Тихо, чисто, безлюдно, травинка до травинки, полив, нові лавочки, ліхтарі. Де це?

Пропозиція читача «Голосу України» здалося нам цікавою. Київ, яким ми його не знаємо або знаємо мало? Чом би й ні? Сьогодні розповідаємо про один із дивовижних його древніх куточків — Воздвиження,   або Воздвиженку (на знімках), як зазвичай його називають кияни.

...Нещодавнім літнім липневим ранком Київ був особливо свіжим, чистим, ошатним. Спустившись Вознесенським спуском на Поділ, опинилася на Воздвиженці. Вона здалася мені схожою на... Карлови Вари — такий архітектурний «торт із кремом», заміське селище імперського Відня, де нині мешкає дедалі більше нових «наших колишніх». Ліпнина-колони-решітки-балясинки, помпезність, акуратна бруківка вузьких, «лисих», без дерев вулиць. І ще яружність — кучеряві зелені пагорби, що обіймають з усіх боків, як там.

Площа Європи — європейська. Тихо, чисто, безлюдно. Травинка до травинки, квіточки, полив, нові лавочки, ліхтарі. Не вистачає дерев, сидіти в тіні було б набагато приємніше, ніж на спеці. Задоволення: ранком, поки сонце ще не пече, а на лавочці розташувався тільки розслаблений самотній охоронець, можна безборонно насолоджуватися площею як особистим простором, зоною комфорту і слухати птахів. Птахи на дихаючих свіжою зеленню київських горах співають літнім ранком просто оглушливо. Їх можна слухати під чашечку кави в кав’ярні на Воздвиженській.

Гуляємо далі. Забарвлення будинків, що здалося папуговим згори  — з Киселівки й Дитинця — тут, усередині, менше б’є по очах: кольору  дахів не видно. В архітектурі Києва мені здаються органічними кольори традиційної української кераміки: умбра, охра, трав’яний, теракота. Це — кольори української природи: землі, піску, зелені.

Дослідження віддалених закутків дає змогу виявити серед торто-кремового багатства цікаві будинки з елементами мого улюбленого модерну. А було б цікаво, якби на фасадах  — та таблички з інформацією про те, елементи якого архітектурного стилю, епохи, століття, країни використано. Це було б унікальною родзинкою саме цього місця.

Ходжу колами Гончарною, Кожум’яцькою, повертаюся на площу Європи. Невимовно дивує поєднання претензійного масивного будинку з архітектурними надмірностями і його адресою: вул. Кожум’яцька, номер... Бонжур, кожум’яцькі аристократи!  Аристократи, однак, не поспішають населяти свої «родові гнізда»: тут досі не розв’язано багато проблем — водопостачання, каналізації та інші... Але приємно: прогулянки безлюдними тихими малоповерховими вуличками, акуратним брукованим тротуаром. Насолоджуйтеся зараз, хто таке любить. Колись господарі сюди все-таки заселяться.

А ще тема: «Люди і машини». Машини — істоти, що висмикують тебе, розслабленого, з пасторальної Воздвиженки в рутинну київську реальність. Вони їдуть занадто швидко, щоб я, сидячи за столиком кав’ярні на вулиці, почувалася не безпечно. Паркуються на вузькому тротуарі. Їхні шуми заглушають спів птахів, а запахи перебивають аромат петуній. У маленьких двориках, що впираються в підпірні стіни зелених пагорбів, теж причаїлися припарковані монстри. Тут уже все залежатиме від насельників цього місця, які самі для себе вирішать, чи вбивати своїми позашляховиками власну брущатку, чи пересісти на легші машинки. А то й пішки не гріх пройтися...

Елітний, ексклюзивний та фешенебельний — це ті слова, які зустрічаються серед рожево-кремових фасадів, що місцями обсипаються, на табличках поряд зі словами «продаж» і «оренда». Дуже сумним і покинутим видається порожній такий будинок з табличкою: «Здаються офіси». Він схожий на парубка в костюмі і краватці, у вузьких туфлях, який раптом замість наради потрапив на пляжну вечірку...

Це про те, що офісний комплекс на Воздвиженці, на мій погляд, — не найвдаліше рішення. А от невеликі нефешенебельні готелі з прийнятними цінами в пішій доступності від визначних пам’яток старого міста — саме те! Якщо, звісно, відома жадібність київських готельєрів не переможе. І кав’ярні, ресторанчики, сувенірні магазини на перших поверхах — теж було б непогано...

Це для туристів. А для мешканців? І тут з’ясовується, що для них важливо, аби в пішій доступності було все те саме, що й в інших районах, не таких фешенебельних. Хлібний, молочний магазини, м’ясна крамниця, овочевий риночок, квітковий базарчик. Пошта, поліклініка, дитячий садок. І, боязко  сказати, — ремонт взуття та хімчистка. Раптом власникам настільки елітної нерухомості ніщо людське теж не чуже?

Я про те, що фешенебельний та ексклюзивний або затишний, зручний для життя — це особистий вибір й особиста відповідальність власників і орендарів Воздвиженки. Що переможе: здоровий глузд чи почуття власної важливості? Якщо перше, то всі ці пестливі слова, але які затіняють зміст, треба б викинути з рекламних оголошень. Написати по-чесному: переваги — такі, проблеми — ось такі. І знайти свою цільову аудиторію серед небідних людей, готових іноді ходити пішки й розв’язувати проблеми відведення води з підвалу заради задоволення слухати ранком спів птахів серед зелених пагорбів...

Мені хотілося б, щоб у Воздвиженці ставало дедалі більше живого Києва. Який і сам по собі завжди був — Європа.