Не сиди, Тетяно, вже не рано!

При тім більшість українських умільців фактично поза законом, вони — «тіньовики». Чому? Далеко не всі реєструються підприємцями. Бо кожен міркує: «А що отримаю я від цього?» У Кам’янець-Подільському районі в 2009 році прийняли ставку єдиного податку для тих, хто взявся відроджувати промисли, — від 20 до 50 гривень. Нині сільрадам рекомендовано встановлювати 10 гривень, але умільці чомусь не поспішають легалізуватися, щоб «не світитися». Хоч на доброго ремісника завжди стійкий попит.

Микола Шевчук із Оленівки, не очікуючи на допомогу влади, сам пройшов етап становлення майстра-гончара. Часто буває в школах, намагається зацікавити гончарством молодь. Створив сайт, розмістив на ньому докладні матеріали про еволюцію кераміки, поради початківцям, фото робіт та контакти інших гончарів, яких охоче рекламує. Колись на Поділлі цих умільців було багато, існували цілі гончарні цехи (Смотрич, Адамівка), вони процвітали й виділяли кошти для розбудови своїх міст. Нині за величезного розмаїття і багатства сировини в регіоні бажаючих щодня крутити гончарний круг ще дуже мало. А промисел справді міг би принести користь краю, забезпечити робочі місця. Поклади глини в регіоні майже неторкані.

«Політика держави щодо підтримки майстрів, які займаються народними промислами, більш декларативна, ніж реальна», — так вважає не лише Микола. Він, напозичавшись, купив першу піч, глину та вироби возить сам, без ніяких стипендій від влади. Придбав, було, кіоск — довелося продати. Нелегко дається шмат хліба, але його родина, і навіть ще малі діти, й далі оптимістично місять глину. Він мріє про презентацію своїх виробів у Польщі (там Кам’янець-Подільський має понад десяток міст-партнерів). У районному центрі зайнятості пообіцяли залучити Миколу до проведення семінарів для тих, хто шукає роботу.

Не дивно, що в Україні ринок народних промислів заполонили дешеві імпортні підробки. Китай продукує стільки кераміки, що вона заполонила весь світ. Там діють артілі майстрів. А Микола Шевчук не може щодня продавати свої горнятка, найчастіше робить це на передсвяткових виставках. Бо колись ще мусить і працювати. А поки Миколи нема на Соборній чи в Старому місті, покупці йдуть на ринок по китайські кухлики. Не навчилися ми підтримувати своє! А закордонні конкуренти чого лиш не роблять: плетуть із лози та соломи, різьблять по дереву, шиють шкіряні дрібнички, навіть секрети української вишиванки освоїли. В радянський час у Кам’янці була єдина родина гончарів — Білі. Їм влада надала майстерню при ЖЕКу, а унікальні тарілочки та свищики з білою поливою та розписом возили на виставки в усі міста-партнери. 

У Росії майстер, який виготовив виріб і хоче його доставити до місця продажу, отримує відшкодування в розмірі 50 відсотків від вартості залізничного квитка. А ще там є концепція, закон та програма розвитку ремісництва, з 1993 року в Москві реалізується проект створення системи ремісничого самоврядування.

Розпитуємо інших умільців. Кожен справді виживає на ентузіазмі. На пленери їздять теж за свій кошт. Уже п’ятий рік персональні стипендії призначаються діячам культури й мистецтв, зокрема, й народним майстрам у Хмельницькому. В Кам’янці-Подільському, де бюджет міста не такий багатий, не вдалося розвинути власний осередок Спілки народних майстрів, пішли іншим шляхом. Третій рік у Старому місті діє сувенірне містечко, де чимало умільців мають власні кіоски. Це наблизило їх до туристів, що шукають подільських сувенірів. Під час фестивалів умільці проводять тут майстер-класи. Дехто отримав майстерні з пільгою в орендній платі. Ще один новий проект запропонували втілити в музеї-заповіднику «Жива фортеця». «Кожну з башт хочемо наповнити життям завдяки ремісникам», — каже директор музею Віктор Травінський. — Першим став гончар, що оселився в Папській вежі. У кожній із башт вируватиме життя, що стане додатковою атракцією для туристів. Згаданий підприємець Олег Храпан робить оригінальний глиняний посуд, який можна придбати лише у фортеці».

— Кам’янчани пишаються вишивальницями Гафією Клевець, Людмилою Блащук, унікальною майстринею вишивки соломкою Наталією Лашко, писанкаркою Тетяною Щербиною — каже завідувачка відділу культури Ольга Чорнобиль. — Завжди залучаємо їх на виставки. У міському Будинку культури діє клуб любителів вишивки, їх майже сотня. У місті багато дитячих мистецьких закладів, де на чільному місці декоративно-прикладний напрям, є художній ліцей. У коледжі культури і мистецтв є спеціальне мистецьке відділення, реставраторів та дизайнерів від бакалаврського до магістерського рівня випускає Кам’янець-Подільський національний університет імені Огієнка. Тобто, всі ланки підготовки майстрів та ремісників включено.

