Філософський камінь — це вже пройдений етап

— Важко сказати. Але якби вважав свою справу безперспективною, то не займався би нею. Я синтезую біологічно активні сполуки, зокрема, похідні амінокислот. Напрям належить до сфери біохімії, може мати застосування для дослідження механізмів біологічних процесів, у розробці нових лікарських препаратів. Виконувати роботу, що не передбачає практичного застосування, досить важко. Адже для будь-якої роботи необхідне фінансування, а його можна одержати тільки на те, що реально використовуватиметься.

— Чому? Практичні завдання дуже допомагають фундаментальним. Найдавніший і вельми показовий приклад — спроби алхіміків знайти філософський камінь. У них була конкретна мета: здобути безсмертя. У пошуках «вічної молодості» вони відкрили безліч хімічних перетворень, виділили прості речовини: фосфор, миш’як, сурму... У принципі, й зараз відбувається те саме: люди вирішують практичні завдання й по ходу справи накопичують певні напрацювання, одержують патенти, пишуть статті.

— Філософський камінь ми не шукаємо — це вже пройдений етап.

Зараз зробити щось принципово нове дуже важко. Хімічна наука досягла такого етапу, що всі основні реакції вже відомі, інструменти вивчення речовин — спектрометри, хроматографи — вже є. Поки не винайдуть нових методів та інструментів пізнання, й нові реакції важко буде відкрити. Коли зможуть, наприклад, брати атоми і їх разом складати — тоді нові реакції з’являться. Звичайно, щось розробляють і зараз, але глобальних проривів на класичній базі вже немає. Хімія шукає швидше не істину, а потенційно корисні речовини, на основі яких можна виготовити ліки, засоби захисту рослин, барвники.

— Я — хімік-синтетик, синтезую речовини, а дослідженням їх можливої фізіологічної активності займаються вже біологи. Вони можуть запропонувати свої ідеї — скажімо, структурні формули речовин, які хімік міг би одержати, а вони — протестувати на своїх об’єктах.

— Ні, зазвичай спочатку випробовують на якомусь певному білку. Якщо речовина з ним зв’язується і підходить за всіма основними параметрами, тоді вже тестують на мишах-кроликах. Якщо тварини від цього, грубо кажучи, не помруть, і препарат на них діятиме, можна пробувати на людині. Здійснити розробку речовини від розрахованої структурної формули до ліків на прилавку досить непросто. Це під силу тільки дуже великим фірмам, яких із десяток у світі. В них достатньо ресурсів і грошей — розробка нового препарату триває близько десяти років, а вартість досліджень обчислюється сотнями мільйонів доларів. Українським же хімікам, у яких зазвичай таких можливостей немає, залишається співробітничати із закордонними колегами-біологами.

— Звісно. Для нас наука — це публікація в цитованих закордонних журналах. На жаль, якість деяких наших видань залишає бажати кращого, що ілюструє такий приклад. Є програма — генератор псевдонаукових текстів. Вона бере наукові терміни і якось їх компонує. У результаті виходить начебто зв’язний текст, але за змістом — повна ахінея. Отож кілька років тому в Росії до редакції одного з наукових журналів з метою показати його рівень було відправлено статтю «Корчеватель», складену за допомогою цієї програми. Стаття одержала загалом позитивну рецензію і вийшла у світ. Публікації у таких виданнях теж зараховуються під час захисту дисертації. Виходить, однаково, де ти публікуєшся — в Angewandte Chemіe, одному із кращих світових хімічних журналів, або якому-небудь «віснику». Статті в трьох якихось «мурзилках» — і ти захистився. Але часто ті, хто ставить у них свої роботи, потім ще хизуються ступенем кандидата наук і намагаються пропхнути себе на високі посади. А людям, які справді займалися наукою, просто не знаходиться місця.

— Або просувати закордонну науку, виїжджаючи працювати за межі країни, або заробляти на прожиття в приватних фірмах в Україні.

— Теоретично — так. Практично — бюджет освоїли, і добре. Державі розумні люди, схоже, не надто потрібні, бо управляти ними важко й голосують вони на свій розсуд, а не так, як комусь хочеться.

