Миготлива аритмія «серця Вітчизни»*

13 липня 2012 132

Попередній матеріал завершився тим, як КрАЗ за відсутності належної державної підтримки фактично самотужки пробивається на світові ринки. Зокрема, вже зараз ходовим товаром за кордоном виявилися кразівські пожежні машини: їх купують в Африці, на Близькому Сході, в Європі. І тільки «рідному» Міністерству надзвичайних ситуацій у погляді на них «димом заїдає очі». І пам’ять...

Стосунки в стилі надзвичайних ситуацій

Востаннє, розповідають на КрАЗі, МНС закупило «пожежки» п’ять років тому і вже чотири роки не повертає підприємству за них понад шість мільйонів гривень. Чотири суди, включно з найвищою касаційною інстанцією, «проїхав» автозавод, намагаючись повернути свої гроші. Суди підтвердили справедливість таких бажань, але в МНС розводять руками: немає коштів, мало виділяють.

«Я не розумію, чому так відбувається, — стверджує гендиректор. — Варто нам затримати заробітну плату, як у мене вже сидить прокурорська перевірка. Чому я повинен виконувати свої зобов’язання стосовно всього державного, а державна структура — не погоріла крамничка, міністерство! — визнана судом як винна сторона, не виконує своїх зобов’язань перед КрАЗом?»

У стосунках із державними чиновниками все так сумно, що буває... смішно. Наприклад, зустрічається Сергій Сазонов із керівниками високого рівня і просить їх не преференцій для автозаводу, а просто передати через свої канали інформаційний пакет про можливості КрАЗу підпорядкованим їм підприємствам. «Що ви, — сахаються вони, — не можна. Це ж — корупція!!!» Очевидно, «замовні» тендери із заздалегідь прогнозованим результатом є її викорененням...

А от що гріє серце заводчан, то це налагодження хороших відносин із нинішнім керівництвом Кременчука в рамках міського партнерства. На вулицях ми спостерігали різноманітну комунальну техніку для прибирання доріг, вивезення сміття і ремонтних робіт. «КрАЗ — частина нашого міста, і ми пишаємося, що саме на ньому випускають машини, котрі так старанно його «вилизують», — запевняли нас робітники.

А генеральний директор пишається ними, робітниками. Всіма, хто залишився вірним своєму КрАЗу. «Ми багато що втратили, але головне збереглося — дух кразівської родини. Парадоксальний випадок: пасок затягли до останньої пробитої дірки, заощаджуємо на кожній копійці, відсікаємо все, що здається зайвим, навантаження неповне: працюємо за «порваним» режимом — кілька днів на тиждень, зарплати, відповідно, всохли, а ядро колективу не розпалося, не розбіглося. Понад чотирьохтисячний колектив, наче воїн на посту, вперто несе свою службу...»

Хай Києву далеко — в прямому і переносному сенсі — до «впертого воїна», але Полтава ближче. «Що обласна влада робить для обстоювання інтересів КрАЗу?» — цікавимося. «Вона адекватно сприймає наші біди, але що може зробити? Підприємство таких масштабів, як наше, не розв’яже своїх проблем за рахунок місцевих програм...» «То за якими ознаками в Полтаві помітили ваше «вирулювання»?» «Ми платимо зарплату: це вже «вирулювання». Ще один показник прогресу — я виголеним приходжу на роботу. Ношу краватку. Звісно, було б непогано, якби до цих проявів ще додалося повернення ПДВ (з минулого року набігло 50 мільйонів), надійшли б державні замовлення і МНС нарешті віддав би нам борг... Хоча, знаєте, ще три роки тому майбутнє нам бачилося в суцільних чорних, як сажа, барвах. А зараз воно закутане сірою пеленою. Може, ця зміна кольорів і є кроком із ями занепаду?»..

