Систему хоспісів — медичних закладів, де невиліковно хворі отримують гідний догляд — збираються створити у Донецькій області. Сьогодні в регіоні працюють чотири таких заклади: по одному — в Горлівці та Маріуполі та два — в обласному центрі. Тоді як потреба, за оцінкою обласного позаштатного геріатра, завідуючої поліклінікою донецької міської лікарні № 18 Тетяни Головні, становить щонайменше 14—15 хоспісів приблизно на 500 ліжок.

Догляд за помираючими здебільшого покладено на родичів

Забезпечення гідних останніх днів життя обходиться в 160—300 гривень на добу на одного пацієнта. З них на харчування виділяють 15 гривень. Медикаменти в такому закладі  — безкоштовні. Для невеликих міст і сільських районів сума виглядає «не підйомною». Тому створення мережі хоспісів можливе за умови об’єднання зусиль влади, бізнесу і громадськості. «Так робиться в усьому світі. В чомусь допомагає держава, в чомусь — приватні структури, опікунські ради, релігійні організації, нарешті, родичі. Винаходити велосипед не потрібно», — відзначила Тетяна Головня.

Паліативна допомога є відносно новою галуззю сучасної медицини та спрямована на поліпшення якості життя невиліковно хворого та його оточення. Адже не секрет, що цілодобова турбота за прикутим до ліжка родичем часто позбавляє можливості не лише радіти життю, а й навіть працювати, щоб заробляти гроші для родини. А для самотніх людей останні місяці і тижні життя можуть перетворитися на суцільні муки. Насамперед ідеться про пацієнтів з онкологічними, серцевими, цереброваскулярними захворюваннями, цукровим діабетом в останній стадії, хворих на СНІД та туберкульоз. У таких спеціалізованих відділеннях не продовжують життя, а полегшують страждання хворого та його близьких.

Звільнення від болю фізичного та морального

Дефіцит спеціалізованих закладів для невиліковних хворих — не єдина проблема впровадження паліативної допомоги в нашій країні. Другою перешкодою є жорстке регламентування процедури призначення наркотичних препаратів, що обмежує дози та кількість знеболювальних речовин для помираючих. Особливо від такого порядку страждають онкологічно хворі. З одного боку, країна бореться із нелегальним обігом наркотиків, з іншого — хворі не отримують адекватного знеболювання.

Цій «гілці» медицини катастрофічно не вистачає кадрів. Відповідно до навчальної програми, звичайний студент медичного університету дізнається про специфіку паліативної допомоги із... двогодинної лекції. Тоді як у світовій практиці прийнятий курс лекцій тривалістю 120—150 годин. Відверто кажучи, вітчизняні лікарі та медсестри не рвуться до хоспісів, враховуючи величезне психологічне навантаження. Не кожен готовий щодня бачити горе та страждання. А система психологічної допомоги, як пацієнтам, так і персоналу, — відсутня. В ідеалі у хоспісі повинна працювати не лише медична команда, а й колектив із лікаря (терапевта чи онколога), медичних сестер, соціального працівника, представників релігійних структур та психолога. Адже хворим потрібне звільнення не лише від фізичного болю, а й від морального.

«Навчання звичайної медсестри та медсестри паліативної, тобто тієї, яка полегшує страждання людини зі смертельним діагнозом, докорінно відрізняються. На кожного хворого повинна припадати одна медсестра, адже помираючий потребує цілодобового піклування. Але чи багато бажаючих отримати таку професію?» — риторично питає головний позаштатний спеціаліст Головного управління охорони здоров’я Донецької обласної державної адміністрації Олександр Зубов.

Фахівці нарікають на те, що суспільство мало знає про проблему і слабо допомагає у її вирішенні. Такий приклад: торік в одному з районів обласного центру громадська організація «Ангели милосердя» організувала два благодійні концерти, кошти від яких мала намір віддати на потреби одного із хоспісів. Виручка становила 5 тисяч гривень. Не густо для мільйонного міста.

Гідне прощання з життям можливе не лише в лікарняних стінах. Більшість пацієнтів, за опитуваннями, хотіли би померти у власному ліжку. Тому потрібно розвивати і паліативну допомогу на дому. Такі центри опіки ефективніші й з економічного боку. Тоді як у стаціонарі догляд отримуватимуть ті, чиє захворювання не дозволяє лікуватися вдома.

Коментарі

Олена Петряєва, заступник голови — начальник Головного управління охорони здоров’я Донецької обласної державної адміністрації:

«Враховуючи, що Донецька область є пілотною у реформуванні охорони здоров’я, ми будемо спільно з громадськістю відпрацьовувати різні моделі організації паліативної допомоги в регіоні. Грошей, звичайно, завжди не вистачає, і розвиток хоспісної та паліативної допомоги можливий лише за солідарної участі і влади, і громадськості, і неурядових організацій, організацій-донорів. Поняття «хоспіс» та «паліативна допомога» поки ще не дуже розповсюджені в нашій країні. Про них не заведено говорити. Тому починати потрібно зі змін у свідомості кожної людини та ставлення суспільства в цілому».

Тетяна Головня, головний позаштатний геріатр Головного управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації:

«Мій колега, головний лікар хоспісу та одночасно священик приходу в цьому хоспісі сказав: «Покажіть, як помирають ваші громадяни, і я скажу, які цінності ви сповідуєте». Важко посперечатися із цим твердженням. Смерть, на жаль, — неминучий фінал будь-якого життя. В Україні зараз кожен четвертий мешканець — літня людина, в Донецькій області таких людей 27 відсотків, а в деяких районах, приміром, у Краснолиманському, — понад 40 відсотків. Проте забезпечити гідне життя в його кінці лише силами медицини неможливо. Тут потрібна комплексна партнерська робота».

ЦИФРА

Три чверті паліативних хворих в Україні — це літні люди, кожен п’ятий із них — самотній, кожен п’ятий із самотніх — лежачий хворий. Щороку в країні від раку вмирає 250 осіб. Інші хронічні захворювання забирають близько 500 тисяч осіб.

За підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров’я, Україні потрібні щонайменше 3,7 тисячі паліативних ліжок, або 120—150 стаціонарних хоспісів на 25—30 місць кожен. За експертними оцінками, менше 10 відсотків пацієнтів у термінальній стадії отримують таку допомогу.