Колись у Кам’янці-Подільському намагалися відродити художньо-промислову школу, що діяла за Російської імперії та до 1930-х років, свої вироби продавала в Європу. «У 1990-х це спочатку була приватна ініціатива, гарантом утримання мала виступити міська та обласна влада, але перереєструвати заклад на державному рівні не вдалося, — згадує підприємець Мирослав Мошак. — Якби тоді добилися державного фінансування, школа б уже багато зробила. Нині чимало її викладачів — за кордоном...»

Отож, «златодари» ще часто стикаються з прикрощами. Тетяна Щербина надто довго чекала на свідоцтво народного майстра. А кілька років тому закарпатський різьбяр-зброяр нарікав, що на фестивалі в Старому місті з нього намагалися здерти аж 200 гривень за місце. «А я ж приїхав так далеко, аби показати тут унікальне мистецтво, таких майстрів уже ніде немає», — обурювався гість.

— Нині такого немає, всього 18 гривень 75 копійок — таку символічну ціну платять до бюджету за метр квадратний площі, зайнятої їхніми виробами, на наших численних ярмарках, — каже начальник відділу торгівлі та розвитку споживчого ринку департаменту економіки і розвитку інфраструктури міста Тетяна Заянчуковська. — А ось Гафія Клевець, член Спілки народних майстрів України, має статус інваліда — для неї всюди й завжди місце безплатне.

Але ми не про місцеві пільги, які кожен приймає на власний розсуд, а про загальнодержавну стратегію. У 2007 році ухвалено урядову постанову про затвердження Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів до 2010 року. Якщо на ринку досі не свої вироби, а засилля імпортних підробок, то ясно, як вона працює. Згідно з постановою Кабміну, на заходи з 2007 по 2010 роки було передбачено близько 90 мільйонів гривень. Про це в Кам’янці-Подільському нічого не знають ні майстри, ні чиновники. Куди ці кошти пішли, які принесли плоди? Коли українські умільці, які десятиліттями захищають дідівські ремесла, зможуть гордо сказати: наша держава дбає про відродження промислів? Коли той, хто взявся обладнати гончарну майстерню чи кузню, зможе отримати стартовий кредит під пільговий відсоток? Коли регіональні програми розвитку ремісництва будуть фінансуватися з державного, а не з дірявих місцевих бюджетів?

Держкомітет із питань регуляторної політики та підприємництва кілька років тому розробив проект Концепції розвитку ремісничої діяльності на період до 2015 року. Ремісництво запропоновано було виділити в один із пріоритетних напрямів у державній підтримці малого підприємництва. Щоправда, малися на увазі не лише народні промисли, а й перукарство, чоботарство, візаж тощо. От програма є, але люди її чомусь не відчувають. Зокрема, досі не налагоджено експорт українських сувенірів, тож дехто додумався пересилати свої вироби сам, а за кордоном їх допомагають продати родичі-заробітчани.

У радянський час у Кам’янці (й не тільки) діяли художні майстерні, що централізовано отримували замовлення. Тоді не було нинішнього напливу туристів, такої кількості об’єктів готельно-ресторанної інфраструктури, які потребують послуг народних умільців у оформленні. Чи не час повернутися до тих майстерень? Як будуть вони комунальними, то це й копійка в бюджет міста. Треба сформувати інфраструктуру сприяння розвитку ремісничої діяльності, тобто повсюдно в країні створювати організації, здатні самостійно вести діяльність. Модель початкової та середньої профосвіти за схемою «учень — підмайстер — майстер» має діяти в усій країні. Конкуренцію вдасться витримати, якщо на ділі підтримаємо власного виробника. Є приказка: «Не сиди, Тетяно, вже не рано!» 20 років наша державна влада у сприянні народним промислам уже втратила, то чи варто вичікувати далі та обходитися словесною підмогою?

Валерій Ковальчук, директор районного центру зайнятості: «На жаль, наші люди досі мають патерналістські настрої: хтось прийде й подбає про них... Щоб пробудити ініціативу безробітного населення до можливості працевлаштувати себе самого та свою родину, заробляти гроші з допомогою народних промислів, в нашому центрі ми розмістили спеціальний стенд, який розповідає про цю форму діяльності, залучили до проведення семінарів із головами сільрад, безробітними кластер «Стара Волинь» із селища Гриців Шепетівського району, де умільці працюють активно вже давно. Зверталися з листами до влади з проханням зменшити ставку єдиного податку. В районі з’явилося навіть підприємство «Омега-керамік», яке набирало на роботу людей через наш центр.