РЯДКИ З БІОГРАФІЇ

Народився Ярослав Дубневич 7 серпня 1969 року в селі Зубра Пустомитівського району в Львівській області. А малою батьківщиною родин Дубневичів та Доскічів, з якої походить матір Ярослава Васильовича, було село Радруж. Нині воно знаходиться на території сучасної Польщі. В 1949 році під час операції «Вісла» родину виселили з країв, де їхні предки жили віками, на Львівщину.

Батько Я. Дубневича працював водієм вантажного автомобіля у будівельно-монтажному управлінні, мати вела господарство вдома, пізніше працювала швачкою.

Ярослав — молодший із двох синів. Брат Богдан — старший на 7 років. Коли Ярославу виповнилося 4 роки, сім’я переїхала мешкати до Львова.

Ярослав Дубневич — підприємець, політик, депутат Львівської обласної ради, меценат. Він — людина успішна й самодостатня, яка завжди відкрита до спілкування і готова прийти на допомогу в скрутну хвилину. Такі його життєві й політичні цінності.

Завжди хотів учитися

— Моє дитинство пройшло у Львові в районі Майорівки, — пригадує він. — Батько отримав двокімнатну квартиру в триповерховому будинку на вулиці Китайській, де я прожив до двадцяти років. Квартира невелика, загальною площею 38 квадратних метрів, що на чотирьох — батька, матір та нас із братом Богданом — було не так уже й багато. Але так у ті часи жило чимало людей.

У семирічному віці Ярослав розпочав навчання у СШ №42. Особливо добре давалися алгебра і геометрія. Любив українську мову, українську та зарубіжну літератури. До речі, як зізнається Я. Дубневич, любов до книги в нього зародилася ще в ранньому дитинстві й лише посилювалася з роками. І зараз вільну хвилину старається приділити читанню. «Вчитися я хотів завжди і продовжую це робити і зараз», — каже він.

Через сімейні обставини — а родина жила незаможно, обидва сини розпочали працювати ще в підлітковому віці, щоб допомагати батькам. «Після закінчення 8-го класу я поступив у профтехучилище №32 вчитися на взуттьовика. Провчився півтора року, отримав 5-й розряд і почав працювати. Вищу освіту здобув заочно вже пізніше — спершу закінчив Львівську політехніку, а потім Дніпропетровський інститут залізничного транспорту», — пригадує Я. Дубневич.

Першим місцем роботи стала взуттєва майстерня, потім разом із братом працювали в ливарно-пресувальному цеху Пустомитівського побуткомбінату. Сімейні цінності, прищеплені братам із дитинства, посприяли тому, що Ярослав і Богдан стали найкращими друзями, партнерами, однодумцями, вагомою підтримкою один для одного.

Починали з виготовлення взуття

Своє перше підприємство з виготовлення взуття брати відкрили в 1990-му році. Воно швидко розвивалося і вже незабаром на ньому працювало 80 робітників. У 1993 році Богдан очолив сільськогосподарське підприємство, яке знаходилося у селі Зубра, і почали обробляти землі Зубри, Сокільників, Пасік-Зубрицьких. Долучив до роботи і Ярослава. Саме цей момент можна вважати стартом активної та успішної діяльності братів в агросфері, яку розвивають й досі.

«Вивчаючи своє підприємство, ми виявили маленький цех, де стояли шприц-преси. На них почали виготовляти пластикові поліамідні деталі для ізоляторного заводу, а заразом зайнялися вивченням того, яку ще продукцію можна виробляти. З’ясували, що деталі ізоляції застосовують і на залізниці. Познайомившись із залізничниками, почали відливати і постачати перші деталі для Львівської залізниці», — згадує Я. Дубневич.

Часи були складні. Залізниця не мала коштів, щоб заплатити за поставки, розраховувалася бартером. Щоб отримати гроші за постачену продукцію, іноді доводилося провернути чотири-п’ять різних операцій. Та переоцінити цей момент у житті Я. Дубневича неможливо. Залізнична сфера настільки захопила, зацікавила, що сьогодні називає її головною у своєму житті. Каже, це те, що викликає непідробний інтерес, бажання навчатися нового, стимулює рух уперед.

Гордість братів — кріплення для рейок

Попри всі труднощі, співпраця із залізницею виявилась плідною. У середині дев’яностих років Дубневичі почали розширяти асортимент продукції для залізниці. Зайнялися виготовленням нашпальних рейкових прокладок, які й сьогодні виробляють на своєму підприємстві «КРТ» у Городку.

