Останнім часом тема глибокої й затяжної кризи капіталізму в Європі знову посіла центральне місце у світовому інформаційному просторі. Ця картина справді набуває дедалі загрозливішого і катастрофічного характеру.

Криза бродить Європою...

У країнах Європи зримо погіршується економічна ситуація. У першому кварталі 2012 року в 8 із 17 країн єврозони зафіксовано рецесію, тобто спад виробництва. Економіка Франції перебуває у стані стагнації. Іспанія в січні—березні показала зниження ВВП другий квартал поспіль, що відповідає технічному визначенню рецесії. В Італії й Нідерландах спад триває вже три квартали підряд.  Грецький ВВП скорочується вже не перший рік, у січні—березні цього року його падіння становило 6,2% у річному вираженні. Економіка Великобританії у рецесії. Єдиною зростаючою на сьогодні залишається тільки економіка ФРН.

Опубліковані наприкінці травня індекси ділової активності в промисловості й секторі послуг ключових країн свідчать про поглиблення економічного спаду1.

Триває зростання безробіття, у цілому воно зросло до 10,9%. Загальна кількість безробітних — 17,1 млн. осіб, що на 1,5 млн. більше, ніж у цей само період торік. У сімох країнах єврозони рівень безробіття вищий за за 10%. Причому в Португалії, Ірландії, Італії, Греції, Іспанії число громадян, що не мають роботи, має рекордні значення. Так, в Іспанії — 24,4%, у Греції — 21,8%, у Португалії — 14,9%. Незайнятість серед молоді досягла 13%, причому в найближчі чотири роки ситуація навряд чи зміниться в кращий бік.

Поглиблюється криза у фінансово-банківському секторі південних країн Європи. У Греції, Іспанії, Португалії спостерігається масове виведення коштів фізичними та юридичними особами, погіршується стан банківських активів, зростають збитки фінансово-банківського сектору.

Загострюються проблеми, пов’язані з державними боргами в країнах європейської периферії. Уперше всерйоз почали обговорювати проблему виходу Греції з єврозони, повернення до драхми чи введення паралельної з євро місцевої валюти. Великі суверенні (зокрема, Китай, Норвегія) і приватні інвестори заявили про припинення покупок боргових зобов’язань периферійних країн ЄС.

На тлі погіршення економічної ситуації посилюються суперечності між державами—членами Євросоюзу. Насамперед намітилися серйозні тріщини в тандемі Німеччина — Франція. Після перемоги на президентських виборах Франції соціаліста Франсуа Олланда, з боку цієї держави пролунали вимоги переглянути «бюджетний пакт»2, підписаний у березні 2012 року, пом’якшити монетарну політику Європейського Центробанку (ЄЦБ) і повернутися до питання емісії єдиних облігацій країн єврозони.

Нині по жодній з вимог Німеччина не готова йти на поступки. Перегляд параметрів пакту сприймається нею як продовження політики надмірних бюджетних витрат. Зниження ставки ЄЦБ і викуп облігацій з відкритого ринку з точки зору німців несе загрозу інфляції та стабільності самого Центробанку. А випуск єдиних облігацій є перекладанням відповідальності за несумлінну бюджетну політику країн євро-периферії на ФРН.

У міру поглиблення економічних проблем практично у всіх країнах Європи зростають антиєвропейські та націоналістичні настрої. Найяскравіше ці тенденції виявляються у політичному житті Греції, Угорщини й, почасти, Німеччини.

Можливий вихід Греції з єврозони відкриває шлях до демонтажу проекту Євросоюзу в існуючому вигляді. Якщо в результаті виходу Греції вдасться хоча б почасти зняти напруження на фінансових ринках єврозони, механізм «видалення» може бути застосований і до інших євро-аутсайдерів. Приміром, до Португалії. Разом з тим, якщо вихід Греції із єврозони і наступне введення драхми дасть змогу стабілізувати економіку країни й домогтися перелому спадної динаміки ВВП — це стане ключовим аргументом для євроскептиків і посилить антиєвропейські політичні течії.

Крім очевидних і широко обговорюваних тенденцій, важливо відзначити наявність ще декількох трендів, що характеризують нинішню економічну ситуацію в Європі.

