Курські битви за землю
«Подивіться, хіба в нас земля? Це не земля, а пісня, — з гордістю показує на кукурудзяне поле чоловік, у котрого питаємо дорогу до місцевого «парламенту» — сільради. І несподівано додає: — Слава Богові, добробут до нас ще не добрався». «Та що ж тут славного, — дивуємося, — хіба добробут для селянина зайвий?».
З’ясовується, непорозуміння — в усному мовленні. Дядечко мав на увазі ТОВ «Добробут». Це товариство з красивою, наче з передвиборної програми, назвою фермери звинувачують у рейдерських зазіханнях на орендовані ними землі. Торік воно опинилося в епіцентрі гучного конфлікту, що вибухнув у Козельщинському районі. Його відлуння не затихає донині.
У приватному об’єднанні сільськогосподарських підприємств «Відродження» — сім фермерських господарств та п’ять допоміжних спеціалізованих підрозділів. Понад 60 відсотків продукції об’єднання — кукурудза. У власності ПОСП — елеватор. Очолює «Відродження» заслужений працівник сільського господарства Леонід Непийпа.
Ми запитали в голови обласної ради, чи характерні такі земельні війни для Полтавщини загалом.
— Мабуть, як у будь-якому бізнесі, триває боротьба за перерозподіл ресурсів. Я б не сказав, що це війни. Власники змінюються, але ці процеси контрольовані й мають локальний характер, — стверджує голова Полтавської облради Іван Момот. — Ми в постійному діалозі з сільгоспвиробниками, відчуваємо одне одного...
Можливо, ми задовольнилися б цією відповіддю, якби не натрапили на повідомлення, в якому голова ОДА Олександр Удовіченко відчув за конфліктом у Козельщинському районі канонаду... «Курської битви». Для локального характеру надто сильне визначення.
Як кожна битва, ця відбувалася за всіма правилами військової тактики і стратегії: заздалегідь спланована атака, миттєва контратака, захоплення полонених. У «курський котел» місцевого значення потрапили... два трактори «Добробуту»; третій з полону втік — «живу техніку» противника врятувала спритність тракториста.
Причиною «війни без оголошення» стали орендовані паї мешканців села Оленівки. Багато років їх, згідно з укладеними договорами, обробляли працівники «Відродження», аж доки на ласий шматок не накинув оком «Добробут». Внаслідок потужної «інформаційної кампанії», у котрій, за словами Леоніда Непийпи та фінансового директора об’єднання Наталії Литвин, вирішальну роль відіграла — і продовжує це робити — сільський голова Оленівки Тамара Зігаленко. Саме вона, стверджують, владні можливості використовує для шантажу й підбурення пайовиків проти «Відродження», а також маніпулює майновими правами спадкоємців померлих оленівців для збирання «нічийних» земель у комунальну власність, щоб згодом передати її в користування «благодійникам». Частина селян начебто схилилася до нових, поки що потенційних орендарів, оскільки термін укладених з «Відродженням» договорів ще не закінчився. Однак ця обставина не похитнула рішучості «завойовників» — одного чудового, як кажуть аграрії, весняно-польового дня вони перетнули кордони...
Операція «Цитадель» (так називали наступальну частину Курської битви німецькі воєнні стратеги. — Авт.) «Добробутові» не вдалася. Його «бронетехніка» до контратаки встигла обробити лише 40 гектарів ріллі: армія «Відродження» не тільки відбила напад, а й заблокувала на полі — як речовий доказ рейдерства — трактори. Півроку стояла там чужа техніка — вже й нафотографували її зусібіч для газет, і кукурудза достигла, і «караул втомився» та й «трофей» переможцям намуляв очі...
