Вхідний квиток на ринок Східної Європи
ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 131, 133 за 20, 24 ЛИПНЯ.
У добротному проспекті публічне акціонерне товариство «АрселорМіттал Кривий Ріг» повідомляє про себе: «Найбільше підприємство гірничо-металургійного комплексу України, унікальне за масштабами: площа — понад 12 тисяч гектарів. Одне з небагатьох в Україні металургійних підприємств повного циклу, що випускають одночасно чавун, сталь і прокат. Маємо власний видобуток залізної руди, що знижує залежність від коливань цін на сировину, а географічна близькість до джерел енергоресурсів — вугілля й газу — сприяє низьким витратам металургійного виробництва.
Наше підприємство з повним металургійним циклом — це коксохімічне, гірничозбагачувальне виробництва, шахтоуправління з підземного видобутку руди й металургійне виробництво, яке складається з аглодоменного, сталеплавильного і прокатного переділів. Ми виробляємо арматурну сталь і катанку зі звичайних і низьколегованих марок сталі, агломерат, концентрат, кокс, чавун, сталь, сортовий і фасонний прокат, доменний шлак. Металопрокат, вироблений тут, використовують у всіх кліматичних зонах планети. «АрселорМіттал Кривий Ріг» — лідер великих світових ринків».
І ще, якщо хтось забув: раніше це підприємство називалося «Криворіжсталь»...
Індуська гордість
У цього підприємства — неймовірна біографія! Колись воно було гордістю не лише України, а й усього СРСР. За Кучми продане за 800 мільйонів доларів українським олігархам, потім повернуте в державну власність й знову пущене з молотка за рекордні 4,8 мільярда доларів у 2005-му німецькому підрозділу британсько-голландської Mіttal Steel, що належить індусові-мільярдерові Лакшмі Мітталу. Нині воно — індуська гордість.
Зарубіжні ЗМІ тоді заговорили про цю купівлю-продаж як про «дивіденди помаранчевої революції». І це правда: отримана сума на 20 відсотків перевищила сукупні доходи країни за весь період приватизації й у чотири рази — заплановані доходи від продажу держвласності на 2005-й. Продавцям було чим пишатися! Утім, ще невідомо, хто радів дужче: вони чи покупець — найбільший виробник сталі, який придбав не просто український комбінат, а й вхідний квиток на ринок Східної Європи.
Ну, у власників свої  інтереси. А як живеться на цьому підприємстві (тепер уже капіталістичної праці) колективу, значна частина якого свого часу трудилася тут під гаслами побудови найсправедливішого у світі суспільства? Спробуємо довідатися від них самих.
Та заводська прохідна...
Прямуємо до адміністративного корпусу. Де вже таке побачиш: на керамічній стелі — мало не вся історія комбінату. Тут і пам’ять про першу плавку доменної печі «Комсомолка» в 1934-му, і повідомлення про присвоєння підприємству імені Леніна, і, звісно, заклик до трудящих дати Батьківщині більше чавуну, сталі, прокату. Не встиг наш фотокореспондент зробити кілька знімків, як підскочив хтось у бейсболці з фірмовим знаком «Арселора»: «Знімати заборонено!». Заборонено — то заборонено...
На підприємстві гостей перед відвідуванням цехів ведуть у музей. Одразу скажемо: вражає! Насамперед якоюсь нереальністю ситуації. А хіба ні? Ударне будівництво комбінату, трудовий героїзм його робітників, інженерно-технічних працівників, досвід раціоналізаторів і винахідників, турбота про трудящих і їх родини, піонерські галстуки й різні нагороди кращих із кращих металургів! І все це чудернацьким чином підв’язалося до нинішньої, зовсім іншої ідеології, але тим самим завданням:  «Дати більше сталі, чавуну, прокату!». Тільки з різницею, що без указівки, кому саме...
Після екскурсії послухали інструктаж з техніки безпеки, отримали спеціальний одяг, каски, а також категоричне: «Знімати на підприємстві заборонено!». Заборонено — то заборонено...
Не вірте, якщо хтось скаже, що його не вразили масштаби
Масштаби цього підприємства відвідувачів вражали завжди — що за соціалізму, що нині, за капіталізму. Уявіть, що все, про що йдеться у вступній частині до цієї кореспонденції, ви бачите власними очима: кар’єр, коксохімічне, гірничо-збагачувальне виробництва, шахтоуправління з підземного видобутку руди, металургійне виробництво, яке складається з агломератного, сталеплавильного і прокатного переділів.
Ми бачили практично повністю автоматизований процес плавки сталі, горнових, які працюють поблизу розпеченої лави, температура якої сягає 1000 градусів за Цельсієм. А також прокатний стан, де довга, квадратна на зрізі заготовка металу перетворюється на тонку пружину дроту вогняного кольору. Тут він уже майже «холодний» — лише «якихось» 600 градусів. Пружину нанизують на велетенські штирі й доправляють до цеху готової продукції. Розповідати про виробництво «Арселора» можна нескінченно, як і захоплюватися працею тих, кому воно підвладне.
А тепер — про «переваги»
Співробітники, що нас супроводжували, не переставали інформувати про переваги нинішнього господарювання, турботу власників про трудящих та їх родини. Приміром, про те, що «АрселорМіттал Кривий Ріг» — одне з небагатьох підприємств в Україні і єдине в місті, що будує житло для своїх співробітників. Загалом він має здати 450 квартир, а на сьогодні житло надано 390 родинам.
Але факт: тільки за капіталістичну семирічку кількість працюючих тут зменшилась майже з 55 тисяч осіб у 2005 році до 36 тисяч у нинішньому! А середня зарплата в робітників «гарячих» спеціальностей ледь доходить до 3500 гривень. Щоправда, нам розповіли, що підприємство платить гроші працівникам, які звільняються за власним бажанням. Йдучи, вони можуть обрати одну із трьох схем компенсації, розмір якої залежить від місячного окладу працівника і його стажу роботи в компанії. Максимальна виплата робітникові становить близько 35 тисяч гривень, керівникові — 60. Тим часом починає протестувати профспілка підприємства, яка висунула претензії адміністрації та Лакшмі Мітталу: чисельність працюючих постійно скорочується, правила охорони праці грубо порушуються. Отже, не все тут таке глянсове, як у подарованому нам буклеті...
А на завершення скажемо: відвертої розмови з «представниками трудового колективу» не вийшло. Та й навряд чи вона могла вийти під наглядом строгої дами, що супроводжувала нас (у радянські часи такі були співробітниками сумнозвісних «перших відділів»). Одні зі співрозмовників випромінювали добре нам знайому радість від роботи на «хазяїна», інші обережно зауважували, що працювати потрібно за будь-якого ладу, що ми старанно записували на свої диктофони. Утім, запис не придався: строга дама зажадала його... стерти, бо це заборонено! А візит журналістів, вважала вона, був... ознайомлювальним! Ох...