Втеча капіталу. У міру поглиблення фінансово-банківської кризи в країнах периферії прискорюється перетікання капіталу з менш стабільних держав, зокрема, Португалії, Ірландії, Італії, Греції, Іспанії, у відносно благополучні економіки Швейцарії, ФРН, а також США й Канади. Незважаючи на зусилля урядів країн євро-периферії, більшість банків, імовірно, не зможуть уникнути банкрутства.

Переділ ринків і руйнування промислового потенціалу периферійних країн єврозони. В умовах зростаючих ризиків по позиках і скорочення ліквідності капіталу в банківських системах країн євро-периферії їхнім промисловим компаніям стає дедалі важче й дорожче залучати фінансування для модернізації й запуску нових проектів. Конкурентоспроможність і рентабельність промисловості на периферії ЄС падає.

Реалізація програм «жорсткої економії» з боку урядів веде до падіння купівельної спроможності населення, скорочується державне замовлення. Ринок збуту різко звужується. На це, зокрема, вказує тривале скорочення роздрібних продажів у більшості країн єврозони і Євросоюзу.

Відплив кваліфікованої робочої сили з депресивних країн. Під тиском падаючого попиту й зростання кредитних ставок виробники змушені скорочувати випуск і звільняти співробітників. Надходження в бюджет, доходи найманих робітників падають, депресивна спіраль закручується. Кваліфікована робоча сила масово переміщається в країни ЄС, у яких економічна активність зберігається. Здебільшого до ФРН.

Прискорюваний розрив у конкурентоспроможності економік. Приплив ліквідності в економіку Німеччини, низькі кредитні ставки й широкий ринок праці створюють додаткові конкурентні переваги для німецьких компаній. Витрати скорочуються, рентабельність виробництва зростає — ситуація в економіці, фінансовому секторі та державних фінансах помітно поліпшується.

Ця закономірність ринку, власне, й пояснює «феноменальне економічне диво» Німеччини, якій вдається демонструвати зростання промислового виробництва, позитивну динаміку ВВП і скорочення дефіциту бюджету на тлі економічного «кошмару» в інших країнах Європі.

Початок процесу переділу власності в масштабах регіону. У міру поглиблення спаду й деградації в периферійних країнах прискорюються процеси перерозподілу власності.

Яскравий приклад — Греція, що залишилася «гарячою точкою» на карті.  Грецька економіка становить усього 2% економічного потенціалу Євросоюзу, але її політико-економічна криза, що триває вже два роки, може привести до початку розвалу ЄС. Великі грошові уливання, на які погодилися партнери по ЄС, мало що змінили в афінському політичному кліматі.

У рамках програми подолання дефіциту бюджету уряд Греції планує продавати великі об’єкти інфраструктури, підприємства грального бізнесу, енергетичні концерни, телекомунікаційні та транспортні підприємства й потужності, а також земельні ділянки.

Після невдалої спроби сформувати уряд за результатами парламентських виборів у травні 2012 року реалізацію програми приватизації було припинено. Та імовірність її поновлення залишається вкрай високою через відсутність інших джерел фінансування державного боргу. Імовірно, реалізація програми приватизації — це єдине джерело фінансування державного боргу Греції.

Не врятує Грецію й саміт «двадцятки», який  в червні цього року пройшов у Мексиці, бо ухвалені ним рішення вкрай декларативні та обтічні. Тож грекам очікувати реальної допомоги більше немає від кого й доведеться самим вигрібати із прірви — без надії на те, що це зроблять за них інші. Мабуть, рано чи пізно Греція напевно покине єврозону.

Отже, розвиток подій в Європі підтверджує загострення, що намітилося, у конкуренції за фінансові потоки, ринки збуту й збереження національного промислового потенціалу.

Інтереси гравців

Подальший розвиток подій і доля європроекту значною мірою залежатиме від реалізації стратегій основних світових геополітичних гравців. Останнім часом можна говорити про певну кристалізацію інтересів.

Інтерес США об’єктивно полягає в подальшому економічному «розрідженні» Європи. Збереження нестабільності на європейській периферії сприятиме прискоренню відпливу капіталів і скороченню інвестицій не тільки в «економіки» Португалії, Ірландії, Італії, Греції та Іспанії, що бідують»,  а й в єврозону загалом. Це стимулюватиме збільшення ліквідності на фінансових ринках у США й почасти Канади. А також гарантуватиме стабільно високий попит на північноамериканські фінансові продукти й збереження низьких процентних ставок для американського уряду й корпоративного сектору.