Між іншим, рядові трактористи Василь та Петро, кажуть, до блокади ставилися по-філософськи: чому б ні? — війна війною, а обід за розкладом... Удень їм приносили пайок, на ніч відправляли додому. Це командувачам обох сторін було не до м’якої подушки. Історія про «полонені трактори» розійшлася по області, у конфлікт втрутилися влада, прокурори, міліція. Тему підхопили загальноукраїнські телеканали. Одним словом, сутичка між двома суб’єктами господарювання порушила всі межі локальності...
Як нам розповіли місцеві колеги, котрі спеціалізуються на аграрних проблемах, «Курська дуга» охопила не лише окремо взятий район Полтавщини. Можливо, не з такою гучною канонадою, але не з меншою затятістю точаться бої за гектари «пісні» чи, якщо хочете, «контрольований процес перерозподілу ресурсів», і в інших куточках області. Непорозуміння між сільгосппідприємствами через паї селян на кшталт оленівського спричинено, як правило, експансією інвесторів-важковаговиків, які сунуть на чужі землі навіть не з «кінськими силами» трактора, а суперпотужного танка. І рамки законодавства часто для них надто вузькі, щоб намагатися пройти через них на легітимних підставах. Чи, навпаки, дуже широкі, щоб почуватися вільно. Тому навіть у перших осіб області не завжди вистачає сил, щоб «взяти в полон» нахрапистість «латифундистів»...
— З одного боку, великі компанії дають вал, це нові технології, високі врожаї, розвиток інфраструктури. У нас нині практично немає проблем із зберіганням зерна: всі солідні господарства мають сучасні зерносховища, — пояснює розважливу позицію влади Іван Момот. — Але, з другого боку, фермерські господарства також корисні, і ми зацікавлені у їхньому розвитку. Тут фермери живуть, а не наїздами контролюють ситуацію. Живуть їхні родини, вчаться діти. Зрозуміло, що вони щиро уболівають за соціальний розвиток тієї території, де працюють. З ними і говорити легше про важливість допомоги селу: для них це навіть престижно перед односельцями.
Утім, у «бойових діях» на аграрному фронті беруть участь не лише великі, середні й малі сільгоспвиробники, а й мобілізовані вербувальниками ополченці-партизани. «У нас склався стереотип: власник паю — ідеал, а орендар — гнобитель, — зауважив з цього приводу керівник Головного управління Держкомзему у Полтавській області Григорій Шарий. — Усі сторони мають бути захищені, і громадяни не повинні бігати через день від одного інвестора до іншого, бо той сьогодні пообіцяв йому більше мішків цукру...». На жаль, і мешканців «найукраїнійшої України» можна піймати на гачок обіцянок, як київських (та й не тільки) прихильників «дармової» гречки...
Ще одна проблема аграріїв — терміни. На Полтавщині землі сільськогосподарського призначення в більшості випадків здаються в оренду на п’ять років. А це для інвесторів, пояснюють фахівці, невигідно, як, у принципі, і для самої землі. «Виростити» на ній «скороспілі прибутки» можна лише за рахунок її виснаження, що, до речі, спостерігалося під час поголовного захоплення соняшником. Щоб родючість не стала заручницею грошей, орендарям треба мати чіткі гарантії, що землевласники «не бігатимуть за кількістю обіцяних мішків», а зазиратимуть у власноруч підписані договори, що законодавство не зміниться під тиском «танків», що представники органів народовладдя чесність і посадові обов’язки шануватимуть більше, ніж чиїсь корпоративні чи власні зиски. Ця «утопія», ця «фата-моргана» може стати реальністю, запевняють полтавські фермери, просто треба припинити «курські битви» під склепінням Верховної Ради і «прийняти мудрі закони у сфері землекористування». Від цієї мудрості залежить, чи розквітатиме «край лагідної краси», чи й надалі вмиратимуть на розкішних чорноземах, що стали полем розбрату, села Полтавщини...
Шкільні автобуси до якісної освіти не доїхали
Область, на жаль, не стала щасливим винятком із сумного всеукраїнського правила: між природним процесом скорочення населення і демографічним «вибухом», на який сподівалися, збільшуючи допомогу на народження дітей, знак рівності не ставиться.
