«Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, С раскосыми и жадными очами!»

— Офіційна назва музею, який відкрився в 2000 році на місці греко-скіфського городища Кара-Тобе (4 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.), — Музей старожитностей Північно-Західного Криму «Кара-Тобе». Назва за 12 років роботи жодного разу не змінювалася.

Уперше розкопки на цьому археологічному об’єкті були проведені відомим радянським археологом П. Шульцем іще в 1934 році. Відтоді в науковій літературі за цим археологічним пам’ятником і закріпилася назва «Кара-Тобе». Так само називалося й селище неподалік від городища. «Кара-Тобе» перекладається з тюркської мови як «Чорний пагорб». Назва виникла в Середні віки. Протягом п’яти сотень років бурхливої історії городища тут були й греки, і скіфи, і римляни.

З 1983-го археологічні розкопки на Кара-Тобе проводяться щорічно. За цей час досліджено близько десяти відсотків площі городища. Нині розкопки веде спільна україно-російська експедиція. Знахідки останнього часу підтверджують наукову гіпотезу про локалізацію на Кара-Тобе фортеці Євпаторіон, що була побудована під час Діофантових воєн приблизно в 111 р. до н. е.

У 2000 році на базі археологічних розкопок створено Міжнародний центр експериментальної археології й інноваційної педагогіки «Кара-Тобе» (МЦЕАіІП «Кара-Тобе»). Музей і є одним з напрямів роботи центру. До пріоритетних напрямів належить і відтворення древніх поселень. У 2002 р. на городищі з’явилася копія скіфської садиби (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.); проводяться експерименти з реконструкції старовинних технологій, вивчення культури та побуту пізніх скіфів. Останнім часом в Україні цей напрям — експериментальної археології — привертає дедалі більше уваги вчених і ентузіастів, робить можливим своєрідне занурення в стародавню історію.

Якщо говорити про скіфів, то проблема їхнього походження хвилювала ще Геродота. Більшість сучасних дослідників скіфами називають кочівників, що населяли східноєвропейські степи, обмежені ріками Дон і Дунай, а також Північний Кавказ у 7—4 століттях до н. е. Скіфська мова належала до північноіранських мов іранської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Антропологічно вони належали до європеоїдної раси. Скіфи не були абсолютно єдиним народом, вони ділилися на племена. У степовому Криму (крім Керченського півострова) жили царські скіфи. Як писав Геродот, це було «...найдоблесніше й найчисленніше скіфське плем’я». У 5 ст. до н. е. почалися активні контакти скіфів з античними містами. У 4 ст. до н. е. Скіфія переживає період найвищого економічного, політичного й культурного піднесення.

Протягом 3 століття до н. е. у Північному Причорномор’ї відбуваються глобальні політичні, економічні й етнічні зміни. Територія перебування скіфів скорочується до Нижнього Придніпров’я, передгірного й північно-західного Криму. Зі скотарів-кочівників вони перетворюються на осілих хліборобів — «пізніх скіфів». Причини, які призвели до скорочення ареалу скіфів і переходу до осілості, не встановлені досі.

У 1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е. скіфи були дуже сильні й могли вести воєнні дії одночасно проти найбільших на території Криму грецьких міст (Херсонес) і Боспорського царства. Наприкінці 1 або на початку 2 ст. н. е. скіфи пережили якусь велику катастрофу. Спорожнів до цього густозаселений північно-західний Крим. Розгром пізньоскіфських поселень пов’язують із просуванням на захід сарматських племен. Незважаючи на втрату політичної незалежності, скіфи продовжували жити в передгір’ях Криму до середини 3 ст. н. е. Пізньоскіфські поселення були знищені союзом переважно  германських племен, очолюваних готами. Цей розгром скіфам пережити не вдалося. Вони втратили свою територію, спільність матеріальної і духовної культури й, таким чином, перестали існувати як єдиний народ. Щоправда, назва народності ще довго фігурує в різних джерелах. Недостатньо обізнані автори називали так готів, гунів, хазарів і слов’ян, які з’являлися на чорноморських берегах. Та й усе Північне Причорномор’я нерідко йменувалося Скіфією.