і громадянина.

Природне право на гідність та інші права людини

Конституційне (позитивне) право гідності особи закріплює повагу до її гідності, а також заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання, заборону медичних, наукових чи інших дослідів над людиною без її вільної згоди. Очевидно, що це аж ніяк не повний перелік положень, які складають зміст цього права; адже в Конституції України зазначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені нею, не є вичерпними (частина перша статті 22).

Однак у теорії та на практиці існують два концептуальні підходи до забезпечення права на гідність органами влади.

Забезпечення цього права особи Конституція України покладає на державу, яка формально має не лише утримуватися від посягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий захист всім особам від таких посягань з боку будь-яких інших осіб. Без цього людина не може бути ані повноправним, ані рівноправним членом суспільства.

Однак у суспільному і державному житті України тема гідності людини звучить дуже рідко. Це наслідок панування у суспільно-правовому житті нормативістсько-правової концепції, яка розглядає це право суто формально, акцентуючи увагу на його закріпленні у законодавстві тощо.

Інший підхід полягає у наступному. Проблеми права людини на гідність в Україні, вважають прихильники такого підходу, лежать не так у площині законодавства, як у практиці його реалізації як соціальної цінності.

Право на гідність громадян фактично порушується у разі купівлі неякісних товарів у супермаркетах, незаконному звільненні з роботи, невиплаті заробітної плати, накладенні незаконних штрафів працівниками контролюючих органів тощо. Але про порушення цього права, на жаль, не заявляють ані громадяни, ані їх захисники, бо вони про ці порушення — через брак сучасної, заснованої на філософії природного права, правосвідомості — не здогадуються або ставляться до них байдуже. Щасливі винятки з цього правила є тільки винятками. І допоки у державі і суспільстві не з’являться добрі звичаї, які формуватимуть у людей позитивне ставлення до їх права на гідність як соціальної цінності, ніхто не буде захищати це право вільно і повсюдно.

Стаття 28 Конституції України закріплює позитивне право особи на гідність, яке має чітко визначений зміст. У більшості випадків поза увагою науковців та практиків залишається те, що право на гідність також закріплюється статтями 3 і 21 Конституції України; це право входить до системи прав і свобод, однак, за висловом П. Рабіновича, «стоїть начебто перед ними».

Справді, стаття 3 Основного Закону України містить приписи, які дають підстави вважати гідність, поряд із життям і здоров’ям тощо, елементом провідного права людини — можливості вільно, на власний розсуд формувати розвиток своєї особистості. Так само і стаття 21 Конституції України гарантує свободу і рівність людей у гідності та правах. Тобто з моменту народження кожного його гідність є однаковою, «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма приводить до формування у кожної особи почуття власної гідності, очікування поваги до неї з боку інших людей, установку на обстоювання своїх прав, а також визнання нею рівних прав усіх інших людей.

Вбачається, що провідне право особи у розумінні статей 3 та 21 Конституції України увібрало в себе соціальні цінності, які забезпечують вільний розвиток особистості у всіх сферах суспільного життя. Отже, право людини на гідність фактично існує в українській правовій системі у двох вимірах: як конкретно визначене (позитивне) конституційне право особи (стаття 28 Конституції України) та як елемент провідного права особи (статті 3, 21 Основного Закону України).

Захист гідності судами

Захист права людини на гідність в Україні як природного, так і позитивного права, на наш погляд, передусім стосується діяльності Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав справи, пов’язані з гідністю людини, та висловив певні правові позиції.

Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року суд фактично зобов’язав усі органи і посадові особи публічної влади дотримуватись провідного права особи. В іншому Рішенні від 3 лютого 2009 року Конституційний Суд України визнав право на гідність дітей, які потребують належного сімейного виховання.

Отже, Конституційний Суд України врахував та утвердив положення Конституції України і законів України, що визнають гідність особи однією з найвищих соціальних цінностей, а також поширив право на гідність на наймолодших членів суспільства — дітей.

Однак у своїй практиці Конституційний Суд України ще не виходить за межі позитивістського трактування права на гідність. А це означає, що він залишає поза своєю увагою природно-правові проблеми цього права.

Свій внесок у забезпечення права людини на гідність вносять і суди загальної юрисдикції. Так, Верховний Суд України у Постанові Пленуму «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року № 1 фактично ставить перед судами загальної юрисдикції завдання наповнити, зокрема, поняття гідності правовим змістом, оскільки закон надає йому значення самостійного об’єкта судового захисту. Але при цьому ВСУ не визначає бодай наближених критеріїв оцінки цінності людської гідності.

Отже, аналіз вітчизняної судової практики свідчить про визнання та утвердження права особи на гідність. Однак суди поки що не пов’язують порушень окремих прав і свобод людини і громадянина із захистом природного права на гідність, яке фактично порушується одночасно. Сьогодні судовий захист права на людську гідність є певним засобом його забезпечення. Але він не є достатнім, а тому це право потребує якісного поліпшення його захисту на практиці. Інакше кажучи, щоб надати праву на гідність в Україні європейського звучання, необхідно судову практику переорієнтувати на захист не тільки позитивного, а й природного права особи на гідність. Очевидно, що першим це повинен зробити Конституційний Суд України — ключовий елемент судової системи.

Висновки і пропозиції

У випадках порушення будь-якого права людини так чи інакше принижується її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим, хоча вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній судовій практиці — далеко не завжди.

Тому:

1) природне право людини на гідність та інші вищі соціальні цінності необхідно офіційно визнати провідним правом людини і закріпити його у статті 1 нової редакції Конституції України, проект якої розробляється Конституційною Асамблеєю. Тому що головною у суспільстві є людина, а не держава, як це випливає із статті 1 чинного Основного Закону України. Без такої зміни в Конституції України втрачає сенс реформування її Розділу ІІ про права людини, оскільки без цього залишиться формально існуючий механізм захисту цих прав, який чиновники тлумачитимуть та застосовуватимуть по-старому;

2) Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції під час розгляду судових справ, пов’язаних з порушенням прав і свобод людини і громадянина, повинні досліджувати такі порушення з урахуванням наявності фактів чи положень законодавства, в яких принижується або може принижуватися гідність людини;

3) науковим установам і навчальним закладам та факультетам юридичного профілю слід звернути увагу на необхідність першочергового дослідження питань щодо природного права на гідність як першооснови доктрини захисту прав людини, а також — популяризації серед населення матеріалів цих досліджень;

4) доцільно створити при Президентові України Комісію з питань захисту права на гідність як його консультативно-дорадчий орган, що допомагатиме Главі держави у формуванні ідеології та політики такого захисту.