Хоча буму немає, а дитячих садків бракує. За два роки в сільській місцевості області відновили понад 70 дошкільних закладів: кількість учнів зменшується і приміщення шкіл або їх частину переобладнали для малят. Є й побудовані дитсадки: цього не робилося двадцять років, наголошує влада. Але й замків стільки на двері шкіл не навішували, заперечує заслуги конкурентів опозиція. «Якщо знімаємо з реєстрації села, то, зрозуміло, що й школи не виживають», — коментує і статистику, і закиди опонентів голова обласної ради. Сьогодні на Полтавщині 1900 населених пунктів. Є 138 сіл, у яких більше котів, ніж людей. За фактом, це вже й не села, а хутори, і навіть не ті знамениті, що поблизу Диканьки. Якщо залишилося у ліпшому разі десяток-півтора мешканців, то й у Солохи — якби чорт завіз її в наші дні — не було б потреби у запасах мішків. Там аби хтось один у двері постукав...
Закриття шкіл — одна з улюблених тем нинішньої опозиції. Хоча звинувачуючи владу у «варварському ставленні до освіти» (що, в принципі, може, й справедливо), вона не зважає на статистику. А цифри, між іншим, вирівнюють «скорочувальні заслуги» обох сторін...
— Жодна школа не закривається без згоди батьків, сільської громади, депутатів місцевих рад, — запевнили нас освітні чиновники. — Розумні батьки погоджуються з таким рішенням, бо чого можна навчитися в тій школі, де один учитель крутиться, як багатоверстальник. Там навчання практично немає...
Про його відсутність опосередковано свідчить факт: в обласній раді щороку нагороджують переможців олімпіад та Малої академії наук. І щороку частка учнів із сільської місцевості серед нагороджених зменшується. Цього року взагалі був один «вундеркінд», та й той учительський син...
— Вкладати гроші у школу, до якої завтра не прийдуть учні, нерозумно й економічно не вигідно, — підтвердив й Іван Момот. — Краще витратити їх на програму «Шкільний автобус», возити дітей у більші села, тим паче що відстані у нас тут невеликі. Колись, до речі, приїздили до нас казахи і дуже здивувалися, що між селами можна курсувати велосипедом. У них від аулу до аулу 200 кілометрів... На кошти обласного бюджету торік ми купили шість автобусів, цього року — вже виділили кошти на ще 14. Постійно збільшується кількість автобусів за рахунок держбюджету. Стоїть завдання, щоб вони були сучасні, справні. Якісне навчання — тільки в школі, де нормальні кадри, добре обладнання класів... Не розумію, чому довкола цієї проблеми стільки галасу й політизації. Вона абсолютно штучна...
Цікава закономірність: як тільки влада й опозиція міняються місцями, штучна сьогодні для когось проблема відразу стає предметом галасу й політизації. Але це так, побіжно. Ми, чесно кажучи, також не зовсім зрозуміли: якщо програма «Шкільний автобус» охоплює 99 відсотків учнів, переорієнтованих на якісніше навчання, то чому падає — аж до одного — кількість переможців із сільської місцевості? За логікою, школи з економічно-вигідним вкладанням грошей мали б давати інший результат. Звичайно, якщо нормальні кадри — це не той самий «учитель-багатоверстальник» тільки в кількох «примірниках», а добре обладнання не зводиться до кількох допотопних комп’ютерів. Хоча, як нам здається, це сигнал про значно серйознішу хворобу, ніж відсутність навчання у «церковно-приходських» школах глибинки. Йдеться взагалі про якість сільської освіти, якій, на превеликий жаль, до міського рівня так само далеко, як казахам на велосипедах від аулу до аулу. Проблема серйозніша, ніж закупівля справних автобусів. Тут навіть персональні для кожного учня не допоможуть...