Крім того, скепсис відносно перспектив Європи й надалі негативно позначатиметься на євро, що дасть додаткові переваги долару США як основної світової резервної валюти й мірила вартості. Певні дивіденди, імовірно, зможе одержати й американська промисловість. Закриття виробництв на периферії Європи й зниження конкурентоспроможності її промисловості відкриють перед американськими компаніями перспективу освоєння нових ринків.

Однак реалізація цього шансу залежатиме передусім від здатності американської промисловості конкурувати з виробниками з Китаю та інших країн Південно-Східної Азії. Водночас США вкрай зацікавлені в збереженні своєї геополітичної присутності на європейському континенті й підтримці геополітичної євро-атлантичної єдності. У цьому сенсі дуже важливим форматом для США є найпотужніший в історії людства агресивний бойовий блок НАТО.

Отже, переслідуючи свої вузькі політичні цілі, для Сполучених Штатів Америки економічне благополуччя Європейського Союзу є вторинним порівняно із завданнями підтримки політичної єдності й припинення спроб появи в Європі реальних конкурентних центрів геополітичного й геоекономічного впливу.

Інтерес Великобританії на сьогодні багато в чому схожий із цілями США. Британія може одержати істотний зиск від втечі капіталів з континентальної Європи, перетворившись на своєрідний перемикач, що спрямовує й зв’язує фінансові потоки. У цій якості в Британії знову з’явиться поле для геополітичних «ігор», можливість для формування альянсів з малими та середніми країнами Європи.

Такий колапс євро-проекту на якийсь час може підтримати значимість і вагу стрімко старіючого Сполученого Королівства. Імовірно, саме тому з Лондона дедалі частіше лунають заяви про підготовку до виходу Греції з ЄС і розробку планів на випадок можливого розпаду єврозони.

Інтерес Німеччини. Німеччина очікувано стала основною країною для перегону капіталу й робочої сили усередині ЄС. Концентрація фінансових ресурсів і кваліфікованої робочої сили дають Німеччині можливість здійснити технологічний ривок чи принаймні відносно безболісно перечекати кризу, зберігши свою промисловість і науково-технічний потенціал.

Німецькі компанії можуть взяти найактивнішу участь у розпродажі активів ослаблених кризою євро-регіонів. За рахунок цього вони або наростять свої виробничі можливості, або попросту знищать конкурентів. У цьому сенсі закономірною вбачається логіка «скорочення бюджетних витрат», яку намагаються нав’язати німці іншим країнам Європи.

Це означає, що розглядати ФРН як основного замовника на збереження єврозони «за будь-яку ціну» здається невиправданим. Тим паче, Німеччині не підходить роль лобіста переходу до умовно єдиних Сполучених Штатів Європи (СШЄ) з єдиною податковою базою, субвенціями та субсидіями. Судячи із заяв уряду ФРН, країна не готова (принаймні на сьогодні) навіть до того, щоб взяти на себе фінансові гарантії зі спільних «європейських» боргових зобов’язань.

Водночас Німеччині не вигідний форсований розпад ЄС, що супроводжуватиметься різким стискуванням ринків, масовою втечею капіталу й «раптовою смертю» євро. У цьому разі, імовірно, інвестори захочуть повністю відмовитися від вкладень в Європу, німецькі банки (ті, що мають інвестиції в інших країнах ЄС) збанкрутують, а німецькі компанії можуть виявитися просто не готові до такого колапсу попиту.

Як бачимо, Німеччина сьогодні найбільше зацікавлена в підтримці певного статус-кво єврозони з поступовим «м’яким демонтажем» єдиної економічної конструкції.

Із всіх країн «Великої сімки» найімовірніше тільки Франція разом з Італією зацікавлені в підтримці життєздатності єврозони. Саме їхні фінансово-банківські системи можуть найбільшою мірою постраждати у разі її розпаду. Крім того, як показує приклад Італії, місцева промисловість не виграє, а скоріше програє у разі розпаду євро-блоку. Французькі та італійські компанії виявляться швидше не суб’єктом, а об’єктом процесів злиттів і поглинань. У цьому плані їхнім інтересам відповідає збереження єврозони за рахунок надм’якої монетарної політики ЄЦБ, поступового знецінення боргів і зниження соціальних гарантій.

