Серед пам’ятних місць Волині село Затурці Локачинського району — особливе. Тут народився теоретик розбудови української держави В’ячеслав Липинський. Сюди ж він улітку 1931 року повернувся і на вічний спочинок. Садиба Липинських у Затурцях торік стала меморіальним музеєм.

Дім з колонами

Від Луцька до Затурець — 38 кілометрів по шосе, що веде на Володимир-Волинський. Неподалік центру Затурець повертаємо праворуч — і от ми в музеї-садибі Липинських. Біля будинку з колонами вітаюся з провідним науковим співробітником закладу Наталією Гатальською.

Дім, парк біля нього ще пам’ятають родину Липинських, яка оселилися тут у ХІХ столітті. Батько В’ячеслава Липинського Казимир 1871 року почав зводити садибу. Одноповерхову будівлю 32 на 12 метрів завершував звичайний двосхилий дах. Масивний фундамент споруди, на думку Наталії Гатальської, свідчить, що задумувався двоповерховий будинок, але щось завадило це зробити.

У Першу світову війну артилерія знищила будівлю. У 1929—1930 роках молодший брат В’ячеслава Липинського Станіслав на старому фундаменті зводить такий дім, як спершу й задумувався: двоповерховий, із ламаний дахом.

У 1944 році дерев’яний другий поверх згорів. Замість нього звели звичайний двосхилий дах, що зовсім не пасував до масивних колон і арок. Згодом арки з півдня замурували. Це додало кілька кімнат, але будинок набув невиразного вигляду типової радянської адмінспоруди, де містилася контора обласного племоб’єднання.

Філософ-агроном

З’явилася ця установа в Затурцях не випадково. До війни в господарстві, облаштованому молодшим братом В’ячеслава Липинського, Станіславом, вирощували елітних коней, тонкорунних овець. У 1938 році господарство визнали одним із найкращих у Польщі, а Станіслава Липинського удостоїли найвищої нагороди польської держави — «Золотого хреста заслуги». Станіслав Казимирович мав добру освіту: Київська політехніка, Лейпцизький університет, захистив докторську дисертацію з філософії (тоді агрономія належала до філософських наук). Займався селекціонуванням картоплі, вівса, пшениці. У довоєнній Польщі популярні були його сорти картоплі Вольтман затурецький, Затурецька рання, Волинянка рання. У вересні 1939 року Станіслав Липинський виїхав до Польщі. 

Другий брат В’ячеслава Липинського, Володимир, жив у Луцьку. Він відомий лікар-шкірвенеролог, а в роки Першої світової — військовий лікар. Під час Другої світової також виїхав до Польщі. В Луцьку на вулиці Хмельницького є його дім — також з колонами. У Польщі Станіслав очолював науково-дослідну станцію, де вивів нові сорти картоплі, один з яких мав символічну назву Вигнанка. Станіслав помер 70-літнім у Польщі 1954 року. В любові до волинської землі виховав і своїх дітей.

Родинні архіви

— Багато матеріалів, що склали основу колекції музею, мені привезли і прислали Липинські, — продовжує Наталія Гатальська. — 12 серпня 1990-го у «Волині» з’явилася моя публікація «Історія старого кладовища». Першим відгукнувся на неї і приїхав Володимир Демський із Любліна. Він сам родом з Кисилина, був близько знайомий із Яном Липинським. Дав мені адресу Липинських. Вони перші написали листа. А вже  1991 року приїхали. Це — Юліан, найстарший син Станіслава, нині покійний, Ян з дружиною, Ядвіга — дочка Станіслава Липинського, племінниця В’ячеслава. Вона — відомий вчений-селекціонер, доктор наук. Ян теж відомий вчений-агроном, займався картоплярством. Юліан закінчив Львівську політехніку і став відомим у Польщі інженером-будівельником. Тобто родина Липинських досить знана у Польщі.

