Глобинські цукровари не лише не дали розтягнути свій завод на металобрухт, а й перетворили його на один із найбільш ефективних в Україні
Правду кажуть: щоб по-справжньому цінувати життя, треба пройти через лихоліття. Глобинський цукровий завод, що на Полтавщині, за більш як сторічну свою історію зупинявся двічі. Перший раз на підприємстві не переробляли буряки в часи Великої Вітчизняної. Через друге, не менш тяжке, випробування цукровари пройшли вже в наші, здавалося б, мирні часи незалежності України. Працівникам заводу, який пережив революцію, голод, війну та низку інших катаклізмів, довелося гуртуватися у загони і боронити потужності від намагань вирізати обладнання на металобрухт. Тоді завод не запускався довгі два сезони. Ось як описує ті часи суха інформаційна довідка підприємства: «У 1990-ті роки, маючи достатній запас міцності, завод деякий час, переходячи з рук у руки, тримався на плаву, але зрештою невміле господарювання призвело до його остаточної зупинки з 2003 по 2005 рік». Ця сторінка біографії навіть відображена у фотографіях на стенді. Світлинами різних років тепер на підприємстві завішана ціла стіна.
Щоб розуміти сьогодення, корисно іноді оглядатися назад
Гостям, охочим дізнатися про завод більше, той стенд обов’язково покажуть: «Ось граф Олексій Васильович Капніст із родиною. Саме він сто років тому на своїх землях у селі Глобине Кременчуцького повіту, за участі акціонерного товариства, і збудував цукроварню...»
Як свідчить історична довідка, в перший сезон було зроблено 464 тисячі пудів цукру. За добу перероблялося 550 тонн буряків, із яких варили 50 тонн цукру, а завод вважався одним із найпотужніших у Полтавській губернії. Нині ці обсяги виробництва здаються надзвичайно малими.
Ось ще світлини — вже з трагічних 1930-х років. Голод, колективізація. Але, незважаючи на це, завод працював. Більше того, за рахунок технічного переоснащення у передвоєнні роки він почав видавати рекордні на той час 10,5 тисячі тонн цукру за сезон. Ще одна віха: жінки та молодь відбудовують зруйнований фашистами завод. А в повоєнні роки працівники підприємства, багато хто з яких тільки-но повернувся з фронту, взялися удосконалювати технологічну схему цукроваріння та автоматизувати виробництво.
Середина сімдесятих. Підприємство повністю реконструйоване, здатне переробляти на добу до трьох тисяч тонн цукрових буряків. Фактично на місці колишньої цукроварні виріс новий потужний завод. За підрахунками, на реконструкцію було витрачено 12 мільйонів 600 тисяч радянських карбованців. Від того, що звів граф Капніст, на території залишилося лише старе приміщення з датою початку відліку історії цукрозаводу на стіні — «1911 рік».
Треба сказати, що підприємство несло значне соціальне навантаження: утримувало зведені власним коштом житлові будинки, опікувалося школою, дитсадочком, який вважався на той час у Глобиному найкращим, іншими об’єктами, які «при трубі». А роботу давало не лише сотням своїх працівників, а й десяткам навколишніх господарств, що забезпечували переробні потужності сировиною — вирощували буряки.
«Прихватизаційний» період
Тим часом на початку 2000-х відлагоджена роками схема виробництва солодкого піску, передусім через недолугу державну політику щодо цукрової галузі, опинилася на межі знищення. Сам завод у часи огульної «прихватизації» міг взагалі зникнути з цукрової карти України, повторивши долю десятків підприємств, що були доведені до банкрутства та вирізані на металобрухт.
— Почалося, за великим рахунком, те, що сьогодні називається рейдерством, — пригадує Олександр Яковенко, який з 1998 року очолював Глобинський цукрозавод, а нині працює генеральним директором інвестиційно-промислової компанії «Полтавазернопродукт», що входить до складу холдингу «Астарта-Київ». — Тисячі дзвінків, безліч погроз... Саме тоді масово закривалися такі підприємства, як наше... 1998-й — це час, коли ніхто нікому нічого не платив — усі всім винні були і якось жили. А на цукровому заводі «висіла» соціальна сфера — півтора-два мільйони гривень йшли лише на те, щоб опалювати житлові будинки... Фактично, сталося захоплення цукрозаводу... Заганяють машини, завантажують мелясу колективних сільгосппідприємств. Кажуть, робимо, що хочемо, бо ми власники заводу. То дайте документ — скільки акцій викупили. В колективу на руках було 7—8 відсотків акцій підприємства, тож реально вплинути на хід такої «прихватизації» ми не могли... І в районі, бачу, завод нікому не потрібен. У підсумку люди, які прийшли контролювати підприємство, просто його загубили. Про виробництво не мали жодного уявлення. Довелося писати заяву і звільнятися. Два сезони вони поганенько попрацювали, повирізали баки — мазутні, мелясні (те, що робили в той час мало не всі), підчистили, що можна, поздавали. «Напрацювали» боргів немислимо скільки і пішли.
