Нещодавно доктор мистецтвознавства Валерій Гайдабура відсвяткував своє 75-річчя і 50-річчя театральної діяльності.
Справжні вчені часто бувають вельми ексцентричні — загадайте лише портрет Ейнштейна з висолопленим язиком! Отакий і Гайдабура. Буває, йдеш із ним десь за кулісами театру імені Франка, бесідуєш про мистецтво. От в якомусь напівтемному місці тьмяно світиться червоний ліхтар. Доктор мистецтвознавства Гайдабура стає під той ліхтар, робить круглі очі (пекельні, жахливо-червоні в світлі ліхтаря), надуває щоки й каже:
— Правда ж, я схожий на вурдалака?
І щасливо сміється. Хто б повірив, що йому 75 літ, що він — доктор наук і міжнародний авторитет у театрознавстві?!
Мене завжди цікавило, як він знаходить отаку вигідну мізансцену під ліхтарем? А потім думаю собі: він же в цьому театрі працює вже 20 років, отже — місця знає. А перед тим 30 років працював у Запорізькому театрі, де й навчився щось знати про ефемерне сценічне мистецтво. Він узагалі знає місця, в тому сенсі, в якому кажуть про талановитих рибалок («Де спіймав?» — «Місця знати треба!»).
І все, що Гайдабура в тих непроглядних глибинах наловив, згодом стає книжками. Вони завжди несподівані, бо Гайдабура пише тільки про те, про що хоче. Тобто, що любить, — того і хоче.
Здається, книжок у нього вийшло вже десять — про Запорізький театр, про режисерів Володимира Грипича й Сергія Радлова, актрису Єлизавету Хуторну, про український театр у діаспорі. Інколи про письменників кажуть: от якби він не написав більше нічого, а тільки оцю або оту книжку, то вже тільки цим прославив би своє ім’я. Про Гайдабуру так не хочеться говорити, бо кожна його книжка по-своєму унікальна, і сумно уявляти, що якась із них не була б написана. Але якби довелося скористатися тією формулою («якби»), то у Валерія Михайловича є дві книжки, що справді прославили його ім’я, бо в цьому разі він зробив те, чого не робив ніхто. Бо хтось обачніший боявся це робити, а хтось просто не знав, що така тема на світі існує. Йдеться про книжки «Театр, захований в архівах» та «Театр між Гітлером і Сталіним». Там із мороку забуття й небуття постає неймовірна історія українських театрів, що працювали в період німецької окупації. Це згодом замовчували, так, ніби їх і не існувало, хоча то не був колабораціонізм, ті театри залишилися зі своєю публікою в той важкий час, коли цю публіку покинули всі: і радянська влада, і армія, і сам Господь Бог.
Звідки беруться такі люди? У випадку з Гайдабурою на це запитання просто відповісти: він родом з Гуляйполя, а тамтешні люди (ну от хоча б батько Махно) славляться самодостатнім характером. Крім того, Гайдабурі в житті щастило працювати з видатними театральними діячами: Грипичем, Сміяном, Данченком, Захаревичем, Ступкою.
Одна з книжок Гайдабури зветься «А що тато робить в театрі?». Колись отак запитали у його маленької дочки. І простодушна дитина відповіла: «Тато там пише дисертацію!». Це було давно, і він вже написав дисертацію, але якщо запитати, що він там робить тепер, відповідь буде коротка: він знову пише. Нехай вам щасливо пишеться, Валерію Михайловичу!