27—28 березня цього року Ян разом із дружиною Мар’єю відвідали колишнє родинне гніздо. Попри солідний вік (йому 91 рік, їй — 92), це дуже цікаві, розумні, при світлій пам’яті люди. Їхній наймолодший син Юрій — професор, лікар, живе у Гданську. Завдяки їм, а найбільше — Яну, збережено домашній архів. Фотографії, документи, банківські бланки із Затурець... Усе це ними збережено і стало безцінними експонатами нашого музею.

Одинока могила в парку

Разом з Наталією Григорівною прогулюємось парком, це музейна територія (4,1 гектара). В березні науковці й технічний персонал музею розчистили частину парку. Але доки він не буде повністю огороджений, вважає пані Наталя, навести лад тут буде складно. Збереглися дерева, що росли ще за Станіслава Липинського. Їх кілька десятків. Деякі створюють цілі композиції — майже вціліли висаджені колом столітні ясени.

За Польщі, коли тут жив Станіслав Липинський, територія парку була приблизно така, як і зараз. А далі був великий фруктовий сад. Усього на 1888 рік Липинські мали 717 гектарів. Під час Першої світової все було понищено. Тут півтора роки стояла лінія фронту. Всіх виселили. Виїхали й Липинські. А коли повернулися, застали руїну.

Увагу відвідувачів садиби привертає могила в парку — без хреста і напису.

— На жаль, Ян Липинський не зміг нам нічого розказати про неї, — каже Наталія Гатальська. — А от старший його двоюрідний брат Казимир казав, що там похований їхній далекий родич. Чому тут, а не на польському кладовищі? Казимир пояснив: «Застрелився». Нібито одна жінка з хуторів ще в 1870-х роках приходила сюди щонеділі і клала квіти. Легенда є, що панич, один із цієї родини, був закоханий у селянку, але батьки не дозволили йому одружитися і він застрелився. Наші працівники підтримують там порядок.

Кругла річка

— Оця водойма зветься Кругла річка, — показує Наталія Гатальська на невеликий ставок у кінці парку. — Вона зараз страшенно занедбана, і нашими силами важко навести там лад. Посеред Круглої річки — острів, на ньому росла верба, яку називали вербою В’ячеслава. Тут він любив сидіти. Торік верба упала. Ми, правда, взяли з неї гілочки, щоб посадити дерево. Дехто каже, що Кругла річка мала сполучення із дуже потужним джерелом Безодня, яке могло б, напевно, бути пам’яткою природи. Але його під охорону чомусь не взяли. У нас є фотографія, де Станіслав Липинський сидить зі своїми дітьми біля Безодні. Зараз джерело розкопане. Там місцеві бізнесмени ставок влаштували, форель вирощували. Щось їм не дуже вдавалося: видри завелися чи щось таке.

Запорозький марш

— У заяві до Краківського університету В’ячеслав Липинський пише, що народився в Затурцях на Волині, — продовжує Наталія Гатальська. — Тут він жив до дванадцяти років. Потім навчався в гімназії у Житомирі, Луцьку, Києві. Востаннє був у Затурцях 1915 року, перед тим, як виїхали звідси його батьки. Тоді й сфотографувався з мамою на сходах тераси. Сюди він привозив свою молоду дружину Казиміру Шумінську (вона харків’янка, навчалася з ним в університеті) і маленьку дочку Єву. Вона прожила 98 років, удвічі довше за батька: народилася в 1909-му, а померла в 2007 році в Кракові. Там і похована. Була двічі одружена, але не мала дітей.

— Звідки у В’ячеслава Липинського, поляка за походженням, український патріотизм?

— Це оригінальна яскрава особистість. Він писав: «Не проковтнула нас Польща, дасть Бог подавиться нами і Росія». Хмельниччина, козаччина були основними темами його історичної зацікавленості. Директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк говорив, що коли В’ячеслав Липинський отримував гарну оцінку, то мама як заохочення грала для нього на фортепіано «Запорозький марш». І він згодом писав: «Дорога мамо, ви завжди допомагали мені в праці для української справи».

В’ячеслав Липинський залишив потужні праці з історії, був відомим публіцистом. Його «Листи до братів-хліборобів» актуальні й нині, а його статтю «Другий акт» треба читати кожному політику і громадянину. Там і історія України, і уроки цієї історії, і що треба з тих уроків винести. Ми повинні бути патріотами своєї держави, вважав В’ячеслав Липинський, працювати на її благо, бути відповідальними у своїх вчинках і діях.

