Із таким твердим переконанням та його обґрунтуванням доктор сільськогосподарських наук, професор Подільського державного аграрно-технічного університету Ігор РИХЛІВСЬКИЙ із Кам’янця-Подільського продовжує стукати в двері державних мужів. Минулого року, в червні, наша газета вже надавала йому слово з цього приводу. Учений тоді сподівався: через «Голос України» його почують у різних куточках України, неодмінно скористаються порадами, щоб не тільки успішно розв’язувати проблему ХХІ століття — утилізацію сміття, а й непогано заробляти на цьому, створювати для українців нові робочі місця в кожному місті.
— Ігоре Петровичу, за ідею, нещодавно запатентовану вами, ніхто не вхопився?
— Мені не відомий жоден факт, щоб очільники тієї чи іншої громади застосували простий метод, про який я докладно розповідав у газеті («Голос України», №106 за 2011 рік). Навіть по консультацію ніхто до мене так і не звернувся. Невже це не в інтересах владних мужів?! А може, не читають головного інформаційного вісника держави? Утілити в життя цей простий план будь-яке місто може без шалених бюджетних затрат і лише за місяць-два. Мені видається, тут причина інша... Вирішення питання сміттєзбору вже перетворилося на гасло перед виборами, проблемне сміттєзвалище в кожному місті передають, як естафетну паличку, на ньому не один кандидат «в’їжджає» у владу. Наобіцяє залучити потужних інвесторів із-за кордону, збудувати сміттєспалювальний чи сміттєпереробний завод за сотні мільйонів, а люди чомусь досі вірять популістам. Навіть якщо й приїдуть бізнесмени з Німеччини, Нідерландів чи Данії, вони вкладуть свої гроші лише за умови співфінансування, а ми поки що небагаті, в місцевих бюджетах дірки. До того ж усі цінні відходи вони заберуть собі, а нам залишать непотріб чи дим від нього. Нам у постчорнобильській Україні таких заводів не треба...
— Ви запевняєте, що є багато інших шляхів, якими можуть піти в цьому питанні українці.
— Тільки подумаймо: проблема утилізації життєвих відходів виникла разом із людиною і постійно була її супутником.
За Радянського Союзу вторинну сировину заготовляло й переробляло понад півтисячі підприємств чотирьох главків — Головсировини, Центросоюзу, Головкольормету, Головчормету. Скажете: в ті часи не було пластику, поліетилену, з якого нині виробляють упаковки для різноманітної продукції. Але тоді й за скляну пляшку з-під ситра чи молока платили по-чесному. Купуєш пиво, платиш за напій, плюс 12 копійок за пляшку. Здаєш пляшку — тобі повертають 12 копійок, а це було близько 12 американських центів. Майже стільки коштував буханець хліба або чотири пиріжки з натуральним лівером. А тепер вартість пляшки 15 копійок, тобто... нічого. Проте навіть за цих умов у смітті пляшок не знайдеш — їх дуже швидко підбирають бідняки чи бомжі. Державна система вторинних ресурсів ліквідована з 1991 року, скасована відповідна статистична звітність, відчутно знизився й рівень їх переробки. Завважте: в Європі для заохочення нових виробництв із переробки відходів діє система пільгових кредитів, частково відшкодовуваних та безплатних у разі невдалих рішень, працюють екологічні платежі на відшкодування витрат зі збору відходів тощо. Там уже навіть із процесорів та іншої електронної техніки вилучають золото та інші дорогоцінні метали. Нідерландці взагалі втілили екологічно нейтральну технологію, що передбачає без попереднього сортування розділення та очищення всіх видів відходів (медичні, побутові, технічні) в закритому циклі і без залишку. До того ж сировина повністю очищається від шкідливих домішок, пакується і може бути використана для рециклінгу.
— Це можна простежити на прикладі переробки різноманітних електробатарей?
— Усі типи батарей західноєвропейського виробництва після оптового збору підлягають первинному сортуванню, і їх відправляють на завод, що переробляє лише батареї відповідного типу. Лужні батареї переробляють у Великій Британії, нікеле-кадмієві — у Франції... А загалом в Європі таких близько 40 підприємств, що діють за принципом розділення рідкої фази металів і шлаків. Екологічно безпечні шлаки ідуть потім у будівництво, а до металів додають залізо для досягнення стандартного складу болванок.
— У нас батареї та батарейки викидають у сміття, а там вони виділяють небезпечні пари, зокрема ртуті, і тим дихають мешканці...
— Бо, як і в разі із пляшкою, здавачу відпрацьованої тригривневої батарейки, начиненої нікелем, хромом, марганцем, молібденом, слід повернути хоча б 30 копійок, адже всі цінні метали залишилися в ній без змін. Тоді кожна людина охоче нестиме неліквід без усілякої агітації, спеціальних ящичків, скриньок, іде купувати нову батарейку — захопить і старі. Тут не потрібні жодні інвестори чи витрати з місцевого бюджету.
— Жити за європейськими правилами нам ще треба вчитися і вчитися. Але ви щоразу наголошуєте, що в України є свій шлях розв’язання проблеми. То який він?
