Микола БЕЗУГЛИЙ: «Нашими науковими здобутками вже цікавляться у світі»

— Тепер наша країна є активним гравцем на світовому зерновому ринку. І це цілком закономірно, адже останніми роками Україна вийшла в лідери з виробництва зерна на душу населення — торік у нас зібрано понад 1200 кілограмів на особу. Нагадаю, що для продовольчої безпеки достатньо 500 кілограмів. Отримавши підтримку такої ініціативи, Україна зможе долучитися до відповідних заходів ФАО й ООН, які займаються гуманітарними програмами. Тобто наше, вітчизняне, зерно потраплятиме в ті африканські та азійські країни, населення яких має проблеми з продуктами харчування, досі недоїдає. Отже, залучення та використання українського зерна для цієї гуманної мети матиме велике значення для України як для великої аграрної держави, яка розв’язує загальнопланетарну проблему боротьби з голодом.

— Аж ніяк. Уже тепер наша країна входить до п’ятірки найбільших експортерів зерна у світі. Та життя не стоїть на місці, і ми постійно нарощуємо виробництво зернових. Отож протягом чотирьох-п’яти років зможемо дати світу від 40 — 50 тонн мільйонів тонн зерна, у тому числі — і 10 мільйонів тонн стратегічних запасів під егідою ООН.

Додам, що ця програма у разі підтримки з боку міжнародної спільноти (на що ми сподіваємось) реалізовуватиметься за рахунок міжнародних коштів. На жаль, Україна не настільки багата, щоб подарувати комусь десять мільйонів тонн зерна. Для цього потрібна доволі кругленька сума — понад 2,7 мільярда американських доларів.

— Про поділ з логістичної точки зору та інфраструктурно. Адже тонна пшениці, зібраної в Одеській області і підготовленої для експорту, на п’ятдесят американських доларів дешевша, ніж збіжжя, запропоноване, скажімо, з Харківської області. Бо значно ближче до портів, звідки його відправляють на експорт. Отже, саме Причорномор’я ми і пропонуємо зробити житницею для країн, які потребують українського зерна. А ось хлібороби західного, центрального і східного регіонів працюватимуть в основному на внутрішній ринок, зокрема, і для потреб вітчизняного тваринництва. Нині ми завершуємо наукові розрахунки щодо реалізації цієї програми, сподіваюся, що бізнес ними зацікавиться.

— Я розумію ваше занепокоєння. Для того, щоб у належних умовах зберігати десять мільйонів тонн зерна, потрібно мінімум сто сучасних елеваторів — а це приблизно 2,5 мільярда американських доларів. Додайте ще 2,8 мільярда «зелених» вартості власне зерна. Ось який обсяг інвестицій ми очікуємо від реалізації цієї міжнародної програми. Та й не треба забувати про інший важливий чинник — соціальний. Бо на одному елеваторі працює 120—150 осіб, отже загалом матимемо 18 тисяч додаткових робочих місць. Та ще й у сільській місцевості.

Принагідно зауважу, що цього року стане до ладу 66 нових елеваторів.

— З моєї особистої точки зору, всі проблеми треба розв’язувати у законодавчому полі. Тобто кожен сільгоспвиробник має діяти в межах того чи іншого закону. Якщо звернутися до сучасного досвіду розвинених країн, то там домінує ініціація і оподаткування, і допомоги. Зокрема, у США аграрні підприємства, що обробляють понад 800 гектарів сільгоспугідь, не отримують бюджетних дотацій, тоді як середні та малі — доволі серйозно залежать від державної підтримки. Як на мене, ми також маємо диференціювати, якщо не оподаткування, то як мінімум державну допомогу підприємствам з різними обсягами виробництва. Безумовно, що найменш захищена частка дрібних і середніх фермерів, дрібнотоварних виробників мають працювати у найбільш пільгових умовах, структуровані підприємства, у тому числі й агрохолдинги, повинні сплачувати більше податків. Саме на розв’язання цієї проблеми і спрямовані деякі статті проекту закону «Про ринок землі». Ним, до речі, передбачено додатковий податок в обсязі одного відсотка від нормативної оцінки землі, який потраплятиме лише у бюджети сільських та селищних рад. За нашими оцінками, сільради отримають для потреб місцевих громад додатково майже шість мільярдів гривень. Звісно, за умови, що парламент підтримає цей законопроект.

Принагідно зауважу, що наведення порядку в оподаткуванні сільгосппідприємств різних форм власності та розмірів є доволі складним завданням і до нього треба підходити системно. Поки що такі підходи у нашій державі тільки розробляються.

— Не зовсім так. У першому читанні законопроект прийнятий. Але підготовка його до другого читання затяглася. Хоча, з нашої точки зору, деякі зауваження, висловлені у сесійній залі, можна було врахувати уже під час підготовки законопроекту до другого читання.

Чому так сталося? Як на мене, то передусім через те, що його обговорення і прийняття занадто заполітизовано. Отож у частини народних депутатів склалося спрощене уявлення про ринок землі — начебто усе зводиться лише до купівлі-продажу та формування латифундій.

Насправді суть полягає в іншому — у залученні землі в економічний обіг, що створить ресурсну базу для інвестування у розвиток галузі, села та матеріального забезпечення селян. В Україні земельний капітал досі незадіяний на відміну від Заходу, де близько 40 відсотків залученого аграріями капіталу — кредити під заставу сільгоспземель, 40 відсотків — необоротні активи і лише 20 відсотків — оборотні. Із запровадженням ринку землі сільгоспвиробники зможуть брати у Державному земельному банку (ДЗБ) кредити під заставу землі або право її оренди. У виграші будуть і селяни, які отримуватимуть більше за оренду і продаж землі, і громада, адже певний відсоток за операції із землею йтиме на розвиток села. Нині законопроект на доопрацюванні задля урегулювання конфлікту інтересів.

