Відповідь на це запитання хмельницькі аграрії шукали у сусідів
І знайшли її не в особливих рецептах і технологічних процесах, а в тому, як держава будує свої стосунки із сільгоспвиробниками. Ще кілька літ тому білоруські харчі, що пропонували нам, легко вміщались у валізи «човників». Тепер цей товар можна придбати в невеличких ятках і крамничках, що є в багатьох містах. Хоча великі супермаркети такими делікатесами не балують, проте покупці вперто шукають білоруські консерви, ковбаси, молочні продукти і навіть геркулесову кашу. Чому навіть на рівні човниково-яткового бізнесу наша продукція поступається цьому конкуренту?
Підтримка — лише для успішних?
Однозначно відповісти непросто: фінансовий та суспільно-політичний аналіз ситуації в сусідній державі — справа фахівців. Але керівникам і області, і окремих господарств не раз кортіло на власні очі побачити ефект «білоруського чуда». З бажанням не просто побачити, а й перейняти щось для себе туди поїхала делегація з Хмельниччини, до якої серед інших увійшли керівники кількох найуспішніших аграрних підприємств.
Повернулись сповнені вражень і нових планів. Але про це дещо пізніше. А мені хочеться розпочати цю розмову з факту, що здається дуже далеким від теми.
Як було сказано в офіційному повідомленні, прокурор Красилівського району порушив кримінальну справу щодо головного бухгалтера одного з товариств з обмеженою відповідальністю за зловживання службовим становищем та службову підробку. З’ясувалося, головбух сільгосппідприємства склала фіктивну довідку про те, що заборгованість ТОВ зі сплати податку з доходів фізичних осіб становить 3,5 тисячі гривень. А насправді борг, що тягнувся більше півроку, становив понад 207 тисяч гривень.
Для чого господарство ховало його? Та все просто: хотіло отримати державну фінансову підтримку, а для боржників вона закрита. Тож у ТОВ мусили сфальшувати документи і тільки тоді отримали 121 тисячу гривень як здешевлення взятих раніше кредитів. Проблема і злочин у тім, що гроші ці — бюджетні. Отож з усього виходить, що господарство шахрайським методом обікрало державу.
Не хочу виправдовувати будь-які незаконні дії, але погляньмо на проблему з другого боку. Скажімо, відкинемо корисливі мотиви з боку керівників господарств, а на перший план поставимо їхнє бажання вивести господарство із боргів.
Не тільки це, а й інші господарства — у парадоксальних умовах. Зазвичай кредити та будь-яку іншу держпідтримку може отримати лише успішне і фінансово стабільне хазяйство, без боргів і фінансових проблем.
Якщо ж ти бідний і не знаєш, чим розрахуватися з людьми, за що купити пальне, насіння, техніку, змушений розпродувати свій врожай просто з-під комбайна, щоб продовжити виробничий процес — держава не хоче підставляти тобі фінансове плече. До чого веде така практика, пояснювати не треба.
Загнуздали ціни
З усіма цими проблемами так чи інакше не раз стикалися й керівники, що гостювали в Білорусі. Тож найбільше вразила тамтешня державна підтримка аграрного сектору. Передусім те, що білоруські господарства можуть працювати на пільгових кредитах. Отримати такий можна на 10—15 років під три—п’ять (!) відсотків річних. З нашими реаліями навіть не порівняєш. Відсоткова ставка банківських кредитів, що перевищує планку у двадцять відсотків річних, економічно невиправдана навіть для фінансово сильних холдингів. А що казати про господарства середні чи просто бідні?Щодо вітчизняних дотацій окремих галузей сільського господарства, то і тут є над чим поміркувати. Скажімо, тепер багато говорять про підтримку тваринницької галузі. Приміром, держава гарантує господарствам часткове відшкодування ціни закуплених корів у розмірі п’ятдесяти відсотків їх вартості. Але щоб його отримати, треба подати дванадцять (!) заявок, довідок, актів, зобов’язань... Серед них і письмове зобов’язання повернути до держбюджету в місячний термін бюджетні кошти у разі зменшення поголів’я на 1 січня двох наступних років! Але хто гарантує, що весь цей час зберігатимуться умови, які сприятимуть розвитку тваринництва, а значить, спонукатимуть господарство до утримання стада? Раптом бізнес стане збитковим і його треба скорочувати — тоді ще й державі її «подарунок» повертати?
Усе це деталі, але саме з них створюється система, що не просто стримує українське село, а робить його продукцію неконкурентоспроможною навіть серед найближчих сусідів. І поки ми придумуємо свої правила гри, білоруське село давно користується ними.
Керівники подільських господарств повірити не могли, що дизпальне тамтешні сільгоспвиробники купують по 6,8 гривні за літр, а 95-й бензин за 6,6 гривні. Хіба зрівняєш це із цінами на наших бензоколонках, коли під посівну чи жнива вони скачуть вгору? Наша держава вперто каже: жодного впливу на світові тенденції на ринку нафтопродуктів вона не має. Це правда. Але ж вплив на державну фінансову політику, спрямовану на розвиток економіки, вона все-таки мусить мати. Ну, хоча б такий, як білоруський, коли до пільг на пальне саме держава відшкодовує агровиробникам ще й 70 відсотків вартості міндобрив. Як це позначається на фінансовій потузі кожного конкретного господарства, можна лише здогадуватись.
А от те, що на білоруському ринку молока зберігається єдина для усієї держави фіксована ціна у 2,3 гривні за літр — це відкритий факт. Та й вершкове масло коштує 35 гривень за кілограм. Неважко порівняти з нашими молочними продуктами, що в три-чотири рази дорожчі. А щодо того, чи смачніші, теж є сумніви. Бо чому ж тоді наш покупець надає перевагу чужим стандартам на цілу низку продукції харчової промисловості?
Білоруські уроки очевидні: і ціни можна загнуздати. Було б тільки бажання.
Наслідувати важко, але співпрацювати можна
На жаль, застосувати те, що було побачене, подоляни навряд чи зможуть. І не тому, що не вміють так само трудитись на полях та фермах. Зрештою, технологічний досвід та щоденну практику завжди переймати простіше. А от впровадити механізм співпраці держави і кожного конкретного господарства самотужки не вдасться. Навіть за дуже великого бажання.
Тому, поцокавши язиками, наші директори та голови вирішили: обмежимось тим, що купуватимемо у сусідів сільгосптехніку. До цього підштовхнули відвідини Мінського тракторного заводу, що працює на повну потужність та випускає 250 тракторів різних модифікацій. Про те, як країні вдалося зберегти й розвинути свою галузь сільськогосподарського машинобудування, окрема розмова. Україна таким досвідом, на жаль, похвалитись не може. От і доводиться домовлятись про купівлю техніки та запчастин через білоруський лізинг.
Віктор Загородній, директор ТОВ «Козацька долина-2006», розповів, що вже не перший рік використовує мінські трактори, і ними задоволений більше, ніж іншими імпортними:
— За якістю та потужністю не поступаються відомим закордонним брендам. Зате коштують набагато дешевше. Та й за обслуговування, ремонт платити менше. Якщо їх техогляд стає господарству в 300 — 400 гривень, то інших — до шести тисяч гривень.
Керівникам хотілося б зав’язати тісніші зв’язки із тамтешніми господарниками. Але як це зробити, коли в ціновій політиці на більшість наших товарів та продукції ми відверто програємо? А хочеться, щоб співпраця була обопільно вигідна.
Український споживач вже оцінив переваги білоруських харчів. Цікаво, чим зможемо ми зацікавити і споживачів, і виробників по той бік північного кордону.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
