«В наших суперечках є багато ізумітєльного...»

З 22 травня по 3 жовтня 1918 року в Києві відбувалися мирні переговори між делегаціями Української Держави та Радянської Росії про кордони. Російська делегація ці переговори використовувала більше як ширму, бо Москва готувалася до військового вторгнення й чекала слушного моменту (війська ввели невдовзі після безрезультатного завершення переговорів).

Матеріали тих перемовин цікаво читати — таке враження, що вони й досі у нас тривають.

При визначенні майбутніх державних кордонів українська делегація наполягала на етнографічному принципі поділу, тобто в тих межах, де живуть етнічні українці. Російська делегація пропонувала принцип «народного волевиявлення» (анкетування, плебісциту, референдуму) на спірних територіях. Зрозуміло, чому їм був невигідний етнографічний принцип — бо етнічні українці жили від Курська до Кубані, від Воронежчини до Холмщини. А Москва хотіла, щоб до Росії відійшли 5 повітів Волині, 4 повіти Чернігівщини, українські частини Курщини, Воронежчини, Харківщини та Катеринославщини (нині Дніпропетровщина). А також Донецький басейн.

Перш ніж навести кілька цитат, нагадаємо головних дійових осіб тих переговорів. Російську делегацію очолював Християн Раковський (1873—1941) — більшовик, за походженням болгарин, начальник ВЧК в Одесі, пізніше — Голова Раднаркому та нарком зовнішніх справ УРСР, репресований Сталіним.

Заступник Раковського — Дмитро Мануїльський (1883—1959), родом з нинішньої Хмельниччини. Згодом був наркомом продовольства та наркомом земельних справ Радянської України, навіть якийсь час секретарем ЦК КП(б) У, до кінця життя воював з «українським буржуазним націоналізмом».

На чолі нашої делегації був Сергій Шелухін (1864—1938) — юрист, фахівець з міжнародного права, генеральний суддя УНР, міністр юстиції, сенатор. Його заступник — Олександр Шульгин (1889—1960) — генеральний секретар міжнародних справ УНР, а на той час співробітник гетьманського МЗС.

(14 червня 1918 року. 8-ме засідання).

Раковський: Вопрос для нас чрезвычайно важный ... что будет являться решающим началом при определении границ? За основу предлагаю принять волю населения.

Шелухін: У яких межах питатися її? В Золотоніському повіті будемо питати, чи його людність хоче належати до Великоросії, чи ні? У Васильківському питати? В яких межах, в яких місцях? Ви на це відповісти не можете... Принципу волевиявлення я не одкидаю, я його визнаю, але ж під певними умовами. Я не визнаю волі частини як волі цілого. А визнаю волевиявлення для частини постільки, поскільки воно торкається тільки самої частини і не рішає долі цілого, не торкається інтересів цілого... От Ви сказали про Одесу. Розуміється, Одеса може бути не тільки вільним городом, а окремим государством, таким, щоб володіти Чорним морем і відмежувати від нього цілу Україну. То, вибачайте, тут треба ще спитати цілу Україну. Ви самі кажете: земля народові. А море кому? Одесі чи народові? Є питання, які не можна рішити анкетою у якоїсь частини народу. Не можна й того, щоб якась частина, шукаючи своїх інтересів, рішала їх і топтала б інтереси цілого.

Мануїльський: Это проведение принципа определения воли населения... Я позволю себе обратить внимание председателя украинской мирной делегации на то обстоятельство, что мы настаиваем на свободном выражении волеизъявления народа.

Шелухін: Я іменно во ім’я свободи народів і зробив свою пропозицію, бо те, що ви пропонуєте, кує неволю. Держави утворюються не на один день, а на довгий вік. Ви ж хочете вашим референдумом сотворити кабалу для внуків, правнуків і т. д. Голосуватимуть нині люди темні, політично неосвічені, національно несвідомі, затуркані, примушені. І вийде, що держава — це щось непостійне, а таке, що міняється майже щодня. Уявімо собі і такий випадок. Лежать села між Росією й Україною. Одне село, при російській межі, каже, що воно хоче до України, а оце, що при українській межі, каже, що воно хоче до Росії. Буде така воля однієї волості, а інша другої, то як же ця волость — перескочить через сусіда до другої держави чи що? Я Вам ставлю практичне запитання... Я не поступлюся інтересами Держави, нізащо не віддам свободи дітей і за внуків не хочу торгуватися!