Цим пояснюється жорстка позиція президента Франції Франсуа Олланда, котрий вимагає від канцлера ФРН Ангели Меркель згоди на друкування грошей ЄЦБ, спільні облігації, новий Пакт про зростання. Явні суперечності інтересів Німеччини та Франції, імовірно, стануть причиною подальшого політичного «охолодження» в їхніх відносинах. Тандем «Німеччина — Франція» розпадається. У міру нагромадження суперечностей ці держави поступово перетворяться на два антагоністичні політико-економічні центри Європи. Це, у свою чергу, може стати каталізатором політико-економічної дезінтеграції.

Середні та малі країни Півдня й Сходу Європи в короткостроковій перспективі найбільшою мірою програють від смерті євро-проекту. У процесі приєднання до Єдиної Європи, входження в єврозону вони вже пережили хвилю деіндустріалізації, пройшли складний процес адаптації до європейських регуляторних правил і норм, відкрили ринки для фінансового капіталу й втратили значну частину державного суверенітету. У результаті їхні економіки виявилися відкриті для маніпуляцій зовнішніх корпоративних і суверенних гравців, стали вкрай залежні від кон’юнктури європейських ринків.

Сьогодні ці країни вже зіштовхуються з відпливом (репатріацією) капіталу в економіки країн ядра ЄС. Багато проектів у промисловості та інфраструктурі згортаються. Знижують випуск чи зовсім закриваються дочірні підприємства. При цьому уряди малих і середніх країн Європи зв’язані політичними зобов’язаннями й практично позбавлені інструментів впливу на внутрішньоекономічну ситуацію.

У цьому сенсі економічна, а можливо, й політична дезінтеграція ЄС потенційно може повернути національним урядам інструменти управління економікою. Однак повною мірою скористатися цією можливістю зможуть лише ліві уряди за рахунок розширення державного контролю й посилення присутності держави в стратегічних галузях економіки.

Інтереси Китаю та інших країн-членів групи БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка) безпосередньо політично не втягнуті в прийняття рішень про долю євро-проекту. Однак сценарій розвитку євро-драми багато в чому залежить від дій і позицій цих «нових центрів» світової економіки. На сьогодні можна сміливо казати про те, що жодна із країн БРІКС участі в «порятунку» єврозони не братиме. Про це, зокрема, свідчить відмова Китаю, Росії та інших членів цієї групи від прямих кредитів і придбання суверенних облігацій депресивних країн Португалії, Ірландії, Італії, Греції, Іспанії.

Сьогодні новим центрам зростання цікаві не європейські борги, а європейські активи та ринки. Китай уже задекларував готовність інвестувати (читай — придбати активи) в економіку країн Східної Європи мільярди доларів3. Російські компанії подають заявки на участь у приватизації грецьких активів4. І загалом БРІКС виграє від перенаправлення потоків капіталу в економіки з більш високою нормою прибутку.

Крім того, деградація євро (разом із кризою американського долара) створює для цієї групи країн можливості для переходу до системи регіональних резервних валют, а для Китаю — й взагалі перетворення юаню на повноцінну світову резервну валюту. Проблеми, які об’єктивно виникнуть у БРІКС у зв’язку зі стисканням європейських ринків збуту, вони, мабуть, збираються розв’язувати за рахунок стимулювання внутрішнього попиту й налагодження нових моделей промислово-інвестиційної та торгово-економічної кооперації. Передусім між так званими економіками, що розвиваються. (Про що свідчить і нещодавній саміт БРІКС 28 березня 2012 року в Делі).

Сценарії для Європи

Виходячи з оцінки базових і потенційних інтересів основних глобальних гравців, а також оцінок фундаментальних процесів в економіці єврозони, на сьогодні вбачається кілька сценаріїв розвитку ситуації.

Збереження статус-кво. Цей сценарій передбачає збереження нинішньої політико-економічної та інституціональної структури Європейського Союзу. На наш погляд, такий розвиток подій є вкрай малоймовірним. Точніше, спроби «законсервувати ситуацію» (наприклад, залишити Грецію, Португалію та інші відстаючі країни в єврозоні), імовірно, вживатимуть. Однак їх варто розцінювати швидше не як програму «виходу із кризи», а як спосіб максимально повної реалізації інтересів одним із гравців (Німеччина).

