Економіку західних областей України найкраще вивчати на пішому прикордонному переході в Шегинях Мостиського району, який щодня долають до шести тисяч українців. Переважно жителі прикордонних районів, яким не потрібні візи. Для них щоденні переходи в Польщу стали звичною роботою.
Під час круглого столу, на якому обговорювали питання культури прикордонного контролю в пунктах пропуску, начальник Західного регіонального управління Державної прикордонної служби генерал-лейтенант Артур Горбенко просив про допомогу: «Пропускна спроможність пішого переходу за добу становить близько 2,5 тисячі осіб. У пікові періоди оформляємо до 12 тисяч осіб. Пункт пропуску працює з перевантаженням у п’ять разів...».
Місцеві мешканці, немов мурахи, бігають через пункт пропуску по кілька разів на день з тюками продуктів на спинах. В Польщу несуть цигарки та горілку, в Україну — ковбаси, шинку, сир, сало, олію і цукор. Різниця в цінах на ринках двох країн сягає приблизно 30—40 відсотків.
Схема дрібної контрабанди досить проста. Дядько Іван чи тітка Марія з Мостиського району несуть у Польщу пляшку горілки і дві пачки цигарок. На кордоні в РП на них чекають українські «бізнесмени». Просять перенести через піший перехід по 10—20 кілограмів продуктів. За кожен кілограм платять по дві-три гривні. Інколи запрошують підсісти в бус, щоб було більше пасажирів — тоді можна перевезти більше товару.
На українському боці в сервісній зоні пункту пропуску стоять камери схову. Здаєш товар і отримуєш зароблені гроші. Береш горілку, цигарки і знову — гайда за кордон.
А тепер порахуйте, скільки продуктів за три ходки можуть перенести тисяча осіб. Шістдесят тонн!
Польські митники спокійно дивляться на українських «мурах», які працюють на економіку РП. А скільки втрачає економіка України?
Приватники не в повному обсязі сплачують митні збори. Уже не кажемо про корупцію по обидва боки кордону... Тим часом наш ринок у прикордонні наповнений польською контрабандою. Не розвивається сільське господарство, бо перевагу споживач віддає дешевшій імпортній продукції.
— Який вихід із ситуації? — запитуємо Романа Верещинського, начальника головного управління агропромислового розвитку Львівської ОДА.
— Є два шляхи. Перший: нарощувати виробництво якісних і порівняно недорогих українських продуктів харчування. Другий: зменшувати імпорт цієї продукції шляхом митних зборів. Ми маємо зацікавити селян утримувати худобу, не вирізати молодняк... Перші кроки вже зроблено. Держава стала доплачувати за утримання молодих телят. Потрібно виділяти більше фінансів на розвиток власного тваринництва, на генетичні ресурси. Тваринництво поки що неприбуткове. Цей бізнес має стати вигідним.
— У 20—30 роках у Галичині був добре розвинутий кооперативний рух...
— А нині до нас приїжджають з Канади впроваджувати програми з кооперації. Кажуть, що перейняли досвід наших земляків, які виїхали за океан на заробітки.
Будуть кооперативи — зникне потреба в посередниках, які нині забирають до 50 відсотків коштів! Треба йти шляхом кооперації, бо іншого виходу немає.
Слухаючи Романа Верещинського, ми спробували згадати хоча б кілька успішних сільськогосподарських проектів, які дали змогу налагодити випуск якісних продуктів харчування. За 40 кілометрів від пішого переходу в Самбірському районі другий десяток років існує фірма «Білаки». Тут вирощують зернові, утримують худобу і виробляють м’ясо-ковбасні вироби.
На жаль, таких прикладів дуже мало. Тому поки що наші селяни носять ковбасу та шинку на спинах через кордон... По кілька десятків тонн щодня.