Мануїльський: Если так трудно определить волю двух сел, из которых одно высказывается за Украину, а другое за Россию, то я думаю, что там воля большинства населения будет являться решающим голосом в этих спорных вопросах.

Шелухін: Це не є свобода, а я стою за свободу і міркую, що держава повинна утворити своїм громадянам свободу й гарантувати її всім, і внукам, і правнукам. Я прошу голову української політичної комісії висловити свою думку з приводу поставленого питання.

Шульгин: Представник російської делегації заявив, що виключається та можливість, яку тут поставив високоповажний п. голова нашої делегації, себто про російське село, яке посередині втиснулося між українським і другим українським, що такого бути не може. Але п. представник російської делегації не вказав нам, в який спосіб запобігти такому випадку... Очевидно п. представник російської делегації зрозумів, що таке суверенне право надавати окремому селу не можна, значить, певне обмеження розумієте і Ви. А хто буде суддею? Хто може, а хто не може надавати таке суверенне право? Очевидно, не саме те село, а очевидно, ті держави, між якими воно лежить.

Шелухін: Ви можете зробити, що це буде анкета цілої України, бо по всіх пунктах ви скажете, що ми споримо, і дійдете до Києва, і скажете що і Київ не Україна...

Раковський: Если украинец скажет, что он хочет, а другой скажет, что не хочет быть великороссом, то понятно, что тут нужно искать разрешение в какой-нибудь компенсации, но это уже решение, которое касается только определенных случаев.

(22 червня 1918 року. 9-те засідання).

Раковський: Вы говорите, что наши решения принимаются под давлением нашей силы, но... речь идет о решениях, принятых на вашей же территории. У меня имеется характерный документ от уполномоченного от крестьян Ружинской волости Сквирского уезда Киевской губернии. Этот документ является характерным для той психологии, которая господствует среди крестьянства.

Шелухін: Якого села, скільки їх там було?

Раковський: Из деревни Баламутовки. Вот что они говорят: не мы, простые крестьяне, стремимся к отделению Малороссии...

Шелухін: Ви село трактуєте як державний елемент. Село являється общественним елементом, а не государственним. Через те і питати село можна тільки в громадських питаннях, а не в державних. В державному питанні село може відігравати роль як частина і подавати голос як частина... Ви все звертаєте на бік анкети. В даному разі про яку анкету ви кажете? Я тепер добре знаю, про яку... Це анкета: руки вверх! І ви кажете, що це буде свободна анкета... Ви сказали про Сквирський повіт, про Грушевську волость, про Баламутовку... і берете собі в союзники їх. ... вони хотять одлучитися од України. Вони не задоволені тим, що у нас така влада, а не така, як їм хочеться. Їм хочеться сала і інвентарю. Вони... посварилися за сало, за інвентар, і з-за цього рідну матір продають. Через це рішають питання про отечество, питання про государство, про державу. Вибачайте, я таких людей собі в союзники не беру, і ми, українці, таких людей собі в союзники не хочемо брати. Таких людей, що за сало за м’ясо міняють свою вітчизну. Це не громадяни, а тільки ті, кого ви звете бандами і з ким самі боретеся...

Ваша держава партійна. Партія вирішує все... Ми не згадуємо про партію. Ми говоримо про всіх людей. Бо всі люди живуть в державі, і всякі люди живуть в державі. Через те ми повинні балакати тут про народ як про ціле. ... Отже, хто робив ту анкету, про яку ви кажете? Совітська влада. Про кого це питання йшло? Про нас. Ви самі себе суддями зробили. Так роблять партії, бо якби ви хотіли справжню анкету зробити, а не ту, яка є, то ви б не одважилися починати її самі. Реальний грунт для анкети скрізь отакий, як в с. Баламутівка. І назва її якраз така — Баламутівка. Вони через свою національну несвідомість, через свою темноту, з огляду на те, чи буде їм сало, чи буде їм інвентар, вирішують, куди їм краще, чи до України, чи до Росії Це люди, які торгують отечеством... Це великий гріх, і цей гріх їм проститься тільки через те, що вони самі не знають, що роблять. А ви берете їх собі в союзники і аргументуєте свої вимоги такими от посвідченнями.

(24 серпня 1918 року. 10-те засідання).

Мануїльський: Меня прямо даже удивило, как в серьезном собрании люди выдвигают подобного рода изумительные аргументы.

Шелухін: У нашім зібранні є багато ізумітєльного...