Економічні реалії такі, що зберегти єврозону та ЄС в такому вигляді, як є, практично неможливо. Єдина валюта без єдиної фіскальної бази й керуючого інституту в остаточному підсумку приречена. Без подолання структурних диспропорцій в європейській економіці й подолання розривів у конкурентоспроможності між різними країнами домогтися стійкого зростання не вдасться. Євро-периферію постійно труситимуть економічні кризи капіталізму, а рівень соціального розшарування в рамках євро-проекту зростатиме.

У підсумку, єдиним результатом політики «консервації» стане виграш часу з наступною керованою чи хаотичною дезінтеграцією.

Оформлення Сполучених Штатів Європи (СШЄ). Цей сценарій припускає готовність провідних європейських країн до відмови від державного суверенітету на користь загальноєвропейських структур виконавчої влади (створення євроуряду чи істотне розширення повноважень єврокомісії). У цьому разі єдина валюта буде забезпечена фіскальною базою, а структурні диспропорції усуватимуть за рахунок загальноєвропейської фінансової політики.

Також відбудеться «європеїзація» суверенних боргів. На цей момент основним каменем спотикання є позиція Німеччини, яка поки що не готова навіть обговорювати можливість емісії загальних єврооблігацій.

Водночас, якщо згадати провал референдумів з приводу утвердження єдиної Європейської Конституції (2005 рік), яку було згодом замінено Лісабонським договором5, тему СШЄ можна вважати закритою.

Збереження Євросоюзу та євро за рахунок виходу декількох країн. На сьогодні цей сценарій активно обговорюють стосовно Греції. Передбачається, що випадання економічно слабких країн створить у реальності «Європу різних швидкостей». Однак за Грецією цілком може піти Португалія, Ірландія та у середньостроковій перспективі — Іспанія та Італія.

Фактично сценарій є скоріше м’яким «демонтажем» єврозони, ніж реальним «рятівним кругом» для євро-проекту. Його реалізація не усуває жодної з вад існуючої в Європі валютно-фінансової та економічної моделі.

У результаті проблема досягнення бюджетного пакту, спільного обслуговування боргу, розривів у конкурентоспроможності збережеться. Навіть у новій «полегшеній і посиленій Європі» об’єктивно виникатимуть центри тяжіння й зони «втечі капіталу». Крім того, вимоги з боку національних еліт з приводу виходу із єврозони та ЄС посиляться. Особливо у разі, якщо в країнах-ізгоях вдасться стабілізувати й поліпшити економічну ситуацію.

Отже, у динаміці розвитку подій цей сценарій може стати наступним етапом після невдалих спроб збереження «статус-кво».

Демонтаж євро-проекту й оформлення декількох євро-блоків. Реалізація такого сценарію припускає розпад гетерогенного (неоднорідного за складом) і «різношвидкісного» Євросоюзу. На його місці виникнуть кілька політико-економічних утворень відносно однорідних з погляду розвитку національних економік і укорінених політичних традицій.

Як такі «блоки» на сьогодні вбачаються умовно: Скандинавський (Швеція, Норвегія, Фінляндія +); Центрально-Європейський (ФРН, Австрія +); Південно-Європейський (Франція, Італія, Іспанія) з перспективою його трансформації в Середземноморський союз. Потенційно конфліктною зоною інтересів між Південно-Європейським блоком і Австро-німецьким альянсом є країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) і Балкани.

У такій конфігурації головною інтригою стане геополітичне самовизначення країн Центральної та Східної Європи. Одним з перспективних варіантів для них є оформлення власного Східно-європейського політико-економічного утворення. Можливо, на базі «Вишеградської четвірки» (Чехія, Словаччина, Польща та Угорщина) із залученням України, Білорусі та Литви.

Однак подібна структуризація східноєвропейського простору, як вбачається, не відповідає амбіціям Німеччини, яка претендуватиме на втягування країн «Вишеградської четвірки» в орбіту свого впливу. Звичайно, союзником Німеччини для блокування реалізації цього проекту цілком може стати Російська Федерація, для якої виникнення такого утворення несе в собі серйозні геополітичні та військово-політичні ризики.

Водночас підтримку в оформленні Східно-європейського блоку можуть надати Великобританія та США. Тим самим англосакси немов би успадковують політику Франції 20-х — 30-х років минулого століття, спрямовану на оформлення в Східній Європі так званої Малої Антанти, тільки в значно ширшому форматі6.