Оптимізована лікарівщина
У владному середовищі вважається правилом поганого тону вживати непристойне слово «скорочення» в контексті охорони здоров’я. Тим паче що є благородний термін — «оптимізація», яким можна оперувати зі спокійною совістю. В цьому ми ще раз переконалися на Полтавщині: «делікатний» процес реформування медицини і тут не визнає прямолінійної термінології (очевидно, вважають, що так можна завдати удару по нервовій системі людей: це все одно що відрубати у вічі безнадійному хворому його смертельний діагноз)...
Оскільки в області кількість населення рік у рік «реформується», як уже згадано, з природних причин, то, зрозуміло, що й скорочу..., даруйте оптимізується — вже у рукотворний спосіб — і медицина. Одним словом, в галузі охорони здоров’я також усе без особливих проблем. «Підхід розумний, — запевнили нас, — головна увага приділяється первинній допомозі та підтримці ветеранів... Коли сільські стаціонари не використовуються в повному обсязі, їх переобладнують під соціальні заклади для престарілих, котрі опинилися без опіки родичів. Щоб щось закрити, багато розуму не треба, ми намагаємося уникнути соціального збурення...».
Мудрість — велика сила. І, мабуть, справді у багатьох випадках доречна. Але часом і вона доводить... до соціального збурення, якого так остерігається влада.
...Про село Великі Сорочинці знають навіть ті, хто ніколи там не бував. Знамените воно не лише ярмарком і закопаним у тутешній землі пупом геніального автора «Мертвих душ» — біографія села пов’язана з народженням і діяльністю в ньому ще багатьох видатних людей. Та, напевно, не всім навіть з тих, кому пощастило побувати в «пантеоні української слави», відомо: понад двісті років тому Сорочинці мали в народі ще одну назву — Лікарівщина. Її медичний відтінок пояснюють конкретними фактами.
Наприкінці ХVIII століття, у провінційному містечку, тодішньому адміністративному центрі миргородського полку, почав практикувати мало кому відомий український лікар Михайло Трохимовський. Та незабаром він набув такої слави, що до нього потяглися за допомогою хворі ледь не з усіх кінців Російської імперії. Відтоді і зародилася паралельна назва Великих Сорочинців. Понад три десятиліття прожив і пропрацював у містечку його перший лікар, про якого ще й досі тут бережуть пам’ять нащадки колишніх пацієнтів і вшановують як людину, котра своєю діяльністю поєднала географічну назву з народним проявом вдячності.
Так уже повелося, що з тих часів назва «Лікарівщина» стала символом тутешньої медицини. Селу завжди щастило на кваліфікований медперсонал — попри розрухи, війни, голод і холод. Великосорочинська дільнична лікарня традиційно була однією з найкращих в області. Сюди, як і в давні часи, приїздили хворі з інших районів Полтавщини. Особливого розквіту вона набула у 80-ті роки минулого століття. Зміцніла лікувально-матеріальна база. Чотири відділення — терапевтичне, хірургічне, пологове, дитяче — і поліклініка переїхали у нове триповерхове приміщення. Лікарівщина залишалася лікарівщиною навіть у невеселих умовах 90-х років...
Справді без особливих проблем так тривало до настання ... «розумних підходів», тобто до реформування охорони здоров’я, розпочатого, на жаль, не трохимовськими. Мешканці села вже розповіли про його тривожні симптоми у листах до Президента та Верховної Ради і, скориставшись нашим приїздом, поділилися наболілим з «Голосом України».
2011 року, коли реформування медицини набрало обертів, розповідають великосорочинці, вони мали надію, що охорона здоров’я тепер у них буде на ще «більшому постаменті». «Але цього не сталося, навпаки, почали знищувати те, що залишилося. Замість того, щоб направити сюди молодих спеціалістів, замінити, хоча б частково, вже спрацьоване за десятиліття медичне обладнання, нам тепер радять їздити до районного центру (до Миргорода 30 кілометрів) або до обласного (до Полтави 100 кілометрів). На такі поїздки у нас ні грошей, ні здоров’я... Ми не розуміємо, чому реформа має означати погіршення, а не поліпшення медичного обслуговування людей і чому ми маємо їздити за тридев’ять земель, коли ще донедавна мали можливість — від старого до малого — лікуватися у рідному селі...».
