«Боже, нам єдність подай!»

Матушка Лілія кожного разу, коли у храм приносять хліб, намагається роздати його тим, у кого малі статки. Звернулася якось до однієї такої родини із пропозицією: можете забирати паляниці щоразу після служби. А ті знітилися: ми ж ходимо до церкви іншого патріархату, то мусимо взяти у свого священика благословення на отримання у вас хліба. «Добро» той піп не дав, а подарувати хлібину-дві цій сім’ї зі своєї церкви не здогадався. А матушці Лілії й донині дуже прикро, що дикі непорозуміння між конфесіями перешкоджають подати руку помочі потребуючому.

Її власна родина є прикладом єднання церков. Лілія — католичка, її чоловік Юрій — православний. І оточення в них — таке саме. Громада університету, де працює Лілія, в тому числі й подруга-католичка, збирала кошти на побудову храму. Із Польщі католики привезли сюди виконані на високому художньому рівні православне розп’яття та статую Богоматері.

— Отець Юрій часто організовує паломництва, — розповідає дружина священика. — Одне з найпопулярніших — до Катюжанки Київської області. Тамтешній «босоногий батюшка» — отець Олександр — Московського патріархату. Але береться допомагати всім, хто хрещений, не-

зважаючи на приналежність до конфесії. І стаються справжні дива: хворі звільняються від різних недугів, люди алко- та наркозалежні кидають свої згубні звички. Беззавітна віра та любов до ближнього не мають обмежень конфесією.

«Щоб усі були одне», — закликав і Іоан Богослов у писаному ним Євангелії (17 глава, 21 вірш).

У Подільському аграрно-технічному державному університеті, де Лілія Болеславівна працює, її часто кличуть матушкою. Вона має дві освіти — педагогічну та інженерну. Чи думала колись дівчина з польської родини, в якій її бабуся Софія навіть передплачувала «Жиче Варшави», що піде заміж не за католика, а стане православною паніматкою?..

З Юрієм познайомилися в молодіжній спільноті при костелі. Хлопець цікавився релігіями, ходив на служби в різні храми — шукав себе, каже тепер Лілія. А її, 16-річну, вразив розумом та дорослістю. Уже був після армії. Молодь шаленіла від його гри на гітарі. Юрій відшуковував поетичні тексти та клав їх на власну музику. Виходило чудово. «І чому ти байдужа до моєї гітари?» — дотепер питає в дружини. Обоє лицемірити не вміють, тож Ліля каже так, як є насправді. У чоловікові вона цінує інше.

Коли після півріччя зустрічей познайомила його з батьками, ті почали допитуватися, чи є в роду її хлопця поляки. «Ну, може, хоч хтось...» — сподівалася Лілина мама. «Ні, немає». Більше того, батьки дізналися, що один родич Юрія був енкаведистом, в той час інший воював в УПА, а бабуся пекла хліб для «упівців». Хресна хода до Китайгородського костелу, де колись Лілю хрестив ксьондз Ян Ольшанський, стала шляхом до рішення про створення власної сім’ї. Шлюб брали в кафедральному костелі Петра і Павла. І жодних суперечок із приводу вибору храму не було.

— Віра була тим клеєм, що склеїв два патріархати, два напрями християнства в нашій родині, — каже Лілія. — Вірю, що станеться колись і об’єднання церкви. А що, хіба було б краще, якби ми розійшлися на ґрунті релігійного непорозуміння? — додає вже так, як сказала б будь-яка проста жінка, котра прагне сімейного щастя й міцного плеча, на яке можна опертися в тяжку хвилину.

Коли Лілія важко захворіла, Юрій увесь час був біля неї, і молитва не сходила з його вуст. Лікарі, які не мали жодних надій на порятунок молодої жінки, були вражені: вона піднялася! Невже лише завдяки молитві й вірі?!