...На жаль, уже доконаний факт. Лежачого в нас намагаються не підняти, а добивають з усіх кінців. КрАЗ тримається: на модернізації, на шуканні далеких і близьких ринків, на освоєнні нових видів продукції (на замовлення одного з харківських заводів організовують виробництво комплектуючих для броньованої техніки), на стійкості духу колективу, на кмітливості менеджменту, зрештою, на вже сірому кольорі перспективи. На чому триматиметься держава, її економіка, її влада, якщо з нерозумною впертістю заганятиме вітчизняного виробника в чорну безвихідь стагнації?

У пошуках «нового міста»

Переїхавши Дніпро кременчуцьким двоповерховим автомобільно-залізничним мостом, котрий, між іншим, уже понад 20 років вважається аварійним та який взагалі зараховують до десятки найнебезпечніших у світі, ми подалися до міста Комсомольська, що входить до Кременчуцького промислового вузла. Нас цікавили як перспективи розвитку тамтешніх гірничо-збагачувальних комбінатів, так і доля сіл та їхніх мешканців, котрим «пощастило» оселитися просто на родовищах залізної руди. Чи не доведеться їм пакувати свої нехитрі пожитки та відступати під натиском потужних бульдозерів? Тим паче, ще в Києві доводилося чути про плани будівництва в Козельщанському районі Полтавщини нового 35-тисячного міста -0 цю ідею під час наради в Полтавській облдержадміністрації озвучила головний архітектор проектів інституту проектування міст Ганна Аликова. «Це безпрецедентна подія, оскільки в Україні нових міст не створювали з часів будівництва атомних електростанцій», — сказала вона. Ідея будівництва такого населеного пункту пов’язана з інтенсивним розвитком величезного, площею близько 3 тисяч гектарів, залізорудного комплексу. Зокрема, поряд зі старими родовищами Полтавського ГЗК уже зараз завершуються роботи з розбудови Єристівського кар’єру та триває підготовка до освоєння Біланівського. Якщо ці плани буде реалізовано в повному обсязі, то неодмінно постане питання про утворення нового населеного пункту, стверджують фахівці. Десь же мають мешкати їхні працівники, кажуть вони. До того ж цей населений пункт начебто міг би стати новим домом для близько двох тисяч мешканців 14 сіл, котрим загрожує зникнення внаслідок розбудови залізорудних кар’єрів. Саме так у 1961 році з початком будівництва Полтавського ГЗК виникло місто Комсомольськ. Тоді влада з переселенцями особливо не церемонилася, але зараз бізнесмени, котрі бажають збудувати на місці сіл гірничо-збагачувальні комбінати, якось мусять домовлятися з людьми. Бо якщо Єристівський комбінат свої земельні питання фактично вирішив (зважаючи на болотисті, солончакові ґрунти, тут під відселення потрапило десяток-другий «солом’яних» хат), то цього не скажеш про Біланівське родовище, де переселення загрожує цілим селам. Та це тільки сказати легко, мовляв, переїжджайте в нові котеджі, а як на таке зважитись людям? Тож поки що більшість мешканців «неперспективних» у зв’язку із залізорудною перспективою сіл на переїзд із насиджених ще їхніми предками місць не погоджуються. А нове місто, якщо воно справді з’явиться, то в дуже віддаленій перспективі.

Першою нашою адресою у Комсомольську став Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат, котрий разом із новостворюваними Єристівським та Біланівським ГЗК входить до компанії «Феррекспо». ПГЗК досі залишається для Комсомольська містоутворюючим підприємством, адже із 50 тисяч його мешканців понад 8 тисяч працюють на комбінаті. Вагомим є його внесок до бюджету міста — в 2011 році він становив 91,7 мільйона гривень, або 40,3 відсотка. А ще впродовж 2011 року на різні міські програми було спрямовано 49 мільйонів гривень із благодійного фонду комбінату.