— Звичайно, — веде далі Олександр Яковенко, — на підприємстві серед працівників був супротив. Чергували, не дозволяли «металістам», як називають у нас таких ділків, вирізати обладнання. Треба сказати, каста цукроварів — взагалі якась особлива. В них і єдність, і свідомість на іншому рівні. Створили ініціативну групу, їздили владними кабінетами, добивалися, щоб хтось підприємство купив — не дав заводу вмерти. Мабуть, вони і вийшли на керівництво агропромхолдингу «Астарта-Київ», яке погодилось інвестувати гроші в згасаюче підприємство. Якби не активна позиція працівників, думаю, заводу б уже не було.
Боротьба слюсаря Петренка
Слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики Григорій Петренко трудиться на Глобинському заводі вже понад тридцять п’ять років. Тільки один раз, каже він, на короткий час зраджував своїй професії — був секретарем комітету комсомолу цього ж таки підприємства, що в подальшому допомогло у спілкуванні з людьми. Значною мірою чоловік став відомим через свою громадянську позицію. Саме з діяльністю очолюваної ним ініціативної групи багато хто з працівників пов’язує той факт, що вдалося відшукати для цукроварні справжнього інвестора і таким чином урятувати завод.
— До ініціативної групи, — розповідає Григорій Петренко, — яку назвали «За збереження і відновлення роботи Глобинського цукрового заводу», долучилися 17 чоловік. Створили ми її після того, як побачили, що наш завод став нікому не потрібний. А тут ще й пройшла інформація, думаю небезпідставна, що організовуються бригади, які різатимуть завод на метал. Тоді ми зрозуміли, що від нашого підприємства не залишиться нічого. Куди тоді тільки не зверталися. Писали до лідерів усіх фракцій, які були у Верховній Раді, в газети. Приїжджало до нас телебачення. Але, бачимо, марна справа. В облдержадміністрації мені одразу сказали: закони зараз такі, що ми не маємо права здійснювати реприватизацію. Хоча приватизація нашого підприємства — ми вважали, і юристи нам підтвердили — була проведена незаконно. Тому просили, щоб пройшов процес реприватизації. Та ніхто нас не слухав...
А потім на нашому заводі побували представники «Астарти», і нам одразу трошки легше стало дихати. Зрозуміли, що ми перемогли. Опісля я багатьом казав (в мене сердечко «пошалювало» дуже серйозно): навіть якщо помру, мені здається, що я місію у цьому житті виконав.
Розумієте, два з половиною роки завод без заробітної плати. А з окремих родин по кілька чоловік тут працювали — за що жити? Уявляєте! Цілі династії. І враз все рухнуло. І ці люди залишились, як то кажуть, за бортом життя. То можете уявити нашу радість, коли з’явились люди, готові інвестувати у завод. Нам виплатили зарплату, всі заборгованості підприємства, зокрема перед Пенсійним фондом, були погашені.
А що таке отримати перший цукор після років простою! Вважаю, що завод був добре збережений, якщо ми практично на старому обладнанні після такого серйозного простою його запустили. Найголовніше — ми зберегли цілісний майновий комплекс...
Отримали перший цукор. Далі — виробили найбільше цукру за сезон. Потім мільйонний мішок — це 50 тисяч тонн. Раніше ми таких результатів ніколи не мали. У 1970-х роках, після реконструкції, завод мав потужність у 3 тисячі тонн буряків на добу, а зараз у нас 5,2 тисячі. Виходить, мало не вдвічі перевищили проектну потужність підприємства.
Розумієте, пережити дві процедури банкрутства і знов стати до виробництва — мало в якого підприємства виходить. А ми таки вижили і успішно зараз працюємо.
Добре, коли є улюблена робота і стабільна зарплата
У кабінеті нинішнього директора Глобинського цукрового заводу Юрія Мацака також вели довгі, сповнені оптимізму розмови. Підприємство тепер живе повноцінним життям. І головне — перспективами. Тутешнім працівникам, після років занепаду і зневіри, можна лише по-доброму позаздрити. Виплата заробленого — двічі на місяць, день у день. Повернулася на підприємство практика оздоровлення працівників — разом із сім’ями. Бажаючі дружно виїжджають у автобусні мандрівки: Лаврський монастир, Чигирин, Почаїв. Були в Яремчі, Карпатах, у Коблевому.
— Кожного року, — каже директор, — їздимо автобусом на Чорне море — обов’язково, хоча б на 5—6 днів. Це вже стало традицією. Цукрозавод купив автобус, і я сказав: «Якщо не будете їздити раз на місяць на екскурсії, то накладу на такі подорожі вето». Але коли стоїть питання, що треба робити, то люди працюють. Запровадив навіть такий термін — 28 годин на добу. Яка задача не стоїть — усе виконають. Не було ще нічого, що б не зробили. То яке тоді ми маємо моральне право не віддячувати тією ж монетою?
У Глобиному побували Галина КВІТКА та Валерій ДРУЖЕНКО.