Виклики для України

Процеси, що розгорнулися в Європі, несуть у собі реальні виклики й ризики для України. Їхня актуалізація призведе до кардинальних змін в організації економіки й соціально-політичного життя країни.

Нині Україна сформувалася як корпоративна держава. Її економічну основу становлять потужні фінансово-промислові групи (ФПГ), які забезпечують свою рентабельність за рахунок монопольного розпорядження національними ресурсами. Інструментом забезпечення монополії є контроль ФПГ над провідними політичними партіями, що формують виконавчу та законодавчу гілки влади.

Більшість таких масштабних корпоративних структур існує у вигляді замкнутих виробничих ланцюжків. Найпоширеніші цикли: «вугілля — електроенергія — кокс — метал», «газ — хімічні добрива — енергетика».

Як показали події 2008—2009 років, така політико-економічна система (олігополія) дає змогу українським ФПГ зберігати рентабельність виробництв навіть у періоди криз капіталізму. За рахунок одержання податкових та інших пільг, маніпулювання курсом гривні, перерозподілу бюджетних потоків і скорочення доходів найманої праці вони мають можливість підтримувати конкурентоспроможність своєї кінцевої продукції.

Отже, головним ресурсом, що забезпечує «виживання» великого капіталу, є контроль над державними механізмами. Тільки-но одна із груп втрачає важелі політичного впливу, відбувається її банкрутство й демонтаж. Показовим прикладом цього є ситуація навколо ІСД, ММК імені Ілліча, «Запоріжсталі».

В умовах олігополії, що формується, в 2001—2004 роках і при уряді Ю. Тимошенко ці групи за рахунок відносин із владою мали ресурси для демпфірування (погашення) кризи. Зміна влади призвела до банкрутства ІСД з наступною купівлею 50% акцій іноземним інвестором. ММК імені Ілліча й «Запоріжсталь» викупили чи поглинула СКМ.

Істотною ознакою нинішньої глобальної кризи капіталізму є масштабне скорочення попиту. Це означає загострення конкуренції й появу надлишкових виробничих потужностей. У таких умовах важливою метою державної політики стає збереження свого промислового потенціалу.

Для країн Заходу, передусім США, плин кризи капіталізму збільшується деформованою структурою їхніх економік. Зокрема, превалюванням фінансово-банківського та ІT-сектору, а також сфери послуг у генерації ВВП (до 70%). В умовах глобальної кризи боргів, остигання кредитних ринків і завмирання споживчої активності ці сектори перетворюються на дотаційні й виявляються нездатними створювати прибуток і нові робочі місця.

Виходячи із цього, перед США й країнами Заходу стоїть найперше завдання не просто зберегти свій промисловий потенціал, а й в умовах кризи здійснити балансування економік за рахунок скорочення частки фінансового сектору й сфери послуг у ВВП і нарощування промислового виробництва. От чому навіть сировинні українські ФПГ стають для них небажаними конкурентами.

У цьому сенсі новою метою політики Заходу стосовно України може бути демонтаж українських ФПГ і лібералізація національної економіки. Фактично це означає нову хвилю деіндустріалізації та згортання виробництв. Насамперед це стосується гірничо-металургійного комплексу, хімічної промисловості та машинобудування.

Головним ресурсом виживання українських ФПГ є доступ до влади. Тому основним інструментом демонтажу, імовірно, стане завдавання політичної поразки партії, яка обслуговує інтереси великого капіталу. На цей момент це Партія регіонів.

Передбачається, що відсторонення від влади вітчизняних олігархів дасть змогу зачистити майданчик для транснаціональних корпорацій (ТНК) шляхом насильницької реприватизації, зламування бізнес-циклів і передачі контролю над активами іноземному власникові.

Прикладом такої операції є реприватизація «Криворіжсталі». У результаті зміни власника підприємство скоротило виробництво сталі (в 2004 році було близько 7 млн. тонн, в 2011 році — близько 4,7 млн. тонн). У 2007—2011 роках на підприємстві було проведено дев’ять етапів скорочення персоналу, у результаті яких скорочено близько 20 тисяч робочих місць.

Іншими інструментами демонтажу українських ФПГ може стати відмова від надання пільг (підвищення тарифів на залізничні перевезення), скорочення державного замовлення на продукцію, відкликання ліцензій тощо.