Словом, це саме той випадок, коли все, що добре комбінату, — добре й місту, тож нескладно припустити, що проблеми, з якими воює комбінат, — не місцевого походження. Це й з’ясувалося в розмові з головою правління ВАТ «Полтавський ГЗК» Віктором Лотоусом. «Головна проблема — нестача вагонів, у зв’язку з чим на складах накопичилося 250 тисяч тонн окатишів», — каже він. Ця ситуація змусила підприємство розпочати формування власного вагонного парку — вже зараз він налічує 1600 штук, а до кінця року має наблизитися до двох тисяч. «Реформа Укрзалізниці, мабуть, справді давно назріла, та схоже, що проводиться вона не так, як треба, бо минулого року проблем із вагонами не було, а з початком реформування вони з’явилися», — каже він. Але ж закордонні споживачі продукції завершення залізничних реформ не чекатимуть! Поки що ситуацію з експортом окатишів потроху допомагає рятувати річковий флот, та баржі — це сезонний вид транспорту, тому Полтавський ГЗК усе ж таки очікує, що залізничне відомство розбереться зі своїм вагонним господарством. Зрештою, в цьому також має бути зацікавлена держава, бо експортуючи 97% своєї продукції, комбінат робить вагомий внесок у забезпечення позитивного платіжного балансу країни. Зауважимо, що з досвіду спілкування із керівниками різних підприємств можемо зробити висновок, що нестача вагонів — це загальнодержавна проблема.

Ще одна, загальна чи не для всіх підприємств, проблема пов’язана із неповернення податку на додану вартість. Бо, попри численні та голосні обіцянки урядовців, під час наших мандрів країною ще не траплялися такі підприємці, які б сказали, що в них із цим гаразд. Не виняток і така експортоорієнтована компанія, як Полтавський ГЗК. «То два місяці нам повертають ПДВ, то три місяці не повертають, то вписуємося у визначені податковою критерії, то не вписуємося, тож загалом із 2010 року нам уже заборгували більш як 1 мільярд гривень», — каже В. Лотоус.

Попри це Полтавський ГЗК має все для подальшого розвитку: достатню кількість руди, кваліфікований персонал та стабільні ринки збуту. Утримувати експортний потенціал комбінату, який, між іншим, видобуває одну з найбідніших руд у країні, допомагає ставка на оновлення виробництва — хоч вміст заліза в руді, яку видобуває ПГЗК, у середньому становить 30 відсотків, завдяки модернізації дробильно-збагачувальної фабрики ця цифра сягає 65%. Висока якість продукції у поєднанні з гнучкою ціновою політикою дозволила ПГЗК пройти з найменшими втратами через нещодавній кризовий період — він не тільки зберіг обсяги виробництва, а й у 2009 році збільшив виробництво окатишів.

Єристівський ГЗК: тут майже все робиться вперше

Якщо збудований у 1960-х роках Полтавський ГЗК зараз модернізується — на цю програму акціонери планують найближчим часом додатково спрямувати ще близько 300 мільйонів доларів, то під час розбудови Єристівського кар’єру одразу було поставлено за мету застосовування найпередовіших технологій та найсучаснішої техніки. А щоб наша розмова була предметнішою, в. о. гендиректора Єристівського ГЗК Микола Горошко запропонував спочатку на власні очі оцінити масштаби робіт та оглянути придбану нещодавно гірничу техніку. «Такого ви більше ніде, принаймні в Україні, не побачите», — пообіцяв він. Тож, одягши спецівки та каски, ми вирушили за маршрутом, що його напередодні здолав посол США в Україні Джон Теффт.

Зізнаємося, що, побувавши напередодні на КрАЗі, ми гадали, що «великі машини» вже бачили. Та під час зустрічі з найбільшими в Україні 220 тонними кар’єрними автосамоскидами компанії Caterpіllar зрозуміли, що зрівнятися із цими «трансформерами» хоча б за висотою могли б щонайменше три поставлені один на одного «КрАЗи»! А екскаватори цієї самої компанії? Уявляєте ківш, що одним махом зачерпує 34 кубометри породи? Не дивно, що ці «махини» за досить короткий час змогли зняти та вивезти понад 60 мільйонів тонн піску і глини, що покривають залізорудне родовище. Зараз новий кар’єр уже сягає 1,5 кілометра в довжину, 1 кілометра в ширину та більш як 60 метрів у глибину. Ще 15 метрів — і люди та машини докопаються до перших залізорудних пластів. «Улітку дійдемо до руди, а до кінця року сподіваємося здійснити перші її промислові поставки на Полтавський ГЗК», — спрогнозував М. Горошко після нашого повернення до офісу компанії.