— Справді, нам не вдасться сліпо наслідувати європейців, бо в нас наразі «однобічна» економіка. До того ж проблема утилізації побутових відходів повною мірою не вирішена в жодній країні світу. Немає універсальних способів, а тому кожен регіон, місто, селище має знайти свій орієнтир, а спиратиметься передусім на власний природний потенціал. І загальним правилом для всіх має стати поліпшення життя людей і в екологічному, і в економічному зрізах. Насамперед на державному рівні слід запровадити правило: левову частку витрат за утилізацію відходів мають нести видобувні підприємства. І нести не як благодійні внески, а як серйозні виробничі затрати, пов’язані з рекультивацією зруйнованих ландшафтів. Кафедрою землеробства та агрохімії, яку я нині очолюю, свого часу керував знаний в Україні вчений в галузі рекультивації кар’єрів Володимир Ступаков. Під його керівництвом з цієї тематики лише в Кам’янці захистили чотири дисертації, багато дипломних робіт та проектів, діяла велика наукова школа. Там, де Володимир Петрович докладав розум, громадянську принциповість, руку, кар’єри перетворювалися на родючу ниву. Але змінилася форма власності, а з нею й державні пріоритети. Прийшла монетарна політика з доларовим світоглядом, втратили чинність меліораційна наука і практика. Бажання отримувати надприбутки за всіляку ціну затьмарило багатьом совість, розум та інші благородні чинники, притаманні справжній людині.
— Свою модель ви будуєте на прикладі стотисячного міста Кам’янця-Подільського, яке є туристичним центром і на сьогодні має шістдесятилітнє сміттєзвалище площею до 14 гектарів, висотою 15 метрів, ємністю 2,1 мільйона кубометрів відходів, до того ж на території Національного природного парку. Окрім того, місто намагається отримати статус курорту.
— Організація смітників у кар’єрах — питання не нове. Проте жоден міський голова про це й слухати не хоче. Бо їм більше до вподоби полігон у межах міста, на крайній випадок — поруч із курортною зоною. А ще краще — завод, який неодмінно чомусь іноземці будуватимуть. Заберуть потрібне, непотріб спалять на наші голови. Але, зауважте, ніхто до нас не поспішає з будівництвом тих заводів. Тож переповнені сміттєзвалища пере-творюють цілі міста на великі заводи з налагодженою технологією, де частина населення вже звикла сортувати сміття просто біля сміттєвих баків і заробляти на тому на прожиття. Відомо кілька способів утилізації відходів: санітарна засипка, залуження, спалювання, компостування, низько- та високотемпературний піроліз тощо. Усі вони, за великим рахунком, недосконалі, бо після кожного залишаються більш токсичні відходи, ніж у первинному смітті.
У Кам’янці-Подільському я пропоную йти шляхом відкриття техноприродного заводу з переробки відходів. Для цього регіон має передумови: наявність великої площі порушених гірничими роботами земель і сприятливий клімат, природна будова багатьох кар’єрів за невеликих виробничих затрат дає змогу зменшити негативний вплив полігона на геологічне середовище, а наявність неліквідних матеріалів, придатних для санітарної підсипки, — на стан навколишнього середовища. Побудова такого заводу не затратна. На перших порах узагалі можна обійтися навісом, під яким розміщується технологічне обладнання: просівні транспортери, грохот і металомагніт. Проходячи через перший транспортер, сміття звільняється від дрібного ґрунту та харчових решток. У такий спосіб формується найбільш цінна частина, що має повністю використовуватися як первинна сировина для виготовлення ґрунтосумішей високої родючості для удобрення польових культур, створення дизайнерських оформлень присадибних ділянок, скверів, парків тощо. У компостні кагати можна заселити черв’яків, активну мікрофлору і фауну (обробити препаратами типу «Байкал»). Схожа схема отримання перегною. За чітко витриманої технології жодного запаху не відчуватиметься. Кожен наступний транспортер відбирає свою фракцію. На грохотах можна сортувати габаритні відходи. А всі рештки мають пройти металомагнітну обробку. Остаточний неліквід пошарово вкладається по всій площі, виділеній для захоронення, та вкривається ґрунтом, а ще краще — породою. Отже, тверді побутові відходи стають частиною геологічного середовища. Як бачите, жодних складнощів тут немає, і не потрібні норвезькі (литовські, німецькі чи інші) специ та роки на пошуки «ефективних» інвесторів. За політичної волі місцевої влади такий завод може запрацювати вже за один-два місяці й стати успішним комерційним підприємством. Якщо на ньому, звісно, не «грітимуть руки».
— До цієї схеми треба додати запатентований вами спосіб біологічної консервації ТПВ з використанням топінамбура, адже захистили з нього докторську дисертацію.
— Мій винахід — це раціональний спосіб консервації міських відходів та різних органічних сільгоспвідходів із ґрунтоутворенням, збагаченням атмосферного повітря киснем, поліпшенням екологічного середовища. Він належить до сфери комунального і сільського господарства. Грунтотворення обов’язково проходить за участю живих організмів та зелених рослин, які нагромаджують елементи зольного живлення та азот.
Типова схема консервації ТПВ така: всю поверхню полігона вкривають ґрунтовим екраном з низькородючого субстрату, висівають відповідні багаторічні трави, потім кущі, і в більш досконалому вигляді обсаджують по периметру деревами. Ми спростили технологію за рахунок використання топінамбуру як єдиної первинно-меліоративної культури без одночасної засипки полігона екрануючим ґрунто-субстратом. По зовнішньому периметру слід провести основний обробіток ґрунту, для цілеспрямованого поширення рослин в бік смітника зовнішній периметр насаджень обкладається борозною на глибину орного шару та з метою виключення розростання столонів у протилежний бік. Технічний ефект — у прискоренні створення фітосанітарної зони навколо полігона, консервацій та здешевлення фінансових затрат у два-три рази. Топінамбурові «гаї» порятують нас від засилля сміття.
У цей дзвін я битиму, доки мене не почують. Рано чи пізно все-таки нам доведеться щось робити, щоб не опинитися під завалами власних відходів.
Кам’янець-Подільський.
