Для спецвипуску «Фішка: Мандри» ми розпитали бувалих вояжерів про їхні пригоди та дістали поради, як утнути закордонну подорож самотужки. Наш найдосвідченіший герой дня — Максим Кідрук. У 27 років він устиг об’їздити 28 країн, написати про це 6 успішних книжок, скупатися з амазонськими піраньями, навчити аборигенів Африки української мови, взяти участь у єгипетській революції та ушкварити ще сотню справжніх приключок.

— Хто порадив тобі зробити «фішку» з мандрів і стати письменником?

— Ніхто не радив, усе вийшло природно. Я з дитинства хотів бути письменником. Нікому про це не казав, бо жити в цій країні й заробляти літературною діяльністю  — це бути якимсь прибацаним. Таке рішення викликає неадекватну реакцію навіть у близьких людей. У мене в голові завжди були історії, які цікаво розповідати. Потім з’явилася впевненість, що я зможу цим заробляти на життя.

— Твої романи призначені для дітей та юнацтва?

— Абсолютно ні. Книжки жанру, в якому я пишу, може читати будь-хто. На мої презентації приходять і діти з мамами, і пенсіонери за 70. Усе залежить від того, наскільки читач упіймав хвилю, на якій я писав. Людина з паршивим настроєм не сприйме стьоб і багато гіпербол. Я б не назвав свої книжки дитячими: якби це прочитали батьки, їм би захотілося вдарити мене тою книжкою по голові. Моя основна аудиторія — люди близько 30 років найрізноманітніших професій — програмісти, філологи, інженери...

— Скільки часу ти плануєш свої подорожі?

— Залежить від того, куди і на який час їду. Починаю десь за півроку: що раніше замовляєш квиток, то дешевше. Купую квитки, потім займаюся візою і таке інше. Ідеально спланувати не вийде: на місці виникають непередбачувані обставини й можливості. Жорстко спланований маршрут не допомагає, а обмежує. А досвід підказує, як діяти в неадекватних ситуаціях.

— Тебе не напружує подорожувати на самоті?

— Ні. Я лечу один, але після прибуття в будь-якому хостелі знаходжу друзів. Головне — бути комунікабельним і знати англійську. Мандрувати разом — простіше, веселіше, дешевше. Тимчасові попутники — це зручно, бо коли щось не так, легко попрощатися й піти далі самому. Мене навпаки напружує вирушати з компанією: ті місця, куди я пруся, — не курорти й не туристична мекка. У Бразилії я мав негативний досвід: хлопці дізналися, що пишу книжки, й захотіли їхати зі мною. Пояснював: це не буде Копакабана з розніженими бразилійками. Вони протрималися два дні, послали мене й полетіли на дорогий курорт на сході Бразилії. Ми побачилися вже в аеропорту на зворотній дорозі. Люди не розуміють, що за рекламними картинками — 100% вологість, нема душу, чистого ліжка, кондиціонера, холодного пива і дівчат. Уся ця романтика — краєвиди й неходжені маршрути — їм до одного місця, коли хочеться просто полежати в нормальному готелі. Я не кажу, що це погано. Але саме тому я не люблю брати когось із собою.

— Без чого ще виживаєш у мандрах?

— Часом буває дуже важко: сплю тижнями в гамаках, відмовляюся від нормальної їжі, як у Намібії. Країна величезна, населення всього два мільйони, транспорту нема. Єдина можливість усе роздивитися — найняти машину. Нема і великих міст, тому ночував у наметі та авто. Ніде було купити їжу. Набирав крекерів і води, вночі смажив на вогнищі якесь м’ясо. Схуд на 7 кг. Харчування нездорове, і ще купа мінусів. Та були й плюси: красиві краєвиди, пустеля Наміб, безліч тварин навколо... Для мене це переважає.

— Як ти реанімуєшся в Україні?

— Завалюю на 4—5 днів до батьків, тільки те й роблю, що сплю і їм. Але, як правило, відразу починаються якісь поїздки Україною, презентації, виступи тощо.

— Скільки років плануєш жити так, як зараз?

— Я собі ставлю інше запитання: коли нарешті матиму роялті, що дадуть змогу подорожувати безперервно? Власного житла в Києві я не маю, а дорогі машини, годинники та комп’ютери вважаю антицінностями. Кілька років тому з двома товаришами ми заснували компанію: встановлювали системи опалення. Це було круто, але дуже просто. Це бути таким, як усі. Чим би я не займався, завжди дивлюся на людей із тієї ж сфери, яким 50—60 років. Запитую себе, чи хочу бути таким, як вони. Я спробував багато сфер і жодного разу не схотів бути таким, як хтось. Дивишся на них і розумієш: вони нещасливі, забембані, втомлені тим життям. А потім у Мексиці зустрів 78-річного дідугана, який сидів із нами, пацанами, і жартував на одному рівні, не пропускаючи поглядом жодну спідницю. Прикольний живчик із шикарним почуттям гумору, який тоді 8 місяців безперервно подорожував Латинською Америкою. Я таких зустрічав багато: люди живуть для власного задоволення і роблять те, що хочуть.

— Як ти фінансуєш свої подорожі?

— З книжок. Хай як дивно звучить, цього вистачає. Мене дратують письменники, котрі скиглять: ніхто нічого не читає і не купує. Маячня, бо ринок уже є. Подивіться на тиражі Люко Дашвар чи Василя Шкляра.

— Без чого ти нізащо не вирушиш у мандрівку?

— Телефон, паспорт, кредитка. Це ті три речі, які дозволяють подорожувати всюди. Крім, можливо, країн на кшталт Анголи.

— Рушаючи у вояж, ти береш щось ліричне? Обереги чи пригорщу рідної землі в хусточці?

— Пригорщу рідної землі — точно ні (сміється. — Авт.). Я в такі речі не вірю, але обов’язково беру аптечку — пакетик із різними пігулками, який збирає мама.

— У першому романі ти писав: здійснивши велику мрію — подорож до Мексики — кілька місяців ходив спустошений. Потім подався до нових вершин. Чи виникла в тебе «адреналінова хвороба», коли щоразу хочеться ще більш карколомних пригод?

— Так, давно виникла. Якщо сиджу в Києві більше трьох місяців, починаються напади безпричинної злості, все дратує і так далі. Треба їхати кудись. Коли сиджу в салоні літака й відчуваю специфічний пластиковий запах герметизації салону, заспокоююся. Бо це перша стадія подорожі, коли всі проблеми лишаються за бортом. «Хвороба» виявляється в різних дурощах — покупатися з піраньями, видертися на вулкан чи рушити до Анголи, куди взагалі не видають туристичних віз. Але кожна авантюра має скінчитися так, щоб я міг почати нову. Моя залежність від мандрів така сама, як буває від алкоголю чи наркотиків, — на фізіологічному рівні.

Спілкувалася Аніта ГРАБСЬКА.

Фото з архіву  Максима КІДРУКА.

У Центрі збереження гепардів, Намібія.

Пустеля Наміб, Африка. 

На острові Пасхи Максим Кідрук став першим офіційно зареєстрованим українцем.

На риболовлі піраній у Ріо-Кларо, Бразилія.