Як можна наробитись і нічого не заробити 

 

Колись селянам здавалось, що гіршого, ніж «паличка» за трудодень, бути нічого не може. Але пройшли роки, і «палички» все-таки перетворились на трудовий стаж, за яким нарахували пенсії. Невеликі, такі, що зовсім не відповідають голодним рокам і тяжкій праці, та все-таки це хоч якась матеріалізована винагорода за минуле життя і старання.

Тепер трудодень у селі залишився, бо ніхто не відміняв городи та худобу. Але дуже часто за нього ніхто ні «паличку», ні «галочку» вже не ставить. А де ж людям заробити і на хліб насущний, і на завтрашню пенсію?

 

Зайнятість і зарплата — речі несумісні?

Спочатку цифри статистики по Хмельницькій області поставили мене просто в глухий кут. Виявилось, що в першому кварталі нинішнього року сільське населення працездатного віку становило близько 570 тисяч чоловік. А із нього зайнятого виявилось аж 510 тисяч. Ну, здавалося б, про яке безробіття взагалі ведемо мову?

Але спробуйте приїхати в будь-яке село — скількох працевлаштованих ви там знайдете? Цифри, і це в кращому випадку, обмежуються буквально кількома десятками. А ще важливіше — хто із них отримує зарплату? І яку?

Родина Пивоварчуків із Малого Олександрова, що у Віньковецькому районі, по-справжньому здивувала. Чоловік працює механізатором, дружина має постійну роботу на фермі. Зарплата останньої — близько тисячі гривень, однак решта доплат залежить від приросту ваги телят. Жінка доглядає за сімдесятьма. І якщо всі вони справно підростають, то телятниця зможе заробити до трьох тисяч гривень на місяць. — За сільськими мірками — величезні статки. Та й хіба тільки за сільськими, коли середньообласна зарплата майже на третину менша від згаданої суми.

Пишу про це не із заздрощів, а тому що в Малому Олександрові ця родина — не виняток. Тут дивом вдалось зберегти місцеве господарство, в якому тепер працює до двохсот людей. Зате саме це господарство — справжній виняток не тільки в цьому районі, а і в області. Таких хазяйств, де в комплексі займаються як рослинництвом, так і тваринництвом і дають роботу місцевим жителям, залишились одиниці. Там, де десятки тисяч гектарів орендують потужні аграрні інвестори, роботи для селян практично не знаходиться.

Тоді як же бути зі статистикою, котра твердить, що переважна частина селян все-таки зайнята? Уявіть собі, вона не лукавить. Просто у саме поняття «зайнятих» вкладає свій зміст.

Зайнятими можуть бути особи, які працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину за наймом за винагороду в грошовому чи натуральному вигляді, в окремих громадян або на власному сімейному підприємстві. Такими вважаються і ті, що працювали безплатно (!) на підприємстві, у власній справі, що належить будь-кому з членів домогосподарства, або в особистому селянському господарстві з метою реалізації продукції, виробленої унаслідок цієї діяльності.

Тож з усього виходить, що всі ті сотні тисяч людей у селі насправді працювали. А те, що нічого при цьому не заробляли, — вже зовсім інша історія.

Хто працює на суспільство, має право на соціальні гарантії

З чого жили? Та якраз із того, над чим наробились на своїх городах та у хлівах. Насамперед — із молока. Хоча ці заробітки вже всім оскому набили.

Пиварчуки, приміром, згадують, що ще торік узимку їм платили по дві гривні за літр. А потім вони з подивом дізнались, що той самий молочний завод у сусідньому селі давав за таке ж молоко по три гривні. Стало не так шкода втрачених грошей, хоча й вони важливі для родини, як образа замучила. Виходить, хто мовчить, то над тим можна більше познущатись?

Тоді кілька гонористих господарів збунтувалось і вирішило перейти до інших збирачів молока. Останні швидко вхопились за нових клієнтів, навіть ціну трохи вищу дали, але довго так не було. Тепер і вони скинули її до 1,7 гривні за літр. Цікаво, що різні молокозаводи між собою навіть не сперечались за клієнтів. Для них вийшло простішим домовитись про однакову ціну, яку й платять тепер в обох селах. Тож хто-хто, а селяни більше так і не отримали.

