Сьогодні у Верховній Раді відбудуться парламентські слухання на тему «Українська книга: реалії сьогодення та перспективи розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження».
Ця подія ніби приурочена до одного нерадісного ювілею: якраз 20 років тому вітчизняне книгорозповсюдження було зруйноване самою державою. Це робилося нібито із зрозумілою метою: прокладався шлях до ринкових відносин. Але при цьому (поспіхом чи навмисне) держава проігнорувала специфіку книговидання, що складається з трьох взаємопов’язаних ланок: видавництво—поліграфічне підприємство—книгорозповсюдження.
Так ось, останню ланку відірвали від перших двох і передали до комунальної власності. Через те вітчизняна книжкова галузь так і не стала ринковою, а книгарні почали вимирати — навіть у Києві, не кажучи вже про райцентри. Ситуацію не раз намагалися врятувати. Або робили вигляд, що рятували. Приміром, ще 1995 року була ухвалена Державна програма розвитку національного книговидання, з’являлись президентські укази «на підтримку» (1998, 2000), а справа з кожним роком лише погіршувалась. У Росії спершу було так само, аж поки держава в середині 1990-х років не втрутилась і кардинально не змінила ситуацію на користь вітчизняної книги. У нас, здається, держава такої мети перед собою й не ставила, якщо не говорити про добрі наміри. Ось тепер, наприклад, у Кабміні на розгляді лежить Програма популяризації читання та книговидання на 2013—2017 роки. Коли вона туди потрапила, то відлік часу починався ще з 2012 року, а тепер цифра уточнена — отже, не можна сказати, що справа стоїть на місці!
Коли заходить мова про книжки, оперують зазвичай простими цифрами: мовляв, у нас видається одна книжка на душу населення. Одна — справді мало. Але це лукава цифра. Здається, за неї підозріло часто чіпляються ті, хто не хоче всерйоз говорити про зруйновану систему книгорозповсюдження. Мовляв, яке вже тут «розповсюдження», коли в нас «одна книжка на душу»?! Проте погляньмо з іншого боку: торік в Україні випущено 20 тисяч назв книжок (це окрім підручників та посібників). А за своє життя людина може прочитати не більше 4 тисяч книжок. А тут — 20 тисяч назв щороку! Отже, не так і мало. Інша річ, що дістати ці книжки іноді навіть у бібліотеці неможливо — саме через недосконалу систему розповсюдження і малі тиражі (60 відсотків з отих 20 тисяч назв виходить тиражем менш як 500 примірників). Звісно, з таким «дрібним оптом» смішно говорити про «ринок». Добрий досвід є в Британії: там держава бере на себе закупівлю для бібліотек 30 відсотків загальнонаціонального тиражу. Тож це збільшує тиражі — вітчизняні видавці гарантовано отримують 30 відсотків коштів і спрямовують їх на нові видавничі проекти.
Директор Книжкової палати України Микола Сенченко нещодавно навів цікаві цифри. В Голландії, що за площею незрівнянно менша за Україну, а населення — лише 15 мільйонів, є ефективна система книгорозповсюдження. Країна поділена на 52 зони, які обслуговують 26 автомобілів (по дві зони на кожен). При цьому замовлену книгу голландець отримує протягом доби. На створення такої системи у нас від держави треба небагато коштів — 15—20 мільйонів гривень. Проект розроблено, він уже десять років пропонується для розгляду, в тім числі й народним депутатам. Але з якоїсь причини відповідальні люди не готові до здійснення цієї реформи.
А тим часом нація перестає читати.
Знову-таки, цифри — річ відносна: за 20 гривень книжку можна сьогодні купити хіба що у відділі уцінених товарів. Здається, саме в цьому відділі наша держава й тримає Книгу протягом останніх двадцяти років.
