Чому в Україні найменша зарплата?

Так, за 2011 рік структура операційних витрат з реалізованої продукції становила: матеріальні витрати — 29,3 відсотка, вартість товарів і послуг, придбаних для перепродажу та реалізованих без додаткової обробки, — 51,2, амортизація — 2,9, витрати на оплату праці — 6, соціальні відрахування — 2,2, інші операційні витрати — 8,4 відсотка.

Сьогодні частка заробітної плати в собівартості українських товарів становить 6 відсотків, тоді як у країнах Західної Європи сягає аж 45. При цьому розмір ВВП України менше внутрішнього валового продукту середньої європейської країни лише в 4 рази, тоді як заробітна плата менша в 5,6—19,7 разу. Це справжній грабіж працюючих українців.

І що робить влада заради припинення цього грабежу? Нічого! Навіть більше: допомагає вивертати кишені трудящих. Останніми роками олігархи продовжують знижувати частку заробітної плати в собівартості української продукції: у 2009 році це було 7 відсотків, у 2010-му — 6,5, у 2011-му — 6 відсотків.

Замість модернізації промисловості, інвестування в заміну зношеного та застарілого устаткування вітчизняних підприємств олігархи примудряються отримувати надприбутки попри високу матеріалоємність та енергоємність виробництва — шляхом скорочення витрат на заробітну плату найманого працівника. Якби в Україні був сильний профспілковий рух, усі індустріальні велетні Сходу вилетіли б у трубу.

Однією з причин малої частки зарплати в собівартості продукції є низький рівень доданої вартості, створюваної на українських підприємствах. Така проблема найхарактерніша для експортної продукції хімічної і металургійної галузей, підприємства яких належать одіозним олігархам. Якби Україна експортувала не сировину і напівфабрикати, а товари з глибшим ступенем переробки, більшою була б і частка заробітної плати в собівартості.

Деякі власники-роботодавці стверджують, що в нас мала зарплата, тому що низька продуктивність праці. Однак не слід забувати, що продуктивність праці на 95 відсотків залежить від роботодавця: його здатності ефективно організувати процес виробництва, впровадити сучасні технології, навчити і підвищити кваліфікацію свого працівника. Утім, держава деякою мірою причетна до дикого грабежу найманих працівників в Україні.

Можна погодитися з роботодавцями, що податкове навантаження на фонд оплати праці є надмірним. Крім того, неможливо оминути увагою таку значну статтю витрат вітчизняних підприємств, як їх корупційна складова, що, за різними даними, становить понад 10 відсотків — 20 відсотків доходів підприємців. У житловому будівництві корупційна частка сягає до 40—60 відсотків від собівартості. У щорічному рейтингу Transparency Іnternatіonal 2011 року Україна посідає 152-ге місце за рівнем корупції із 182 можливих. Гірше, ніж в Україні, ситуація з корупцією в таких країнах, як Зімбабве, Кенія, Афганістан, а також Екваторіальна Гвінея і Сомалі, де вона найбільша в світі. У 2010 році Україна посідала в цьому рейтингу 134-те місце.

Гострим питанням залишається і значна диференціація рівня оплати праці серед найманих працівників різних видів економічної діяльності та регіонів. Протягом останніх років найбільші заробітні плати були у сфері послуг (фінансових, посередницьких тощо), а не в сфері матеріального виробництва. Це дає змогу припустити, що олігархи більше оплачують лояльність, аніж майстерність та працьовитість. Олігархам пощастило, що терплячі українці мало страйкують і вдовольняються жалюгідними копійками.

Ще однією із проблем забезпечення належного рівня оплати праці є інститут мінімальної заробітної плати, який на сьогодні в Україні не виконує покладеної на нього функції. Мінімальна заробітна плата не виступає в ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері.

Станом на липень 2011 року відношення річної української мінімальної заробітної плати становить 21,5 відсотка до обсягу ВВП на душу населення. Ось для прикладу відповідні показники за даними Євростату та МВФ: у Бельгії мінімальна зарплата — 2064,2 долара (68,6 відсотка до ВВП на душу населення), у Франції — 1951,9 (68,7), у Польщі — 496,7 (31,5), в Латвії — 403,2 (33,5).

Кожен четвертий найманий працівник в Україні перебуває за межею бідності. Таке ганебне явище, як бідність серед працюючих, просто не має виправдання з точки зору елементарної людяності.

Проблемним залишається питання оплати праці бюджетників. Триває практика грубого порушення Закону «Про оплату праці»: з січня 2012 року посадовий оклад працівників 1-го тарифного розряду — 773 гривні, а мінімальна заробітна плата — 1073, різниця — 300 гривень. Хоча за законом оклад працівників 1-го тарифного розряду має бути більший за мінімальну зарплату. Такими шахрайськими махінаціями уряд Азарова штучно занижує розміри заробітної плати майже для 4 мільйонів працівників. Щомісяця кожному бюджетнику уряд Азарова недоплачує понад 300 гривень. А кваліфікованим учителям, лікарям ще більше — по 700—800 гривень!

В Україні залишається ганебна заборгованість із виплати заробітної плати, яка за перші три місяці зросла на 10 відсотків і досягла 1 мільярда 70 мільйонів гривень. Найбільший борг у зарплаті в Донецькій, Харківській та Луганських областях.

Головною причиною низької зарплати є вкрай неефективна та несправедлива система оподаткування та розподілу доходів. В результаті, за даними ООН, в Україні 80 відсотків населення перебувають на межі бідності, а розрив між доходами найбагатших і найбідніших є сорокакратним.

Олігархам, які є опорою режиму Президента Януковича, потрібна дешева, покірна та малограмотна робоча сила, з якої і надалі можна вичавлювати надприбутки. Якщо у влади вистачило б бажання і волі закрити чорні офшорні діри, не красти мільярди з Євро-2012, то вже найближчим часом можна було б встановити середню зарплату не нижче за 1000 доларів!

Що швидше усунемо від влади олігархів Януковича, то швидше відновимо соціальну справедливість.