«Нехай нам дадуть вудки, а рибу самі наловимо»

Коли приймали програму розвитку вугільної галузі країни на 2010 рік, на державному підприємстві «Луганськвугілля» планували ввести десять лав. Зважаючи на все, таке вкладення коштів в один гірничодобувний об’єкт для бюджету країні було під силу. Шахтарі раділи: нарешті побачать світло в кінці тунелю! Протягом останнього десятиліття «Луганськвугілля» перетворилося на аутсайдера вугільної галузі області, здавши свої колишні передові позиції. На те були досить серйозні причини. На початку 2000 року за рішенням галузевого міністерства закрили одразу кілька шахт — «Перевальська», «Україна», «Комісарівська», ім. Косіора, «Слов’яносербська». Крім цього, припинили існування ще чотири підприємства, які увійшли до холдингу після ліквідації «Стахановвугілля». З 16 шахт, що входять до складу «Луганськвугілля», залишилася половина. 38-тисячний трудовий колектив поменшав настільки, що в ньому залишилося всього лише 15 тис. осіб. Втішати в цій ситуації може тільки та обставина, що запаси палива на працюючих нині шахтах — досить значні. На шахті ім. Артема, наприклад, вони становлять близько 100 млн. тонн, на «Черкаській» — понад 10 млн. тонн. Одне слово, працювати й працювати, давати батьківщині вугіллячко. Але трудитися з повною віддачею сил гірники саме й не можуть. Старі вибої вироблені, а нові не підготовлені. «Черкаська», наприклад, працює на одній лаві, ім. Артема та «Фащевська» взагалі припинили видобуток з тієї причини, що підготовлені лави не «заряджені» необхідним устаткуванням. Обіцяні урядом гроші ніяк не дійдуть до «Луганськвугілля». Крім паперової роботи, справа не рухається. З десяти лав вдалося запустити тільки чотири та й то за свій рахунок.

Вважається, що в ситуації дефіциту бюджетного фінансування пощастило шахті ім. 19 партз’їзду КПРС. Хоч і на 50 відсотків, але вона була профінансована коштами з держбюджету. На закупівлю комплексу й іншого гірничодобувного устаткування для нової нарізаної лави їх, звичайно, не вистачило, тому довелося викроювати свої, ґрунтовно поскубавши деякі статті бюджету. З техніки безпеки гірників, наприклад, їхнього оздоровлення, розвитку соціальної сфери, придбання прохідницької техніки тощо. Як то кажуть, одну дірку залатали, а п’ять нових з’явилося. Але так складалася ситуація: або лава працюватиме й даватиме вугілля, або простоюватиме й це загалом паралізує шахтне виробництво.

Як вважає заступник голови територіальної організації ПРВП Юрій Сопельниченко, щоб налагодити сьогодні виробництво всіх своїх шахт, «Луганськвугіллю» потрібно близько півтора мільярда гривень. Це багато. Держава стільки не дасть і не обіцяє. А якщо й пообіцяє, однаково грошей не буде. Шахтоуправлінню «Луганське», кажуть, на устаткування двох лав цього року дадуть 150 млн. Але досі не надійшло ані копійки. Не було обіцяних державою грошей ні в 2010-му, ні в 2011-му роках. Сьогодні величезне шахтоуправління працює на одній лаві, що дає на добу 800 тонн вугілля. Коштів на розвиток немає. Стати на ноги самостійне підприємство не зможе. Спорядження тільки однієї лави може становити від 70—80 млн. грн., якщо, звичайно, йдеться про молоткове оснащення. Через те, що на шахтах «Луганськвугілля» немає грошей на вибухівку, гірники проходять прохідницькі вибої на відбійних молотках. У наш час високих технологій це звучить більш ніж смішно. Прохідники гірко жартують: «Незабаром на обушки перейдемо. Дідівські часи повертаються».

Ніхто. Серйозного інтересу з боку бізнесу до шахт «Луганськвугілля» поки що, на жаль, немає. Вони непривабливі своєю потужністю пластів — усього до одного метра, підвищеним вмістом сірки. «Луганськвугілля» добуває газове вугілля й так звані тощаки. Останнє вугілля електростанції сьогодні беруть, а на газовому ринку збуту поки що немає. Шахтні склади засипані вугіллям. Держава його не бере. Паливо, що накопичилося, за досягнутою згодою сьогодні забирає компанія ДТЕК. Але це частковий вихід із ситуації, а йдеться про чітко налагоджену державою систему.

Одне слово, непривабливе «Луганськвугілля» не лише для бізнесу, а й для самої держави.

— Тільки цього року, починаючи з січня, ми зверталися до всіх відомчих інстанцій, галузевого міністерства, Кабінету Міністрів про виділення коштів для підготовки лав. — розповідає Юрій Сопельниченко. — Нам поки що дають гроші тільки на зарплату. Але гірники не хочуть отримувати гроші просто так. Вони хочуть працювати, видобувати вугілля й заробляти гідну зарплату. А ми себе не обробляємо. 80% зарплати покриваються за рахунок держбюджету. Зрозуміло, що рівень зарплати низький, без премій. Та й звідки їм узятися, якщо виконання державного плану з вуглевидобутку — усього 76%. Виробниче завдання по «Луганськвугіллю» виконує лише одне підприємство — шахта «Вергілівська». Та й то тому, що має ділового партнера. Пошук інвесторів триває не один рік. Згодом вони з’являються, але так само швидко й зникають. Держава, зважаючи на все, на роль інвестора не претендує.

Президія територіальної організації профспілок працівників вугільної галузі розглянула ситуацію на державному підприємстві «Луганськвугілля» і вирішила провести масові акції протестів. 31 липня пікетувати будинок Луганської облдержадміністрації, а 22 серпня піти на Київ — до будинку галузевого міністерства. Питань до його чиновників у луганських гірників багато. Одне з них: чому держава не думає про майбутнє вугільної галузі? «Луганськвугілля», наприклад, дуже відстає від інших підприємств за своїм технічним розвитком, бо держава не вкладає гроші в придбання нового обладнання, сучасних технологій вуглевидобутку, у соціальні проекти, не розвиває кадрову політику. Шахтарі «Луганськвугілля» вважають, що їхнє підприємство тихо й усвідомлено ведуть до знищення. Скажімо, щоб прийняти людину «на лопату із третім розрядом», потрібно погодити це питання з міністерством. Таке розпорядження першого заступника міністра енергетики та вугільної промисловості Ігоря Поповича діє із квітня цього року. По кожній людині тепер доводиться клопотати в столиці. Шахту залишають багато людей — йдуть на пенсію, міняють місце проживання, інших просто виганяють за порушення виробничої дисципліни, а нових не приймають. Гірники підозрюють, що в такий спосіб кадровий дефіцит однієї шахти почне заповнюватися за рахунок іншої. У підсумку якусь шахту можуть закрити через кадрову проблему. Тепер профспілка домагається, щоб приймати людей хоча б на місце тих, хто пішов з підприємства. Адже без кадрів технологічний ланцюжок забезпечити буде важко.

— Якщо держава нам не допоможе, не знайде вихід із ситуації, ми не встанемо з колін. Наші шахтарі настроєні серйозно й готові до протестних виступів, — каже Юрій Сопельниченко. — Люди вже сьогодні збирають вихідні дні, щоб у серпні брати участь в акції протесту. Вони кажуть про те, що їм не потрібні подачки заробітної плати від держави. Вони просять створення умов для нормальної роботи. Іншими словами: просять дати їм вудку, а рибу вони й самі наловлять.