— На першому етапі іпотеки — до 115 мільярдів гривень за річної потреби у кредитуванні — 205 мільярдів. Іпотека дасть змогу в шість-дев’ять разів збільшити обсяги кредитів для АПК, а їхні терміни — у 7—11 разів (аж до 35 років) під відчутно нижчі відсотки (до 9 відсотків) та істотно (до 100 відсотків) розширити доступність позик. Для того, щоб іпотека запрацювала, треба здійснити ще низку заходів, зокрема, створити Держзембанк.

— Спочатку такий банк працюватиме за рахунок державних коштів (мінімальний статутний фонд — 120 млн. грн.) і надходжень від розміщення іпотечних облігацій під заставу державних сільгоспугідь. Крім того, у новий банк будуть переведені агропідприємства і кредити, залучені під гарантії уряду на міжнародних ринках. За розрахунками науковців, у 2012—2013 роках кредитні надходження можуть досягти майже 44 млрд. грн., тобто збільшитись на 22 мільярди. За вчасних розрахунків і формування повної мережі фінустанов з 2018 року держзембанк зможе надавати 205 мільярдів гривень кредитів.

— Ми можемо тільки щиро позаздрити нашим європейським колегам. І ось чому. Якщо у нас на одного науковця середньорічні витрати становлять 43 тисячі гривень (5,6 тисячі доларів), то на вченого в Європі — 150—200 тисяч доларів. Тобто, образно кажучи, ми перебуваємо у різних вагових категоріях.

Є проблеми, над якими працюємо, так би мовити, на паралельних курсах. Зокрема, ті, що стосуються збільшення генетичного потенціалу сільгоспкультур та його реалізації в агровиробництві. Тут наші цілі збігаються на всі сто відсотків. Але ми розходимось у методах. Якщо у нас науковець добивається того чи іншого успіху за рахунок ініціативи, винаходів та наполегливої праці, то на Заході його колега має всі умови для найскладніших досліджень. А це потребує доволі значних коштів. Скажімо, для того, щоб обладнати сучасне місце біотехнолога-тваринника, потрібно декілька мільйонів доларів. Тоді як мої учні у Харкові досі працюють на мікроманіпуляторах, куплених ще за радянських часів. Якщо наш фахівець може проманіпулювати 100—200 яйцеклітин, то за кордоном ставлять досліди тисячами ембріонів та яйцеклітин. Певна річ, що за таких умов наукові дослідження просуваються набагато швидше, хоча кінцеві результати наших учених доволі часто нічим не відрізняються від напрацювань їх європейських колег.

Інша річ, що для досягнення тої чи іншої наукової мети наші шляхи істотно відрізняються. Візьмемо для прикладу, скажімо, нові методики молекулярно-генетичних, сучасних біотехнологій. Тепер американці, європейці, японці обладнують суперсучасні робочі місця, де автоматизоване розшифрування геномів рослин і тварин. І те, що у нас академік Ю. М. Сиволап (відомий у світі біотехнолог, що працює у Селекційно-генетичному інституті НААН в Одесі) з колегами досліджує два-три роки, там роблять буквально протягом кількох робочих днів. Бо працює надсучасний робочий комплекс, бо, смакуючи каву або кока-колу, інженер лише спостерігає за його роботою, пропонуючи йому нові й нові завдання.

Чому так виходить? Бо надзвичайно відстаємо у фінансуванні науки — і це основний стримуючий чинник. Тому багато перспективних вітчизняних учених нині працюють у західних провідних лабораторіях. І чимало з них втрачені для української науки уже назавжди.

Втім, фінансовий дефіцит — основний стримуючий чинник не лише для аграрної академії, а для всієї вітчизняної науки.

— Я обізнаний з досвідом наших сербських колег з Нового Саду, бо і сам мав нагоду там побувати. Але таке реформування започатковане і в нас, в Україні. Уряд не фінансує у повному обсязі науку не тому, що не хоче — він не має такої можливості. А за рахунок пенсіонерів, які домінують у наших наукових структурах, розвивати науку важко, а то й практично неможливо. Отож основним напрямом поліпшення матеріально-технічного стану є державно-приватне партнерство. До речі, така практика підтримана відповідним розпорядженням Кабміну у вересні 2011 року, яким нашій Академії дозволено надавати в оренду цілісні майнові комплекси за цільовим призначенням.

Корпоратизація інститутів та часткова їх приватизація — це абсолютно нормальний процес. А співпраця з вітчизняним та іноземним бізнесом в умовах дефіциту бюджетних грошей — практично єдине джерело розвитку академії.

Отож торік ми підписали меморандум про співпрацю за трьома напрямками зі всесвітньо відомими «Піонером» і «Монсанто» — насамперед домовились про створення спільних сортів і гібридів у наших НДІ. Це дасть змогу залучити інвестиції в оновлення матеріально-технічної бази господарств, зменшити ввезення готової продукції з-за кордону. Крім того, будуть створені спільні лабораторії, що працюватимуть над генно-інженерними конструкціями в селекції, біотехнологічними впровадженнями при конструюванні нових сортів і гібридів.

Також на нас вийшла всесвітньо відома компанія «Лімагрейн», що забезпечує насінням пів-Європи і Латинської Америки. Попри твердження деяких фахівців про слабку вітчизняну селекцію, «Лімагрейн» просить дати їй дозвіл на розповсюдження наших сортів зернових культур, зокрема пшениці, по всьому світу. Вона готова віддавати українській стороні 50 відсотків прибутку від реалізації наших сортів озимої пшениці. А це роялті по всьому світу.

Співробітництво з такими відомими фірмами — це визнання досягнень української аграрної науки.