Симптоматично, що вже нині у США та Європі почалася політична кампанія під девізом «деолігархізації» України. Традиційним мотивом є викриття діючого режиму в політичних репресіях проти опонентів7.

Як «жертва режиму» виступає Ю. Тимошенко, мотивом політичної діяльності якої свого часу була її боротьба в інтересах західного капіталу з окремими українськими олігархами. Причому, саме вона, будучи прем’єр-міністром, здійснила в інтересах транснаціональних корпорацій операцію з реприватизації «Криворіжсталі». От і сьогодні так звана українська «опозиція» почала активно й синхронно просувати нові антиолігархічні дії проти українських олігархів разом із ТНК та іншими зовнішніми гравцями, домагаючись їхнього пануючого становища у вітчизняній економіці.

Становище українських ФПГ ускладнюється наявністю серйозних боргових зобов’язань перед західними банками, наявністю активів у Європі й рахунків в офшорних зонах. Адже ризик заморожування коштів і примусового вилучення активів з політичних міркувань сковуватиме їхні політичні дії.

Імовірно, що боротьба за геополітичний вибір України розпочнеться тільки після кардинального вирішення «олігархічного питання». Відсутність у країні великого капіталу як головного замовника на збереження максимально повного суверенітету зробить Україну зручним об’єктом для вбудовування в кожну із систем, що формуються на євразійському просторі.

Слід зазначити, що тиск на український бізнес зростає і з боку Сходу. Великий капітал країн Митного союзу також бачить в українських ФПГ реального конкурента й зацікавлений у тому, щоб він пішов з ринку, й одержанні контролю над активами. Цим можна пояснити наростаючий економічний тиск з боку Росії (зростання цін на енергоресурси, витіснення українських товарів з ринку тощо).

Компартія України вважає, що в інтегруючому світі для нашої країни дуже вигідне економічне співробітництво з країнами Співдружності незалежних держав. Йдеться про Митний союз, про Єдиний економічний простір, про Євразійську економічну інтеграцію. Участь у цих об’єднаннях дасть нам змогу збільшити обсяги виробництв, розв’язати багато інших економічних проблем, дасть можливість одержувати енергоносії за доступними цінами, що вплине на купівельну спроможність наших співвітчизників.

Політичний порядок денний та дії комуністів

Криза капіталізму й тиск з боку ТНК і західного політичного істеблішменту на вітчизняних олігархів загрожують втратою економічного суверенітету й зубожінням простих трудівників і потребують від комуністів радикалізації наших дій. З’являються передумови для успішної та ефективної боротьби і проти капіталістичного способу ведення господарства, і проти обраного місцевою елітою прозахідного курсу.

Неабияке значення має й посилення лівих протестних настроїв в усьому світі. Нині праві в Європі опинилися в розпачі. вони не можуть розв’язати колосальні економічні проблеми. Робітники Європи своєю  класовою боротьбою вимагають соціалістичних трансформацій. В охоплених кризою країнах Європи зростають прокомуністичні настрої (Італія, Іспанія, Греція, Франція).

Весь хід політичних подій, поглиблення соціально-економічної кризи показує неспроможність, вичерпність і безвихідь капіталістичного шляху розвитку суспільства (криза фінансової системи, вичерпування ресурсів, екологічні проблеми, крах міфу про так званий середній клас, неефективність «демократії грошових мішків»).

Як бачимо, заради прибутку капіталізм, як і раніше, готовий зламати собі шию й при цьому він рятує свої багатства за рахунок різкого скорочення всіх соціальних програм. Зрозуміло, при цьому капіталістичній системі вже не треба враховувати заразливий приклад СРСР, де трудящі на законних підставах користувалися повним пакетом соціальних благ, створюваних у результаті справедливого перерозподілу матеріальних благ в інтересах трудового народу.

Комуністи України не раз попереджали трудящих про напружену ситуацію в країнах периферії єврозони, розкривали сутність неоколоніальної системи європейського проекту. І на негативних прикладах країн Південної Європи можна продемонструвати «світле майбутнє» для України у разі її інтеграції з Євросоюзом.

Треба прямо сказати, що в найближчі 15—20 років Євросоюз взагалі не розглядатиме питання про приєднання України. Разом з тим наша країна потрібна європейцям як джерело дешевої сировини, дешевої робочої сили й ринку збуту другосортної продукції, як постачальник екологічно чистих продуктів харчування і як дуже зручна опора для розв’язання їхніх власних проблем, що виникають під час подальшого поглиблення світової кризи.

