Ви ніколи не замислювалися, чому нас так ваблять фотографії із прапрабабусиного альбому?
Чому ми, розглядаючи ці пожовтілі картонки, відчуваємо щось на зразок причетності до чогось значущого? Так, фотографія — частина нашої пам’яті. Хто ж вони, старі луганські фотографи, які не просто знімали, а творили історію? До речі, досвідчені фотографи вже тоді вміли розмістити фото на металі, порцеляні, склі, шовку, атласі. А ще зробити фотомонтаж і збільшити портрет до бажаної величини.
У довіднику «Весь Луганскъ в кармане», що вийшов сто років тому, 1912-го, вказано адреси чотирьох міських фотомайстерень: Уманського, Юхнова, Чуюна і Матусовського. В деяких сім’ях луганчан сьогодні зберігається чимало фотографій, зроблених цими майстрами. Це вже історичні реліквії, що підтверджує так зване паспарту. Це такі картони бежевого або сірого кольору, на які наклеювалися фотографії і вказувалися прізвище автора знімка, місцезнаходження його майстерні, нагороди за професіоналізм, реклама тощо. А ще на паспарту як прикрасу зображували мольберт і пензлі, фотоапарати, рослинний і квітковий орнамент тощо. За цим паспарту луганських фотомайстрів і встановили. Фахівці-музейники звернули увагу, що більшість луганських фотокарток того часу наклеєні на бланки, видрукувані в літографії І. Покорного в Одесі або в Лібаві (тепер Лієпая в Латвії).
Хоча стародавні фото і здаються нам сьогодні майстерно вибудуваними, для своєї епохи це все-таки ремесло. Головним було не створити твір мистецтва, а догодити замовникові. Втім, як і в наші дні. Серед фотознімків майже немає ілюмінованих (розфарбованих), можна припустити, що луганські фотографи цього не практикували.
Відомі спогади сина одного з дореволюційних луганських фотографів. Відкрите 1910 року на Петербурзькій вулиці в будинку Рейна фотоательє Льва Матусовського стало дуже популярним. У сімейних альбомах багатьох луганчан понині є фотографії їхніх предків на картонних паспарту з фірмовим знаком «фотографія Матусовського». Автор тексту до пісні «Підмосковні вечори» Михайло Матусовський так розповідає в книзі «Сімейний альбом»: «Я син фотографа, що має власне ательє на головній, Пушкінській вулиці. На вітрині нашої фотомайстерні висять портрети гарних жінок, які граціозно тримають себе за підборіддя одним пальчиком. Щоб потрапити до ательє, треба попередньо пройти вітальню, обставлену, як приймальня приватно практикуючого лікаря. На столах розкладені зів’ялі газети й журнали. Стомившись і ознайомившись із повним комплектом старого ілюстрованого журналу, клієнт потрапляв до студії, одна стіна й дах якої були суціль зі скла, завдяки чому здавалося, що ви перебуваєте на дні великого акваріума».
Особливість роботи фотографів тієї епохи — постановочний характер зйомки. Причина — слабкий розвиток фототехніки. Матусовський писав: «Тато довго усаджував клієнта на дивані або на пуфику, чи на бутафорському дикому камені, зробленому з пап’є-маше.
Ще був легкий переносний місток, отож за бажання замовник міг знятися, картинно обіпершись на поручні цього містка. Батько так і сяк повертав клієнта до світла, змушував його набувати різних поз і посміхнутися, а потім ховався під чорним сукном. Апарат у нього був добротний, старомодний; з камери загрозливо стирчав великокаліберний об’єктив фірми Цейса. Тато встановлював потрібну діафрагму, знову поринав під сукно і, нарешті, виголошував: «Спокійно, знімаю!». Почувши ці слова, клієнт зобов’язаний був набрати в легені повітря й на якийсь час перетворитися на статую. Він не мав права навіть моргнути. А тато лічив: «Один, два, три! Готово!»
Знаменитості в об’єктиви луганчан потрапляли рідко. Не знімали вони балет і театральні постановки, живу природу й жилий інтер’єр. Чи то через технічні причини не могли відмовитись від знімального павільйону, а може, балюстради, драпірування, мальовані декорації здавалися більш художніми. До речі, судячи з фотографій, луганчанки любили позувати фотографам і в українських національних костюмах
Метр дореволюційної луганської фотосправи Семен Уманський був учителем Льва Матусовського. Ательє Уманського було дуже популярним у місті. Тут фотографувалися всі: дворяни, священики, купці, міщани, робітники... А от про фотографа С. Чуюна відомо мало. Його майстерня була по вул. Пушкінській. У 1894 році його удостоєно похвального відгуку на виставці в Одесі, а в 1905-му — великої золотої медалі в Парижі й найвищої нагороди гран-прі. Фотографії С. Чуюна переважно сімейні: діти з мамами, бабусі з онуками... Багато знімків, де — великі родини із главою сімейства в центрі, робітники промислових підприємств.
По Казанській вулиці працював ще один відомий луганський фотограф — Гр. Юхнов. Як свідчить напис на паспарту його фото, його нагороджено медаллю на виставці в Лондоні, до 1902 року він уже мав шість медалей за професійну майстерність. У 1901 році саме Гр. Юхнов був запрошений на завод Гартмана, щоб зафіксувати випуск сотого паровоза, а також робітників і фахівців, які трудилися над його створенням.
Луганськ.