У 2013-му Єристівський ГЗК має розпочати будівництво власної збагачувальної фабрики. За словами керівника комбінату, спорудження фабрики потужністю 10 мільйонів концентрату на рік обійдеться приблизно в 750 мільйонів доларів.

До речі, поки що адміністрація Єристівського ГЗК розташована через дорогу від Полтавського, проте невдовзі управлінці переберуться безпосередньо до нового кар’єру, адже паралельно з основними роботами там зводять адміністративно-побутовий комплекс, станцію технічного обслуговування, шиноремонтний цех...

— До цих робіт ми залучили закордонних спеціалістів, котрі мають досвід подібного будівництва, що з самого початку дозволяє нам робити все так, як «пише книжка». Пригадую, як під час розгляду проектів будівництва СТО чи мийки гірничої техніки виникали такі, начебто логічні з огляду на попередній досвід, запитання: де сидітиме кранівниця, якщо в крана немає кабіни, або чому на СТО не передбачено оглядової ями? Доводилося пояснювати, що управління краном здійснюватиме оператор із землі за допомогою пульта, тож кричати кранівниці «віра» чи «майна» більше не треба, а замість традиційних оглядових ям, котрі на практиці перетворювалися на сміттєзбірники, використовуватимуться спеціальні візки. Це наче й смішно, але виникають подібні запитання тому, що нам майже все доводиться робити вперше», — ділиться М. Горошко.

А що ж у Комсомольську та на Єристівському ГЗК робив американський посол? З’ясувалося, що його приїзд було приурочено до своєрідної «інавгурації» компанії Caterpіllar в нашій країні. Йдеться про співпрацю компанії «Феррекспо», що будує Єристівський ГЗК, із виробником найсучаснішої гірничодобувної техніки, американською компанією Caterpіllar, німецькою сервісною компанією Zeppelіn та Експортно-імпортним банком США. Тож озвучена виконавчим директором «Феррекспо» Костянтином Жеваго стратегія — інвестувати в гірничодобувне обладнання світового класу та привозити в Україну найновіші технології — це не просто слова, бо, наприклад, уже зараз парк техніки Caterpіllar нараховує 125 одиниць, а найближчим часом очікується поставка ще восьми аналогічних вантажівок та одинадцяти бульдозерів. Звісно, що коштує така техніка не дешево — одна лише шина для 220-тонного автосамоскида обходиться в 40 тисяч доларів, а таких шин тільки для однієї машини потрібно шість! Загалом у розвиток парку гірничорудних машин «Феррекспо» вже інвестовано 200 мільйонів доларів, тож дуже стали в нагоді довгострокові кредити Експортно-імпортного банку США. На найближче майбутнє досягнуто домовленості з компанією Zeppelіn про будівництво на ЄГЗК надсучасного центру з відновлення комплектуючих — реалізація цього проекту, що обійдеться у 7,5 мільйона доларів, дозволить на місці ремонтувати більшість гірничодобувного обладнання, що зменшить простої такої дорогої техніки. До речі, якби держава повернула Єристівському ГЗК близько 300 мільйонів гривень ПДВ, то кредитів треба було б брати менше, що здешевило значно б будівництво. «Ці гроші залишилися на кордоні, коли ми завозили техніку», — сказав М. Горошко, а на уточнююче запитання: «Чому комбінат не підпадає під обіцяне владою його автоматичне відшкодування?» з гумором зауважив, що комбінат «автоматично не підпадає під автоматичність», бо одним із критеріїв цього є експорт продукції, а оскільки ЄГЗК ще тільки готує родовище, то нічого експортувати не може. Втім, із досвіду відвідин Полтавського ГЗК ми вже знаємо, що навіть експорт 97% продукції вчасного повернення ПДВ не гарантує.

Переселенню підлягає 14 населених пунктів...