Держава, зі свого боку, може створити підприємцям стимули, щоб їм вигідно було брати на роботу фахівців. А також — послабити податковий тиск на інноваційне виробництво, забезпечити умови прозорого ведення бізнесу. Отже, будуть інвестиції, відкриються нові підприємства. Щоб запустити виробництво, знадобляться висококваліфіковані кадри — з’являться робочі місця. Поки цього немає — куди? Або за кордон, або займатися якоюсь високою наукою тут, розважатися за державний кошт. Адже  наша країна в міжнародних рейтингах простоти ведення бізнесу й сплати податків, корумпованості економіки десь на сто п’ятидесятій позиції із майже двох сотень держав. Сомалі, Гондурас — ми десь там, поруч із ними. Поки справи такі, інвестицій не буде, й бізнес у нас не піде.

— Я викладаю в Українському фізико-математичному ліцеї — одній із найкращих шкіл країни, також займаюся там підготовкою дітей до олімпіад. Коли я у «фізматі» був ще учнем, у нас факультативи вели студенти, котрі свого часу закінчили ліцей і стали призерами міжнародних олімпіад. Це — своєрідна подяка, дружній обов’язок.

— Коли дивишся на людину, щось сказати дуже важко. Для себе відзначаю загальний рівень знань і працьовитість учня. Останнє навіть більше. Людина повинна сама себе ганяти. Звісно, значно приємніше відкласти книжки й піти із хлопцями у футбол побігати або в комп’ютерному клубі «зависнути» — є багато різних спокус, і якщо з ними не боротися, якщо себе не дисциплінувати, то піддасися їм і не працюватимеш над собою. Я знаю багатьох людей, у яких, безперечно, є талант, але вони його просто загнобили. Як то кажуть, талант — це 10 відсотків, а робота — 90 відсотків успіху. В принципі, я думаю приблизно так само.

Тобто будеш гарно, добротно знати хімію. Але щоб знати її на дуже високому рівні, потрібен талант. Скажімо, за результатами всеукраїнської олімпіади відбирають чотирьох старшокласників, які найкраще знають хімію в Україні й представляють країну на міжнародному рівні. Отже, щоб увійти до цієї четвірки, треба дуже багато працювати. І потрібен талант. Просто роботи не вистачить. І просто таланту не вистачить.

— Відстежую. Можу сказати, що найкращі показники тут мають азіатські країни: Китай, Тайвань, Корея. У них інший підхід — багато часу приділяється підготовці, протягом року проводять кілька відбірно-тренувальних зборів, учнів натаскують, дають їм завдання, схожі на задачі міжнародних олімпіад.

— Спочатку потрібно визначитися, що тут означає позитив. Якщо критерій — результат (як це, в принципі, і скрізь), то результати в них є. По суті, це — як спорт. А хіба корисно, скажімо, спортсменам-марафонцям бігати? Але, наприклад, кенієць Патрік Макау побив світовий рекорд — і все. Про Кенію знають, що там добре бігають стаєри. Те ж саме про Китай — вважається, там дуже сильна хімічна школа, бо в китайців завжди перші місця на міжнародних олімпіадах. Це — престиж країни. А для того, щоб зрозуміти, чи допомагають такі перемоги учням надалі, потрібно вже дуже близько із цим контактувати.

— Що стосується успішності азіатських учених, то можна подивитися прізвища авторів статей у наукових журналах. Дуже часто зустрічаються специфічні — китайські або японські. Приміром, одне з видатних досягнень органічної хімії — реакція Судзукі. Вона була відкрита під керівництвом японця Акіри Судзукі, недавно відзначеного за це Нобелівською премією.

— Насправді, на Заході відмінна система освіти, і грошей у неї вкладається на порядок більше, ніж в Україні. А якщо в США та об’єднаній Європі дуже багато приїжджих, які й виконують основну роботу, — то саме тому, що там добре розвинено соціальне забезпечення. Громадянам цих країн, щоб зводити кінці з кінцями, особливо нічого не треба робити. А в нас, якщо не працюєш, нормально не проживеш. Тому люди до чогось і прагнуть.