Пряма мова
Генеральний директор агропромхолдингу «Астарта-Київ» Віктор Іванчик:
— Ми почали з виробництва — треба ж було якось заробити гроші, щоб оживити село, яке в середині 1990-х зовсім занедбалось. І в цьому не було вини бізнесу, на який усі нападають: і преса, і телебачення, і депутати. Мовляв, от агрохолдинги такі-сякі, гроблять село!.. Чого ж про це не казали 15 чи 10 років тому, коли в село ніхто не йшов?! Нас навіть просили: візьміть ще це село, цю землю... Ми відмовлялися, бо брали рівно стільки, скільки були здатні обробити: забезпечити технікою, пально-мастильними матеріалами і таке інше. ... І роблю я цю справу не для того, щоб мене поважали і не для того, щоб мене хвалили. <...> Не для прибутків. Повірте, я ніколи не рахую, скільки компанія заробить на цьому грошей. А дивлюся: чи зможемо ми зробити цю справу успішно? Чи зможемо підняти цукровий завод із руїн? До речі, ми підняли п’ять заводів, які були вже металобрухтом. Якщо буде час і бажання, поїдьте, подивіться, розпитайте людей, які раніше і в Києві, і через голову Полтавської облдержадміністрації запрошували мене, зверталися делегаціями: візьміть наш цукровий завод, тому що ми вже два—три—п’ять років стоїмо, немає заробітної плати. Село чи селище, де розташоване виробництво, занепадає повністю. Бо, як ви знаєте, цукрові заводи, як правило, були містоутворюючими підприємствами.
(З інтерв’ю «Голосу України», надрукованого в номері від 1 березня 2012 р.).
До речі
Інвестиційно-промислова компанія «Полтавазернопродукт», яка з’явилася у 2009 році й до якої входить дев’ять сільгосппідприємств та Глобинський цукрозавод, є структурним підрозділом агропромхолдингу «Астарта-Київ». Агропромхолдинг обробляє понад 245 тисяч гектарів землі в Полтавській, Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській, Харківській та Житомирській областях і є найбільшим виробником цукру в країні.
За словами генерального директора «Полтавазернопродукту» Олександра Яковенка, об’єднуватися змусило життя. Адже аграрії усвідомлювали, що купити сільськогосподарську високопродуктивну техніку для кожного господарства майже нереально. З появою такого формування гектари почали оброблятися централізовано і більш ефективно.
— Після так званої «прихватизації», — пригадує Олександр Яковенко, — помітно скоротилися площі під цукровими буряками. Бо власники, які тоді прийшли й усе повирізали, не розрахувалися зі здавальниками солодких коренів. То люди просто перестали сіяти буряки. Важко було потім переконувати. А вирощування буряків — то складний процес, у рослинництві — вищий пілотаж. А, враховуючи тодішній набір техніки по господарствах, хороший врожай коренеплодів виростити було досить складно. Потрібні сучасні технології, а головне — відповідні кошти. Адже фактично «заморожуються» великі гроші, які можна в кращому разі витягнути не раніше вересня-жовтня із продажу цукру. Тут треба мати певну економічну силу, фінансову стабільність, щоб цим займатися. Тож прийняте в «Астарті» рішення зробити ставку на вирощування буряків своїми господарствами можна вважати для цукровиробництва рятівним. У районі, крім астартівських господарств, на жаль, мало хто сіє цю культуру. А дев’ять сільгосппідприємств плюс цукрозавод — фактично вийшов замкнений цикл.
Перспектива
Наступного року на Глобинському цукровому заводі, за словами його директора Юрія Мацака, запрацює цех із метанізації жому, аналогів якого немає на пострадянському просторі. У цей проект агропромхолдинг «Астарта-Київ» вирішив вкласти близько 12 мільйонів доларів. За підрахунками, в результаті його реалізації цукрозавод майже на 50% зможе забезпечувати себе власним газом. А тверді відходи як органічне добриво використовуватимуться для вирощування того ж таки цукрового буряку. У такий спосіб буде поліпшено і екологічну ситуацію навколо заводу, адже нині кислий жом переважно утилізується на звалище.
Тим часом
Як повідомили на Глобинському цукровому заводі, проведена в 2007—2011 роках масштабна реконструкція виробництва дала можливість довести потужність до 5200 тонн переробки буряків на добу. Встановлено найсучасніші бурякорізки, два дифузійні апарати, преси глибокого віджиму жому, модернізовано теплову схему заводу, проведено заміну обладнання станції центрифугування на сучасне та більш потужне. Також заново збудована та обладнана сучасними приладами лабораторія заводу.
У 2009 році вперше за всю історію підприємство випустило більше мільйона мішків цукру. Зварений заводом солодкий пісок використовують для виготовлення своєї продукції торгові марки «Рошен», «Конті», «Данон», «АВК».
Сьогодні на підприємстві працює понад 500 осіб, яким створено сприятливі умови: є їдальня, медичний пункт, відремонтовано гуртожиток, обладнано побутові приміщення.