На офіційному сайті Кременчуцької райдержадміністрації розміщено документ під назвою: «Схема планування території Кременчуцького району Полтавської області», виконаний Українським державним науково-дослідним, інститутом проектування міст «Діпромісто» імені Ю. Білоконя. Замовником цього дослідження є Кременчуцька райдержадміністрація, а фінансування проекту здійснював Біланівський ГЗК. Саме цей ГЗК планує розпочати видобуток руди на територіях, де зараз розташовані згадувані 14 сіл та де розміщуються земельні паї їхніх мешканців та могили їхніх предків. І саме цей документ став підґрунтям для розмов про будівництво нового міста.

Із «Схеми планування території Кременчуцького району Полтавської області»: «Перспективний розвиток територіально-промислового економічного комплексу Кременчуцького району і, зокрема, територій у районі м. Комсомольська в значній мірі залежатиме від своєчасного комплексного формування гірничорудної промислової зони при освоєнні залізорудних копалин Кременчуцької магнітної аномалії, за рахунок будівництва Єристівського та Біланівського ГЗК.

Відповідно до планів розвитку промислового комплексу, повному або частковому переселенню підлягає 14 населених пунктів, що розташовані на території Дмитрівської, Пришибської, Бондарівської та Запсільської сільрад, крім того, у довгостроковій перспективі ліквідується два населені пункти — с. Щербухи та с. Найденівка на території Демидівської сільської ради. Загальна чисельність населення, що підлягає переселенню, становить близько 2 тисяч осіб. При цьому кількість бажаючих розселитись в сільській місцевості становить 1,6 тисячі осіб, отримати квартири в місті — 400 осіб.

Уже на найближчий час передбачається освоєння Біланівського родовища залізистих кварцитів відкритим способом (територія Дмитрівської та Бондарівської сільради) та Заруднянської ділянки Галещинського родовища залізистих кварцитів шахтним способом (територія Бондарівської сільради), а також ділянки Галещинського родовища залізистих руд (територія Бондарівської сільради Кременчуцького району, Василівської та Новогалещинської сільради Козельщинського району).

Таким чином, у перспективі намічається освоєння 7 родовищ покладів залізистих кварцитів, 6 із яких знаходяться на території Кременчуцького району. Відповідно до перспектив розвитку комплексу, передбачається, що на його підприємствах працюватиме близько 17,3 тисячі осіб».

Тобто, з цього документа витікає, що селяни начебто вже погодилися переселитися в інші місця — більшість у звичну сільську місцевість, а дехто вирішив скуштувати міського життя. Однак під час нещодавнього обговорення цього проекту в Полтавській облдержадміністрації, з’ясувалося, що насправді під час громадських слухань мешканці села Бондарі відмовилися надати Біланівському ГЗК дозвіл на розміщення кар’єру на землях сільради.

«У нас дві проблеми — земля і вода...»

Навіч конфлікт інтересів: з одного боку, держава та бізнес зацікавлені в подальшому розвитку гірничорудного комплексу Кременчуцької магнітної аномалії, що обіцяє значні доходи до бюджету, а з другого — селяни не готові погодитися з тим, що їхні села та близько 6 тисяч гектарів паїв буде пущено під бульдозер. Щоправда, вже зараз можна почути думку, що ці села й так мають проблеми з водою через її забруднення відстійниками Кременчуцького НПЗ, тому переселення на нові землі їхні мешканці мали б сприйняти за благо.