Нині виповнилася перша річниця храмові святого Іоана Богослова, в якому служить отець Юрій, що його (історичний!) відбудувала громада з університету. Служби тут особливі: священик поєднав католицький порядок та православне восхваляння Бога, яке присутнє в Іоана Златоуста, Василя Великого. А ще є спеціальні служби для молоді, науки для дітей — як у костелі. Бо в тому тепер велика потреба, вважають Юрій та Лілія, самі ж через ту школу пройшли.

Син Станіслав із дитинства вихований у повазі й до церкви, й до костелу. І там, і там буває на службах, особливо любить святити паску. Матушка Лілія розуміє, що для пастви вона — приклад, тож власну дитину наставляє так, як свого часу це робили її батьки. Зізнається, що її виховання — суворе, жорстке.

— Колись цивільні шлюби не були такі масові, — каже матушка Лілія. — Тепер молоді виправдовуються: треба пожити разом, пізнати одне одного, але вже дуже швидко диявол спокушає їх, і вони розбігаються, бо не хочуть брати відповідальність за свою половину, — розмірковує паніматка. — До нас у церкву приходять студенти, і ми намагаємося їм прищепити це втрачене молодим поколінням розуміння, що чистота стосунків, довіра, взаємна любов та підтримка — найдорожче, що може бути в сім’ї.

Паніматка під час католицького посту не їсть м’яса, хоч домашнім його готує. А православний піст для неї ще важливіший. Постить чоловік, поститься і сама. Обоє вважають цей час очищенням душі й тіла. А ще в родині Матвєйцових є правилом постійно вдосконалюватися. Тут люблять дискутувати, читати вголос. Щоправда, бібліотеку тепер поповнює здебільшого чоловік. Останнім часом читає «Свет невечерний» Сергія Булгакова, проповіді патріарха Філарета, твори святих отців церкви, захоплюється працями митрополита Антонія Сурожського.

Панотець уже отримав диплом філософа й теолога в Чернівецькому національному університеті, навчався в Харківській Колегії патріарха Мсти-слава, а тепер ще й навчається в аспірантурі Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Пастир має бути мудрий, а його дружина в усьому його підтримувати. До речі, він довіряє їй, філологу, правити свої статті.

...Молоде подружжя звично ходило до костелу, але Юрій почав пропадати і в православній церкві, вже прислужував панотцю, став іподияконом. Дружина якось запитала його: «Може, ти сам хочеш бути священиком? Талант до цього в тебе є». «Та я вже про це і з батьком поговорив», — зізнався Юрій.

Матвєйцов-старший, військовий і художник, був активним прихожанином греко-католицької церкви. Коли ж сина висвятили на священика, взявся йому в усьому допомагати. Усією родиною зайшли до історичної пам’ятки Вірменської дзвіниці, яку надали для служінь отцю Юрію та місцевій громаді Київського патріархату. У ній було зовсім порожньо. Коли ж повернулися знову до дверей, біля порога Юрій побачив маленьке Євангеліє в чорній палітурці. Той простенький «Новий завіт» був добрим знаком з неба, його бережуть у родині, хоч тепер у їхньому новому храмі є вся потрібна для служб церковна література, найкращі видання.

Лілія до одруження й уявити не могла, що їй судилося стати паніматкою. Вона просто йшла по життю за коханим чоловіком, як колись жінки декабристів. Саме вона поїхала за першим облаченням, чашами й вінцями до столичної Лаври. Там поважного віку священик не вигнав світську даму в червоному кашеміровому пальті та модному капелюшку, не спитав про патріархат, а привів до дальніх печер у магазинчик, де новоспечена паніматка придбала все необхідне.

Щодня жити за християнськими заповідями і бути взірцем для інших непросто. Ось гарна білява жінка в сучасному одязі вступила до храму. У лавці, де продаються свічки, взяла шаль і накинула її на голову. Тихо стала поруч із прихо-

жанами слухати слово 

Боже.

 

Кам’янець-Подільський