У Великих Сорочинцях — 3600 мешканців, сюди, на розкішну природу, особливо влітку, приїздить багато дачників і туристів, а ще треба зважити на щорічний національний Сорочинський ярмарок, який перетворює тихі сільські вулички майже на велелюдний Хрещатик. Крім того, довкола невеликі села-супутники, де ФАПи вже викорінили, а старі люди ще залишилися. Їм до первинної допомоги і так нелегко дістатися, а оптимізують лікарню в Сорочинцях, взагалі доведеться не медика кликати, а відразу священика. Зрештою через село пролягає кілька доріг — жертвам потенційних аварій також потрібна допомога на місці, а не в Миргороді чи Полтаві...
Мешканці Великих Сорочинців просять Президента і депутатів «зробити так, щоб медицина і, бажано, якісна повернулася у село, щоб зберігся кадровий медичний потенціал в усіх чотирьох відділеннях, так, як було раніше...». Ми, попри тверезий журналістський скептицизм до ефективності таких звернень, повністю підтримуємо великосорочинців: Лікарівщина має залишитися лікарівщиною у всіх значеннях цього навіть не слова, а явища...
І ще, подумалося нам, Слава Богові, що медицину не здогадалися оптимізувати на початку XІX століття. Страшно подумати — світова література могла б зазнати непоправної втрати. Микола Гоголь народився у Великих Сорочинцях і, як оповідають джерела, пологи в його матері були дуже важкі. Майже безнадійним був і новонароджений. Навряд чи встигли б Марію Іванівну з немовлям за «розумних реформ» довезти до Миргорода...
«Нащо ж людей ви роздрочили?»
Медики стан хворого оцінюють за двома критеріями: його суб’єктивними відчуттями і об’єктивним дослідженням організму. В нашій історії побачене «об’єктивно» здебільшого заперечило сказане «суб’єктивно», спростувало «тишу і благодать», які начебто переважають у життєдіяльності області. «Серце України» — невимовно прекрасний край, — насправді б’ється із перебоями, що навіть за оптимізованої медицини є проявом миготливої аритмії. Утім, в організмі все взаємопов’язано. І не може бути здоровим серце, коли у його провідність несанкціоновано втручається «людський фактор». Тим більше якщо цей фактор керується у підходах до всіх органів «гальмами», а не доцільністю, здоровим глуздом, патріотизмом...
«Не ви народ
мій сотворили,
Не хист создать
вам черв’яка,
Нащо ж людей
ви роздрочили?
Вам нужда
до чужих яка?»
(«Енеїда», Іван Котляревський).
Як бачимо, і в давнину великі полтавці не помилялися в діагностиці...
Людмила КОХАНЕЦЬ, Сергій ЛАВРЕНЮК.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Довідково
ТОВ «Добробут» — регіональний підрозділ агропромислового холдингу «Астарта-Київ». Холдинг є лідером цукрової галузі України. Його дочірнім підприємством керує депутат Полтавської обласної ради, регіонал-мажоритарник від Козельщинського району Олександр Коваленко. В облраді пан Коваленко — член постійної депутатської комісії з питань аграрної політики та земельних відносин.
Довідково
загальноосвітні навчальні заклади
Кількість закладів
1995/96 рік 2011/12 рік +/-
1009 745 -264
Кількість учнів (тисяч осіб)
227,8 132 -95,8
Довідково
Кількість лікарняних закладів
1995 рік 2010 рік +/—
200 118 —82
Кількість лікарняних ліжок
Всього (тисяч)
23,7 13,4 —10,3
На десять тисяч населення
137 91 —46
Кількість лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів
308 366 +52