Водночас необхідно враховувати, що в умовах посиленого тиску Заходу вітчизняні олігополії фінансують і підтримують профашистські та націоналістичні організації. При цьому прозахідна опозиція робить ставку на етнокультурний націоналізм, а партія влади піднімає прапор «корпоративного націоналізму».

Поточні події підтверджують правильність позиції комуністів у необхідності на противагу буржуазному «корпоративному націоналізму» посилити державне планування й регулювання економікою. На нашу думку, націоналізація підприємств стратегічних галузей економіки — це єдиний захід, що здатний захистити Україну від нової хвилі деіндустріалізації. Держава-власник забезпечить прозорий механізм ціноутворення, прискорить модернізацію виробничих потужностей, гарантує наповнення бюджету й підвищення зарплат найманим працівникам. Залежність від ТНК, що призводить до руйнування національної економіки, буде ліквідовано.

Протидія новій формі «корпоративного націоналізму» та іншим витонченим видам нелюдської експлуатації трудящих — одне з основних завдань Комуністичної партії України на найближчий час. Зрозуміло, це має особливо важливе значення нині, у процесі передвиборної парламентської кампанії, що розгорнулася в країні.

Отже, Україна, яка внаслідок радикальних ринкових реформ стала внутрішньо неспроможною і явно недієздатною, стоїть перед визначальним історичним вибором: або трудовий народ поверне у свої руки країну, владу й власність, або наша країна остаточно перетвориться на сировинний придаток світової глобальної економіки й ринок збуту дешевих товарів, а трудящі опиняться в ролі безправного людського ресурсу для безжалісної експлуатації й викачування прибутків вітчизняними та західними олігархами.

Виходячи із цього, Центральний Комітет Компартії України вніс на розгляд трудящих реальну й конструктивну Антикризову програму «Курс на краще життя!» — програму відбудови народного господарства, виведення країни з дуже гострішої фінансово-економічної кризи капіталізму, забезпечення стабільного розвитку суспільства й конституційних прав і гарантій для кожної людини. Для здійснення заявлених стратегічних цілей і завдань нашої класової боротьби ця програма підкріплена фундаментальними законопроектами, які фракція КПУ внесла на розгляд Верховної Ради України.

Ми, комуністи, у зв’язку з майбутніми парламентськими виборами запропонували для обговорення трудящих проект Передвиборної платформи «Повернемо країну народу!», що відкриває якісно новий революційний рівень, широкі перспективи для політичного та соціально-економічного розвитку, допоможе країні посісти гідне місце у світі, а людям жити дедалі краще. Цей проект платформи різко суперечить ліберальним доктринам, які нині проповідують націонал-буржуазні та кримінально-олігархічні партії, вся мета яких зводиться тільки до чергової наживи за рахунок жорстокої експлуатації трудящих.

Ми, комуністи, пропонуємо трудовому народу, всім виборцям широко й безпосередньо приєднатися до обговорення проекту й підготовки Передвиборної платформи Компартії України, внести свої конкретні та докладні пропозиції, зауваження й побажання в цей наш спільний проект.

Ми, комуністи, у цей відповідальний історичний період своє головне завдання бачимо в тім, щоб після активної роз’яснювальної роботи серед населення, нашої переконливої перемоги на парламентських виборах 28 жовтня 2012 року сформувати разом з усіма трудящими Уряд народної довіри й розпочати реалізацію нашої загальної програми — програми повернення трудовому народу країни, влади і власності.

Ми, комуністи, глибоко розуміємо всю складність і напруженість класової боротьби за корінні інтереси трудового народу й готові виконати його справедливу волю до перемоги правди, добра й справедливості. Але водночас наш успіх, добробут трудящих залежатиме від чіткої та принципової позиції виборців з підтримки кандидатів у народні депутати від Компартії України.

Ми, комуністи, упевнені, що процвітання України, добробут працьовитого українського народу можливі тільки на шляху соціалістичних перетворень, які забезпечать перехід від влади мільйонерів до влади мільйонів!

Петро СИМОНЕНКО, Перший секретар ЦК Компартії України, голова фракції КПУ у Верховній Раді України.

Друкується в рахунок квоти комуністів  у Верховній Раді України.