«Перед нами поставили завдання перейти на пружне скріплення рейок до шпали, адже старе було жорстким і болтовим, — розповідає Я. Дубневич. — Воно не дає еластичності колії, і це позначається на проблемах її утримання і безпеці. Саме тому Європа і світ вже давно перейшли на пружне скріплення. Ми пройшли багато випробувань спільно з Дніпропетровським НДІ, з НКТБ, і на нашій базі впроваджували пружне скріплення для української залізниці. Сьогодні ми продовжуємо поставляти свою продукцію Укрзалізниці, й хоча маємо конкурентів, але співвідношення ціна—якість у нас найкраще, адже ми — виробники».

Скріплення КПП-5 — справжня гордість підприємства Ярослава Дубневича «Корпорації КРТ». Саме воно дозволило Україні першій на теренах СНД запровадити швидкісний рух поїздів і приносить Укрзалізниці чималу економію коштів — 4 тисячі доларів на одному кілометрі колії. Неабияка користь від кріплення і для довкілля. КПП-5 використовується на залізобетонних шпалах, відтак не потрібно пускати на шпали щороку тисячі гектарів лісів.

До слова, робота в залізничній сфері лише посилила переконання Я. Дубневича про те, що життя — це постійне навчання, якщо хочеш досягнути успіху у своїй справі. «Я читав книжки з менеджменту, вивчав досвід європейських країн та США, — каже він. — Зокрема, відомої фірми «Дженерал електрик», залізничних підприємств. Свого часу, щоб краще освоїти нову сферу, я спеціально пішов працювати на залізницю. Я був представником Укрзалізниці у Верховній Раді, та мене передусім цікавило, як працює велика державна компанія, як вона втримується на плаву, переживши не одну кризу, не одну розруху. Я і сам належу до залізничників, адже є заслуженим працівником транспорту. В Укрзалізниці я передусім вивчав, як виконуються накази, як налагоджено зв’язок між генеральним директором та іншими керівниками. А також як там проводяться селекторні та апаратні наради, великі наради з директорами підприємств, з постачальниками та з виконавцями робіт. Тож ті два роки, які я провів на залізниці, вважаю часом серйозного навчання».

Надійний тил

Попри численні та значні досягнення у бізнесовій сфері, все ж головною гордістю та скарбом Ярослав Дубневич називає свою сім’ю, яка є життєвою опорою. З дружиною Наталею Ярослав Васильович разом понад два десятиліття — незабаром відсвяткують срібне весілля. Каже, якби не підтримка Наталі, то, ймовірно, не вдалося б добитися такого значного успіху.

А сімейне життя розпочали в молодому віці, коли їм виповнилося по 20 років. Разом пройшли кризові часи початку 1990-х, нестабільність, безгрошів’я... Нині ж пані Наталя також займається своєю справою — керує салоном краси.

У подружжя двоє дітей. Старша донька Роксолана навчається на юридичному факультеті Національного університету імені Івана Франка, син Юрко — в середній школі. «Я не прихильник того, щоб діти відвідували так звані «круті», «гламурні» заклади. Радію, що Юрко навчається в такій самій школі, як і 99% маленьких українців. Бо хочу, щоб мої діти були такими само українцями, як і всі інші», — каже Ярослав Дубневич. — Переконаний, щоб дитина не загубилася в дорослому житті, потрібно змалечку вчити ставити перед собою мету та досягати її, а не підсувати все готове. Дітям треба показати, як тримати вудку, а не давати в руки впійману рибу. Вони повинні з юних років працювати. Не важливо, хто їхні батьки, з якими статками. Дитина повинна знати, як прибирати за собою, як допомагати батькам».

З 2006 року Ярослав Дубневич — депутат Львівської обласної ради. Ця сфера діяльності цікава тим, що дає можливість допомагати іншим зробити своє життя кращим, дозволяє застосувати свій досвід та знання. Завдяки Ярославу Дубневичу в Городоцькому, Мостиському та Самбірському районах відбулося чимало добрих змін. Причому навіть у найглухіших селах, які вже не вірили, що коли-небудь хтось допоможе вирішити сільські проблеми.

І таких змін буде набагато більше, адже Ярослав Дубневич ніколи не зупиняється на досягнутому.

Львів.

Фото автора.