Столиця космосу, край металургів і рай для інвесторів

Мабуть, якби про Дніпропетровщину розповідали іноземні журналісти, то не уникли б цілком радянського медійного штампа, котрий часто використовували наші тодішні вітчизняні колеги, які писали про держави із «загниваючим капіталізмом»: «Країна контрастів». Так і про Дніпропетровський регіон. Приміром, у багатьох містах цього краю з його незліченними скарбами, у тому числі, і його столиці, сучасні безликі висотки- «коробочки» сусідять з будиночками вишуканої архітектури минулого і позаминулого століть, які от-от перетворяться на купу сміття.

На спробу з’ясувати, чому, одержували стандартну та звичну відповідь: «Хтось» чекає, щоб споруда рухнула, бо так її легше прибрати до рук». Або: «Хтось» приватизував «об’єкт», а гроші в реконструкцію вкладати не бажає — дешевше знести, а на його місці побудувати висотку».

Як і всі городяни обласного центру, ми спотикалися на його вибоїстих тротуарах, які давно не знали навіть «ямкового» ремонту, і бачили щойно збудовану суперсучасну об’їзну дорогу, прогулювалися сяючими чистотою Набережною Леніна і центральними вулицями, де не побачиш торгових рядів з ятками (куди Києву з його смітниками навіть у центрі та повсюдними торжищами МАФів до Дніпропетровська!), а й пробиралися крізь купи побутових відходів, між кіосками в спальних районах. Тут навдивовижу переплелися радянська минувшина і часто не найкращі зразки «нашого» капіталізму, про що теж писатимемо у наступних кореспонденціях. 

І ще кілька типових тутешніх деталей. Скажімо, відносини ЗМІ та влади. Плануючи поїздку до Дніпропетровська, передбачали зустріч з главою облдержадміністрації паном Олександром Вілкулом. Утім, з’ясувалося, що саме в той час він мав відрядження, тож керівник прес-служби адміністрації запропонував у разі можливості перенести поїздку: мовляв, пан Вілкул і сам залюбки поспілкувався б з журналістами. Змінивши власні плани, приїхали за тиждень. Проте обласний очільник, усупереч домовленостям і кількагодинному очікуванню, вважай, під кабінетом (та й не один раз (!) не побажав з нами зустрітися. Ну ні, то й ні.

Але, о диво: пан Вілкул усе-таки був завжди з нами: немає на Дніпропетровщині місцини, де б ми не натикалися на його портрети! А про зустрічі з іншими чиновниками — різного рангу, що сільськими, що міськими — годі казати. Не дивно, що вони оперували лише переможною статистикою: на те й чиновник, щоб інтерпретувати показники так, як йому вигідно. Але дивовижно: з’ясовується, що всі перемоги одержано винятково завдяки мудрому керівництву Олександра Вілкула, його особистій участі, підтримці чи патронату.

Цікаво, що за наявності в Дніпропетровську міського голови Івана Куліченка його ніби й не існує: усі фанфари сурмлять славу главі облдержадміністрації, який, за свідченням наочної агітації, опікується проблемами і міста, і городян. Але ще цікавіше, що все позитивне в області та в самому обласному центрі — особиста заслуга пана Вілкула, а от про його особисту відповідальність за нерозв’язані проблеми ми не чули.

Приміром, мешканці сіл Апостольського району вже впродовж п’яти років (!) змушені буквально видобувати питну воду з... надр, оскільки водогони занедбані й не працюють, а та, що в криницях,  — забруднена. Утім, люди здебільшого запасаються нею з Каховського водосховища, розташованого за кілька кілометрів від осель, про що розповімо в наступних матеріалах. Але коли ми розмовляли про це неподобство з чиновниками різного рангу, ті мало не обурювалися, мовляв, люди самі винні, що мають таку проблему, бо нічого не роблять для її розв’язання! Вони-то «роблять»: звертаються зі скаргами в усі інстанції, і навіть одного разу намагалися перекрити дорогу самому панові Вілкулу, який їхав у район. Але з цього нічого не вийшло... 

І насамкінець. У Дніпропетровську збереглася перша споруда міста — Єкатерининська миля. Колись правитель Таврійської області Василь Нечуй-Коховський запропонував князю Григорію Потьомкіну встановити своєрідні дорожні знаки на шляху імператриці Катерини Другої, котра мала мандрувати до Криму. Потьомкін розпорядився встановити стовпи через кожні 10 верст — своєрідне тогочасне зализування, як нині кажуть, недоступних місць у начальства. У радянські часи більшість «миль», споруджених у 1784—1787 рр., були знищені як «символи царизму». Нині ті, що встояли, мають статус пам’яток історії та архітектури. Дніпропетровська «миля» — єдина така, що збереглася, на території області і південного регіону загалом.

Про що ця «байка»? Про символи епохи, чи радше про прагнення нижчого начальства догодити начальству вищому. У просторому фойє облдержадміністрації відвідувачів зустрічає промовисте тому свідчення і водночас своєрідний рудимент радянської наочної агітації під назвою: «Будуємо нову Дніпропетровщину разом з...!». Ну а на стенді, звісно ж, портрети головних героїв цієї агітки з інформацією, звісно ж,  про досягнення! Бракує хіба що виливів підлабузництва, які ще не забули громадяни однієї шостої суші, на зразок: «Слава мудрим керівникам, які уособлюють образи справжніх лідерів нації!».