Раковський: У нас речь здесь не шла, что мы будем делить деревни, что мы будем делить города отдельные. У нас речь идет о целых областях, где как раз является спорным вопрос о том, какое там большинство населения, великорусское или украинское, что мы имеем такую область, как донецкая территория, и вот об этих областях мы можем говорить со спокойной совестью, что благодаря той эмиграционной волне, которая там прошла после 1897 года, там большинство населения великорусское, и для того, чтобы разрешить такой вопрос целой огромной области, население которой несколько миллионов, мы предлагаем опросить это население. Господин председатель украинской делегации сводит весь вопрос к каким то двум деревням. Для нас вопрос идет о части Харьковской губернии, между прочим, о Таганрогском округе, о Курской губернии, о части Воронежской губернии, т. е. о тех областях, которые являются спорными.

Шелухін: Ви посилаєтесь на експертизу по етнографії. Нам краще б не згадувати про ту експертизу. Ваші експерти, як треба було щось рішуче написати, казали: «А от ми спитаємо т. Раковського». Що це за експертиза? Експерт каже від знання, від науки, а не від того, як йому хтось там скаже. Ви кажете про опрос населення. Ми знаєм, що цим голосуванням у Вас було представлено 108 процентів людності... що зі ста душ получалось 108 процентів голосів.

(10 вересня 1918 року. 11-те засідання).

Шелухін: От ви казали про легальний титул. Так ми знаємо, що російський цар мав легальний титул і на Норвегію. Що ж, ви цей титул теж вважаєте за собою чи ні? Я це питаю через те, що ви зробили заяви, що ви унаслідували все чисто, що було за верховною владою Російської Держави.

Раковський: Вы изволили возвратиться к историческим реминисценциям и по аналогии обессилить наш легальный титул на те области, которые составляли нераздельную часть бывшей Российской Империи и сегодня на основании договоров составляют нераздельную часть Российской Советской Федеративной Социалистической Республики. Вы изволили спросить, считаем ли мы себя наследниками царского титула, легального титула на Норвегию. Наш юрисконсульт мне отправил записку, что этот титул прежде всего является персональным титулом и что он не переходит.

Шелухін: Так само як на Україну.

Раковський: Он переходит по наследству в семью... но не переходит по наследству от государства к государству.

Шелухін: От це і треба було мені од Вас почути.

Раковський: Вы будете делать все выводы, которые вам угодно сделать... мы делаем те или иные выводы из создавшихся фактически положений.

Шелухін: А звідкіль це виникли у вас претензії? Чого ради Чернігівщина ваша? На яких підставах?».

«Чого ради Чернігівщина ваша?» — це запитання прямо в сьогоднішній день. Адже ініціатори законопроекту 9073 називають Чернігівщину тим регіоном, що підпадає під узаконення «меншинної» (тобто російської) мови. Але ж, за переписом 2001 року, в Чернігівській області росіянами назвалися не 10 відсотків, а лише 5,03% відносно загальної чисельності населення. І тільки в Чернігові їх близько 10,63%. А в районах області, навіть прикордонних з Росією, пересічно 5%. Але ж зрозуміло: якщо обласний центр офіційно переведуть на «меншинну мову» — що залишиться робити райцентрам?

Цікаво ще ось що: росіян всього в області 62.207 осіб. При тім тут виходить 16 періодичних видань загальним тиражем 201,8 тис. примірників і ще 9 двомовних (українсько-російських) видань — 45,4 тис. примірників. Тобто тираж учетверо вищий за кількість читачів. Чудово, але чи не є це одне з тих «создавшихся положений», з яких робляться «те или иные выводы»?

Якщо говорити про «фактически создавшиеся положения», то можна помітити, що фактично меншинна і фактично загрожена в Україні зовсім не російська мова. Є така книга — «Розвиток етнонаціональних відносин в Україні. Стан. Тенденції. Перспективи», автори Д. Табачник, Г. Попов, В. Воронін, Т. Пилипенко (видавництво «Світ», Львів, 2007). Звідти можна дізнатися, що:

— в Черкаській області (за переписом 2001 року) всього населення 1.328 тис., росіян 75,5 тис., отже, менше 10%. Але в області 145 україномовних ЗМІ і 155 — російськомовних.

— Запорізька область: всього населення 1929,2 тис. душ. З них українцями назвалися 70,8%, росіянами — 24,7%. При тім телерадіомовлення в області на 70% російськомовне, і лише на 30% — україномовне.

У задачі питається: хто тут дискримінований?

