У цих людей 50 відсотків дітей не ходять до школи, а ті, яких таки відправляють на навчання, припиняють його вже у віці 13—14 років. Шлюби не завжди реєструють, а народжувати дівчата починають ледь не з 13 років. 65 відсотків ніколи не мали роботи. Гадаєте, йдеться про якусь відсталу африканську країну? Ні, про рідну Україну і про народ, який віками тут живе, — ромів.
Тепер про їхні проблеми можна сказати цілком упевнено, опираючись на дані Харківського інституту соціальних досліджень, які в першому півріччі цього року вивчали життя ромів у Закарпатській та Черкаській областях.
Результати шестимісячної роботи оприлюднили вчора під час прес-конференції у Києві. Профінансував цей проект міжнародний фонд «Відродження». Серед найбільших негараздів ромів соціологи виокремили три: відсутність грошей, безробіття, недоступність освітніх, медичних та правових послуг. За словами експерта Марії Колоколової, усі ці питання взаємопов’язані й вирішувати їх слід у комплексі. Перша ж перепона — недовіра ромів до державних органів. Голова Золотоніської общини циган «Аме Рома» Олена Фьюдр розповідає: «У Кіровоградській, Черкаській та Вінницькій областях досі діють так звані циганські суди, під час яких роми вирішують усі свої конфліктні питання. До державних органів судочинства вони не звертаються», — стверджує активістка.
Більше того, проблеми ромів, за словами представника фонду «Відродження» Романа Романова, титульна нація навіть не бажає помічати. Приклад — табір у Береговому, що на Закарпатті. Щоб не бачити, в яких антилюдських і антисанітарних умовах там живуть, одне з місцевих підприємств огородило його високим парканом. Виходить, як у буддистському вченні про трьох мавпочок: не чую, не бачу, не говорю. Однак, якщо у східній філософії у такий спосіб пропонують відректися від зла, то у нас виходить навпаки. Вихід, на думку Романа Романова, у створенні центрів правової допомоги для ромської спільноти, один з яких уже організовують у Мукачевому.
Окрема тема — київський, так званий березняківський, табір. 30 травня невідомі його спалили, а всіх мешканців, у тому числі й дітей, вигнали. Знайти табір непросто. З центру доведеться їхати більше години, а потім мандрувати через гаражі, повз яр зі сміттям, перейти залізничні колії. І на цій окраїні, у вутлих наметах живуть цілі сім’ї. Мешканка табору Рита з чоловіком та трьома дітьми рада вже тому, що їх не виселяють. «Дядя Петя домовився», — пояснює вона тимчасове перемир’я. На запитання, хто ж такий «дядя Петя», туманно відповідає: «Наш старший». Тим часом юристи взялися за справу й збираються цього разу довести, що підпалювати табір і виганяти людей лише за те, що вони не тієї, що треба, національності — злочин. Чи вдасться їм це — поки що питання відкрите.