Ми вирушили до Бондарів, щоб на місці з’ясувати, як його мешканці сприймають таке «благо», однак щоби знайти це село, довелося чимало покружляти по району. В якусь мить нам навіть здалося, що це село вже кудись переселили, тож наші пошуки марні. Заїхавши аж до згадуваних відстійників Кременчуцького НПЗ, ми таки знайшли шлях до Бондарів — з’ясувалося, що на потрібному нам повороті відсутній дорожній покажчик шляху до села. Зате це дозволило нам побувати в інших селах, які потерпають без води, — Кияшках, Кузьменках, Кириленках... У Дмитрівці зупиняємося біля двору з колодязем — назустріч виходить господар Вадим Григорович та демонструє нам вкрите грубим шаром нальоту криничне відро. «Води в колодязі небагато, але й та в нафтових розводах, тож використовуємо її тільки для господарських потреб, каже він. А питну доводиться купувати в магазині — 8 гривень за шість літрів» (от і порахуйте, скільки потрібно цих гривень на місяць). До розмови приєднується сусідка, Тетяна Володимирівна: «У мене дитина писала в 11 класі екологічну роботу, то возила нашу воду до Кременчука на експертизу — дослідження показало, що всі підземні води забруднені відстійником Кременчуцького НПЗ. Привозну воду доставляють із перебоями, тож мусимо купувати — наша сім’я із трьох осіб витрачає на це близько 300 гривень у місяць», — каже вона. А ще — хоч бери, та й продавай корову, бо скоро не буде чим її годувати — там землю забирають під кар’єр, там — під інші підприємства». Між іншим, згідно зі згадуваним перспективним планом розвитку Кременчуцького району, на землях Дмитрівської сільської ради планується розмістити першу чергу металургійного заводу ТОВ «Ворскла сталь», кар’єр Єристівського ГЗК та його промислову ділянку, електропідстанцію ТОВ «Комсомольська когенераційна компанія». Тут для корів, мабуть, справді місця може не знайтися, тож і не дивно, що на прощання селяни резюмували: «У нас дві проблеми — земля і вода».

Люди на залізі

Таки в’їхавши до Бондарів, цікавимося у селян їхньою думкою про «переселенські перспективи» і від усіх чуємо: «Хотіли б залишитися на своїй землі». Поки добиралися до сільради, її голова Леонід Заіченко вже знав, що якісь люди розпитують про можливе переселення. Якщо врахувати умови, в яких останнім часом живе село, ця система оповіщення зовсім не дивує. «Чи в Бондарях також дві найголовніші проблеми — це вода і земля?» — цікавимося в Леоніда Івановича і отримуємо відповідь, що загалом воду до села завозять майже 25 років, тож із цією проблемою тут уже зжилися, а, до того ж, зараз існують необхідні передумови для її вирішення. Щоправда, поки що Кременчуцький НПЗ, який і отруїв місцеві колодязі, більше обіцяв, ніж робив. Свого часу вже навіть розпочалися роботи зі спорудження водогону, та спочатку не знали, де взяти воду, а як з’явилася можливість прокласти трубу від Омільницького профілакторію, то будівництво чомусь завмерло. А останнім часом взагалі щось незрозуміле твориться, розповідає Л. Заіченко: хоч сільрада має із НПЗ угоду про фінансування підвезення питної води, та вже декілька місяців завод перестав перераховувати гроші та не відповідає на листи. Селяни навіть почали гадати, чи не змовилися між собою власники НПЗ і ГЗК, щоб таким чином стимулювати їхнє переселення? Мовляв, ви не дайте їм грошей, нехай посидять без води, а ми потім прийдемо і запропонуємо переселитися. Так це чи ні — ніхто стверджувати не береться, але все можливо, кажуть у Бондарях. Тим паче, що останнім часом «емісари ГЗК» заявляють, що згідно з Гірничим кодексом селяни не мали права розпайовувати землі, під якими залягає залізна руда. Та на цей аргумент бондарівці мають свій: навіть якщо ГЗК забере паї, під якими залягає руда, то ж під рештою розпайованих територій руди немає. Де ж тоді розмістяться відвали та промислові об’єкти, якщо бондарівці відмовляться надати ці землі Біланівськогому ГЗК?

Як з’ясувалося, проблема ще й у тому, що наразі переселятися пропонують не всьому селу, а тільки тим, на чиїх паях планується будувати першу чергу Біланівського кар’єру. Крім того, поки що ніхто з селян не бачив хоча б приблизного плану переселення, а тому люди не знають, чи їм уже пакувати речі, чи через десять років?

— Коли мене запитують, чи потрібно білити хати, я кажу: «Люди добрі, робіть ремонти і надійтесь, бо коли цього не робитимемо, то як далі жити», — каже Л. Заіченко, та додає, що «під час громадських слухань із цього питання ніхто з односельчан не встав і не сказав, що нам пропонують «райське золото».

