Новий залізничний вокзал у Донецьку розрахований на пасажиропотік у 35 тисяч осіб на добу. Але вночі фантастично красива споруда із прозорого синього пластику та металу стоїть мало не пусткою. Лише пасажири пізніх рейсів поспішають з поїзда до тролейбусної зупинки чи таксі. Важко повірити, але минулого місяця після футбольних матчів під цим дахом ночували по півтори тисячі гостей-уболівальників. Євро-2012 минуло, і тепер у нічного вокзалу — інші мешканці.

Літня жінка в хустці схилилася над пластиковим контейнером із огірковим салатом. Просить називати себе Тасею. Пенсіонерка підробляє на ринку неподалік: миє прилавки та підлогу в рибному павільйоні. На запитання, де живе, моя нова знайома махає рукою: «На Бірюзова» (вулиця на околиці міста). Говорить старенька тихо і нерозбірливо, але поступово з’ясовується, що в Донецьку у жінки дві онучки, одна з яких мешкає на названій вулиці. З якихось причин бабуся не ночує там. Каже, що їй 72 роки і пенсію вона не отримує, — не може оформити потрібні документи, бо стаж заробляла в Росії. «Одна онучка знати не хоче бабусю Тасю, друга — більш привітна, — пояснює сусідка по лавочці. — А наша Тася не звикла просити грошей, тільки заробляє. Вона така щедра, усім ділиться».

Обізнана сусідка — то Вікторія. На вигляд молода і струнка. Де працює, не каже. «Тепер уже влаштована. Поки паспорта не було, важко доводилося. На смітниках речі та їжу шукала. Ось бачите? — обертається, демонструючи штани і кофточку. — Це я знайшла. Нещодавно на смітнику у багатих відеокамеру побачила. Мабуть, зламана. І повний пакет із речами, але... порізаними на клапті. Оце люди, не захотіли, щоб після них хтось носив!»

Вікторія чистить варене яйце і поливає його майонезом. Це — пізня вечеря. На десерт — кілька плодів аличі. Співрозмовниця каже, що їй — тридцять і що має житло в Кіровську (містечко кілометрів за п’ятдесят від Донецька). «Але там треба все до ладу приводити, — махає рукою. — Тому ночую тут».

«Тут» — це в залі очікування нового приміського вокзалу, об’єкті захоплення всіх гостей міста. Світлі стіни, ескалатори на фотоелементах, ліфти на перони, безплатний Wі-Fі, фонтан на першому поверсі та живі фікуси — на другому. Один із фікусів жінки, які ночують у залі, називають берізкою. «Я вчора полила квіти, бо шкода стало бідолашних: земля суха», — вступає в розмову пасажирка, Алла Василівна. Вона чекає на електричку до Маріуполя, яка вирушає о 3.40 ночі. «Їжджу туди-сюди, дещо продаю та купую», — киває на великий візок.

На прощання фотографую моїх нових знайомих. «Будь ласка, передайте нам по фотографії, дуже хочеться мати на згадку», — просить Вікторія. І додає з надією: «А може, у вас робота знайдеться? Щось помити, прибрати — я зможу».

Поспішаю на перон: ось-ось має прибути з Києва швидкісний «Хюндай» — із цього потяга я зустрічаю знайому. Мимоволі відзначаю: Донецьк, таки, — місто контрастів.

Фото автора.

Бабуся Тася вдень миє рибний павільйон на ринку, а ночі проводить на вокзалі.