Оскільки ростити з телят корів — справа не особливо прибуткова, люди намагаються заробляти на м’ясі. Але й тут треба вгадати момент, щоб найвигідніше продати. Можна, приміром, зовсім маленьких телят здати по півтисячі гривень за голову. Або підростити бичка і продати по 15 гривень за кілограм живої ваги. Точніше, це можна було зробити раніше, але не тепер. Ось уже кілька тижнів люди дзвонять знайомим заготівельникам, закидають запитаннями м’ясопереробні підприємства, але ті не поспішають їхати за товаром. Сезонна реалізація м’ясних виробів впала, тож великих закупок сировини ніхто не проводить. А те, що від цього втрачають ті, хто виростив бичків, їх не цікавить.

Дивна ситуація складається. З одного боку, саме селяни в своїх домашніх господарствах виробляють левову частку молока, м’яса, овочів та фруктів. Саме вони не тільки наповнюють ринок цією продукцією, а є основними постачальниками сировини для потужних переробних підприємств і компаній. З другого, їхня праця ніде не врахована.

Держава різними способами пробує заохотити селянина до ще більшої, а, значить, і важчої роботи, час від часу пропонуючи різні дотації. Останні покликані хоч трохи вирівняти надзвичайно низькі закупівельні ціни. Але хіба впливають вони на соціальний статус сільського безробітного?

Буде зацікавленість — з’явиться і результат

А тим часом досвідчений аграрій Герой України Василь Петринюк вже не вперше висловлює свої пропозиції: а чому б не прив’язати той же літр видоєного молока чи кілограм вирощеного м’яса до трудового стажу? Хіба людина не вклала в нього свій час і працю? Хіба вона не виробила важливий суспільний продукт? То чому ж позбавлена при цьому найменших соціальних гарантій?

Звучить якщо не революційно, то принаймні нестандартно. Скептики можуть зауважити: ще тільки відрами картоплі чи літрами молока не вимірювали ми трудовий стаж. Але хіба не закладений в цій ідеї реальний шлях для розвитку села? Причому з мінімальними бюджетними затратами. Адже, як тільки люди відчують зацікавленість не у притягнутих за телячі вуха дотаціях, а в справжніх результатах своєї праці, нехай і таких, як стаж і майбутня пенсія, до роботи їх припрошувати не потрібно буде. Звичайно, втілення таких чи інших новацій у життя потребує серйозної роботи і управлінців, і влади. Але без цього жодна ідея не запрацює.

Згадаймо, ще рік тому лунали активні заклики щодо створення селянських кооперативів. Одні мали згуртувати всіх здавачів молока, аби ті могли диктувати свою ціну переробникам. Інші — позбирати з людських дворів всю городину, щоб створити на ринку конкуренцію імпортним овочам...

За цей час поодинокі об’єднання навіть з’явились, але справа так і не стала масовою. «Чому?» — запитую в Олега Гречаника, зорянського сільського голови із Віньковецького району. У відповідь відверте:

— Та я собі навіть уявити не можу, як цей кооператив має працювати? Як, на підставі чого об’єднувати людей? Кажуть, у такий спосіб ми будемо комусь ціни диктувати? Але це абсурд. Представники всіх тих так званих підприємств-конкурентів сідають під однією вербою та й домовляються про ціну. Між ними немає ні конкуренції, ні образ. Обдуреними і ображеними почуваються лише сільські люди.

Та й справді, кому-кому, а їм немає таки ні з ким конкурувати, ні заради чого старатись. У тому ж невеличкому Зоряному, де трохи більше трьох сотень дворів, чоловіків практично не побачиш — роз’їхались по світах на заробітки. Вони потроху відвикають від хліборобської праці, опановуючи нові «спеціальності» — чорноробів та підручних на будівельних майданчиках. Вони й там не стали багатіями, але найгірше те, що і в рідному селі їм також нічого втрачати.

Для офіційної статистики можна придумати різні визначення, які б не те що перекручували, а виставляли б в іншому, значно пом’якшеному світлі житейські проблеми. Але що від цього зміниться? Літній день, коли повно роботи й на городі, й на косовиці, й у стайні, тисячі людей знову проведуть у трудах. І ніхто не скаже, що вони були незайнятими. Вони просто нічого не заробили за цей день. От і все.

 

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.