На вищезгаданих переговорах 1918 року тов. Раковський сказав, що на донецькій території «большинство населения великорусское». Але вже після того, як Україну приєднали до СРСР, відбувся перепис 1926 року. І Донбас дав прецікаві цифри! Адміністративний поділ тоді був інший, ніж тепер, але зорієнтуватися в географії можна. Отже, за тим переписом: Артемівська округа — українці становлять 72,5%, Старобільська округа — 89,3%, Луганська і Сталінська (Донецька) округи — понад 50%.

Де тут «великорусское большинство»?

Згодом, у процесі боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», з’явилися інші цифри. Для цього не обов’язково було когось знищувати — досить, щоб люди самі називалися не євреями чи українцями, а так, як безпечніше називатися.

За переписом 1926 року українців в Україні 80%, росіян 9,2%. За переписом 1989-го українців уже 73%, росіян 17,6%.

Від перепису 1959 року до перепису 1989 року є цифри зменшення кількості носіїв української мови (у відсотках по областях):

Київська — 2,3

Черкаська — 3,9

Кіровоградська — 3,5

Одеська — 4,3

Херсонська — 9,2

Миколаївська - 8

Запорізька — 11

Донецька — 13

Харківська - 10

Сумська — 3,9

Чернігівська — 2,4

Полтавська — 6,2

Луганська — 15

За той самий період є цифри зменшення тих, хто назвав себе українцями (у відсотках по областях):

Київська — 3,9

Черкаська — 3,5

Кіровоградська — 3,4

Харківська — 6,1

Сумська — 2,4

Херсонська — 5,4

Дніпропетровська — 6,2

Запорізька — 5,7

Миколаївська — 5,3

Полтавська — 5,5

Донецька — 4,8

Луганська — 5,9 (а втрати носіїв мови тут — дивись вище — становлять аж 15 відсотків, отже, люди просто перейшли на російську — знову-таки, «из создавшихся положений»).

Останній перепис 2001 року засвідчив, що вперше після Другої світової війни стало більше тих, хто назвав українську мову рідною. Це свідчить про перелом багаторічної, штучно створеної тенденції. Лише в чотирьох із 27 регіонів України переважає російська мова (Севастополь, Крим, Донецьк, Луганськ). А в Запорізькій, Одеській та Херсонській областях — 50 на 50. В інших 20 регіонах — українська мова рідна для 2/3 населення.

Цей самий перепис показав ще деякі цікаві цифри: рідною мовою українську вважають 67,5% українців, а російську — 14,8% українців. Тим часом наші росіяни вважають рідною російську — 95,5%, а українську — тільки 3,9%. У цілому українську вважають рідною 67,5% населення, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж у перепису 1989 року. А російська мова тим часом втратила 3,2 відсоткового пункту. Але ж втратила не за рахунок українізації росіян — а через повернення українців до своєї мови. При тому, що в державі протягом усіх років незалежності робиться все, щоб цей процес гальмувати. Нехай собі українську вважають рідною 67,5 відсотка населення, але разовий тираж україномовних ЗМІ в Україні — удвічі менший, ніж російськомовних (за даними Рахункової палати). Тобто на російськомовного громадянина припадає 4 примірники періодики, а на україномовного — 0,5 примірника. Прихильникам законопроекту 9073 цього, очевидно, мало.

Тому, хто захоче упровадити в життя законопроект 9073, корисно буде ознайомитися з історичним досвідом. Наприклад, з оцим документом.

Дуже гарний документ. А особливо примітка в кінці. До речі, проблема «контролю» залишилась до кінця не вирішеною. Ось «Справка информационного подотдела Крымского обкома ВКП о национальном строительстве в Крыму в 1924-26 годах»: «Подготовка и обучение русских национальным языкам до сих пор проводилось неорганизованно отдельными учреждениями по желанию самих служащих. Так например, при областной конторе нарсвязи (телефонні переговори! — Ред.) были проведены спецкурсы татарского языка для русских. Также производилось обучение татарскому языку в некоторых районах сотрудников милиции. Подробных данных о достигнутых результатах не имеется».

За кримським переписом 1939 року росіяни тут становили 49,6%, українці 13,7%, татари 19,4%. 1944 року всіх татар депортували. Через кілька десятиліть дозволили повернутися. За переписом 2001 року в Криму росіян 58,5%, українців 24,4%, татар 12,1%. Так воно складається — «из создавшихся положений». Навряд чи законопроект 9073 передбачає «татаризацию государственного быта». А «контроль» забезпечений — «в силу местных условий».