І коні впали на коліна

Знаючи про близьку свою смерть (від туберкульозу легенів), В’ячеслав Липинський написав заповіт за рік до кончини. Свій архів заповів науковому товариству імені Шевченка у Львові, дійсним членом якого був. Але не сказав, де хоче бути похований. Просив, щоб місцем поховання розпорядилися брати і, зокрема, Станіслав. Помер В’ячеслав Липинський 14 червня 1931 року в санаторії «Вінервальд» в Австрії неподалік Бадена в Альпах, де лікувався.

За два тижні, доки вирішувалася справа про перевезення тіла Липинського на батьківщину, на польському цвинтарі в Затурцях змурували гробівець на 24 місця. В ньому першим з Липинських був похований В’ячеслав, за ним — Зигмунт — його племінник, а в лютому 1939-го Мар’я — дружина Станіслава. Оскільки гробівець робили на 24 місця, Липинські планували тут жити довго. І всі ті науковці, що вийшли з цього роду й прославили польську науку, могли б бути нашими науковцями. Але не склалося.

— Ми маємо фото, зроблене 2 липня 1931 року, коли з цього будинку (ще не оштукатурені колони були) виносять труну з тілом В’ячеслава Липинського, — веде далі Наталія Гатальська. — Першим іде брат Станіслав. Потім поставили труну з тілом на запряжений чотирма кіньми катафалк і повезли до католицького костелу. Православні віруючі попросили дозволу задзвонити у дзвін у церкві. Коли процесія проїжджала біля церкви, вдарив дзвін і коні впали на коліна. Відспівували В’ячеслава Липинського в костелі Святої Трійці в Затурцях, потім поховали. Пишних промов не виголошували — він так просив. Що було казати: поляк, який нібито зрадив Польщі, але залишався католиком. Тобто він до кінця життя залишався і поляком, і католиком, але присвятив себе Україні.

У музеї в Затурцях є меморіальна кімната, де з 1 на 2 липня 1931 року стояла труна з тілом В’ячеслава Липинського. Звідси він помандрував в останню свою дорогу. Одна стіна оформлена фотопортретом, зробленим з дипломатичного паспорта. Він був українським послом у Відні (1918—1919 рр.). Під портретом слова: «Я хочу, щоб була Україна».

Борис Клімчук, голова Волинської облдержадміністрації:

— Мабуть, така доля людей, які беруть на себе сміливість іти на кілька кроків попереду всіх. Липинський походив з польської шляхетської родини і хоча в молоді роки, як він сам писав, став українцем, долучився до українського національного руху, проте культурно і ментально завжди залишався поляком, сином свого великого красивого народу. Саме це дозволяло йому не традиційно, не нашими українськими очима дивитися на тогочасні українські суспільні процеси. Подивитися на українські проблеми наче збоку і, безумовно, об’єктивніше. Він піддавав різнобічній критиці соціалізм, демократію, українську інтелігенцію та ідеалізовані нею народні маси. Завдяки Липинському українці змогли побачити свої вади, які не давали змоги ставати їм повноцінною нацією. А це вже було немало. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить націю, коли ми самі нацією не схочемо бути». Він писав, що націоналізм буває двояким: державотворчим і державоруйнуючим..

Анатолій Шваб, декан історичного факультету Волинського національного університету:

— В’ячеслав Липинський — людина, яка фактично стояла на порозі майбутнього. Будучи поляком за походженням, вихований у польській культурній традиції, він однозначно сказав на зорі українського державотворення: дивне поєднання працелюбності, індивідуалізму і романтизму, які він бачив як єдине ціле українського народу, суперечило тому, що пропонували більшовики. Він розумів, що Україна може бути побудована на усвідомленні так званого національного або територіального патріотизму. Липинський — найбільший теоретик українського державотворення, української революції, він фактично витворив її політичну концепцію.

 

Затурці

Локачинського району

Волинської області.