Із резолюції громадських слухань жителів Бондарівської сільської ради, щодо розвитку Біланівського ГЗК: «Ми, жителі п’яти населених пунктів Бондарівської сільської ради (Бондарі, Остапці, Заруддя, Ревівка, Василенки), обговоривши питання розвитку Біланівського ГЗК, глибоко схвильовані розвитком подій. Питання розвитку Біланівського ГЗК без перебільшення стосується подальшої долі всіх нас і наших наступних поколінь. Реалізація плану освоєння Біланівського родовища передбачає вилучення всіх земель сільської ради і відселення жителів громади.

Однак громада не поставлена до відому про шляхи реалізації цього плану, а головне — про своє майбутнє. Нам не відомі послідовність і терміни вирішення цього питання. Незважаючи на це, вже зараз практично розпочинаються роботи з так званого першого етапу освоєння родовища на 95 гектарах земельних паїв громадян та понад 58 гектарах земель запасу і загального користування, хоч на це Біланівський ГЗК не отримав згоди громади.

Ми не проти розвитку економіки, а за розвиток економіки, яка відповідає Концепції сталого розвитку, прийнятої в усьому світі. У нас сьогодні доцільно і економічно вигідно розвивати саме сільське господарство (...) В центрі уваги концепції знаходиться людина і її право на здорове та плідне життя. Концепція передбачає існування нинішніх поколінь, враховуючи, перш за все, інтереси майбутніх поколінь, щоб нашим дітям, внукам і правнукам залишити чисту воду, повітря, ґрунт і все, що необхідне для життя.

Тож, беручи до уваги, що розвиток Біланівського ГЗК таким методом, як це робиться зараз, він не може бути підтриманий громадою, громада Бондарівської сільської ради не дає свого погодження щодо місця розташування об’єктів Біланівського ГЗК на землях Бондарівської сільської ради».

...Чи означатиме перекреслена лінія на дорожньому знаку «Бондарі» справжній кінець цього села та чи прилітатимуть лелеки до насиджених гнізд? Це залежить від того, яка концепція переможе: подальшого розвитку Кременчуцького промислового вузла чи концепція збереження природного ареалу існування мешканців «аномальних» сіл. Але щось нам підказує, що встояти під натиском потужних бульдозерів селянам буде важко. Майже неможливо...

Далі буде.

Людмила КОХАНЕЦЬ, Сергій ЛАВРЕНЮК.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Факт

Тим часом 25 червня 2012 року офіційний сайт МНС повідомляв, що міністерство готує тендер на закупівлю обладнання і послуг для впровадження системи екстреної допомоги населенню по єдиному телефонному номеру 112. «Пропозиції від світових лідерів у цій галузі вже надійшли. Буде визначена нова компанія — оператор системи. Зараз цей проект перебуває у такій ступені готовності, що МНС просто зобов’язане його втілити», — сказав міністр МНС Віктор Балога та додав, що кошти на впровадження цієї системи в бюджеті є. Не заперечуючи проти необхідності впровадження системи 112, хотілося б побажати міністерству, щоб у нього нарешті знайшлися кошти для ліквідації «надзвичайної ситуації» у відносинах із вітчизняним КрАЗом.

ДОВІДКОВО

ВАТ «Полтавський ГЗК» — підприємство повного технологічного циклу: від видобутку руди до виробництва сировини для металургійних підприємств. Комбінат виробляє близько 44% від загальноукраїнського обсягу залізорудних котунів, а його річний обсяг експорту — близько 10 мільйонів тонн залізорудної сировини. ПГЗК — лідер серед гірничорудних підприємств СНД за поставками продукції до європейських країн та до Японії і Китаю.

Факт

Біланівський ГЗК засновано в 2009 році. Тоді ж Полтавська облрада надала дозвіл на підготовку та узгодження місця розташування Біланівського і Галещинського родовищ. За проектом, майбутній кар’єр протягнеться на 6 кілометрів, а його запасів має вистачити на десятки років.