У виборчому окрузі народного депутата Василя Шпака (фракція Народної партії) добре знають не тільки через те, що вже двічі тут обирали його до Верховної Ради. А ще й через те, що він ніколи не забував своєї малої батьківщини. У рідний Віньковецький, сусідні райони ніколи не приїжджав, як то кажуть, з порожніми руками. Причому завжди намагався не так привезти подарунки чи допомогти матеріально (хоча люди дуже часто сподіваються саме на таку підмогу і отримують її), як зробити щось для розвитку рідного краю. На «свого» депутата люди завжди покладають великі надії. Але чи повинна його місія полягати лише у подарунках та інвестиційних проектах місцевого масштабу? Про це наша розмова із Василем Федоровичем.

— З виборцями, своїми земляками, бачусь часто та завжди охоче. Люди у нас не звикли ходити із простягнутою рукою і розраховувати лише на чиюсь милість. По допомогу приходять тоді, коли справді край, коли йдеться про порятунок здоров’я та життя або вирішення нагальних життєвих питань. Бо куди їм ще йти?

На жаль, надійної системи соціальної захищеності, котра якраз і мала би допомогти кожному з нас у найскрутніші моменти, ми так і не зуміли створити в державі. Очевидно, треба думати над іншим — як змінити ситуацію. Переконаний, доля людини, її здоров’я, благополуччя і достаток родини не повинні залежати ні від допомоги депутатів будь-якого рівня, ні від спонсорів, до яких не так просто достукатися, ні від олігархів, до яких, скажімо, сільській людині і не добратись ніколи. Вся державна система повинна працювати так, щоб захищати людину.

— Хто і як це має зробити?

— Гадаю, значна частка відповідальності за це лежить і на народних депутатах. Бо саме вони мають створювати ті правила і закони, що визначають життя і кожного громадянина, і суспільства загалом. Скажімо, оформлення спадщини. Ситуація проста: після батьків у селі залишається старенька хата і садиба біля неї. Так от, щоб діти, котрі, до речі, і виросли в цій хаті, стали її власниками, їм доведеться витратити в буквальному розумінні не один рік.

Ось з якими розрахунками прийшла до мене одна жінка. За те, щоб тільки зареєструвати заяву про оформлення спадку у нотаріуса, потрібно заплатити 360 гривень, а потім ще 1300 — за нотаріальні дії. Далі — 420 гривень за довідку з БТІ, потім 1200 — незалежному експерту за проведення оцінки майна. За цим — сплатити по 800 гривень за кожні десять квадратних метрів житла. А паралельно з цим ще близько півтисячі гривень за різні довідки, потреба в яких виникає попутно. В результаті з’ясувалось, що витрати дійшли до восьми тисяч гривень. І це за рідну хату, яка оцінена у 3,7 тисячі.

— Але чому за розв’язання проблеми, яка стосується тисяч людей, в державі ніхто не береться?

— Не можу відповідати за всіх, але я після вивчення цього питання взявся за підготовку законопроекту, який докорінно би змінив ситуацію. Адже проблема не у встановленні, скажімо, менших розцінок, а в тому, що держава практично відсторонюється від захисту інтересів своїх громадян, віддавши все на відкуп приватним фірмам, нотаріусам, незалежним експертам... А чому б не повернути право здійснювати певні нотаріальні дії сільським радам? 

Звичайно, для цього потрібні фахівці. Але введення таких у штат сільради було би цілком виправданим, якби плата за нотаріальні дії йшла не у загальний бюджет чи у кишеню приватника, а в казну тієї ж сільради. Адже ми так багато говоримо про те, що наповнити її нічим, а головне — немає звідки. Так от і є одне з джерел. Щоправда, воно не безмірне, і в новому законопроекті я подбав би про те, що, скажімо, плата за оформлення тієї ж спадщини не повинна перевищувати розмір однієї мінімальної зарплати. З одного боку, це вдесятеро менше від теперішніх розцінок. З другого — прямий дохід для розвитку сільської громади.

Тепер повернімося до укладання різних угод. Без цього селянину в наш час просто не обійтись. Згадаймо приклади, коли земельні орендарі різними шляхами, нерідко і просто шахрайськими, укладали такі договори, що люди віддавали свою землю в оренду на 15—20 років просто за безцінь. А скільки випадків, коли дотепер селяни не мають ні земельних актів, ні договорів оренди, а хтось уже роками заробляє на їхній землі, мало того, вона передається з рук в руки від одного бізнесмена до іншого.

Тепер багато хто знову закликає селян: укладайте угоди із молокопереробними підприємствами, щоб вас не дурили. І знову кожна бабуся має сама розібратися, що і з ким їй підписувати?

— Молочні проблеми на селі пробували розв’язувати не раз, але віз і нині там.

— Та він і назавжди там залишиться, якщо не будуть зроблені кардинальні кроки. Одним із таких вважаю створення сільських кооперативів, над законопроектом про які якраз і працюю. У країні понад два мільйони селян утримують худобу і здають молоко. Для більшості з них — це чи не єдине місце роботи і джерело заробітку. І люди важко трудяться, а при цьому вони повинні стати ще й менеджерами, юристами та нотаріусами, щоб розібратися, з ким, які договори підписувати, які умови висувати і на які права сподіватися. Хіба можна із таким впоратися поодинці?

От і потрібні кооперативи та вже згадані сільські нотаріуси, які б реально захищали людські інтереси. А він, цей захист, має бути зовсім простий — щоб кожен не платив нікому зайвого і при цьому отримував своє чесно зароблене. 

Якби так було, людям не доводилося б шукати ніяких спонсорів та благодійників. Та й дехто на своїй «благодійності» спекулював би трохи менше. Часто із великим здивуванням доводиться чути з уст того чи іншого чиновника, а то й депутата: «Ось я домігся, щоб ці гроші з бюджету були направлені у вашу область» чи «Ледве пробили пару мільйонів на наші об’єкти». І багато хто довірливо сприймає все це за чисту монету. Так от хочу компетентно заявити, оскільки вже протягом двох скликань працюю у бюджетному комітеті: ніхто ніяких коштів не вибиває для своїх. Все це — лише намагання чиновників заробити для себе певні бонуси довіри людей. Був час, коли бюджетні кошти справді розподілялися в ручному режимі. Але за пропозицією низки депутатів, в числі яких був і я, ми зуміли розробити і втілити у життя такі формули, коли кожен регіон отримує з бюджету частку, пропорційну його населенню. Тож ніхто нічого не «вибиває» для свого регіону, просто кожен отримує те, що йому належить.

Тому завдання влади на місцях полягає зовсім не у функції «вибивал», а в тому, щоб зуміти наповнити державні та місцеві бюджети. Я повернуся до своєї Хмельниччини. Її річний бюджет становить близько 2,3 мільярда гривень. Але сама вона заробляє лише 420 мільйонів гривень. Решта — це дотації і субвенції з державного бюджету. Саме на ці кошти будуються соціальні об’єкти, купуються шкільні автобуси, здійснюються виплати. І коли все це вручається чи пропонується людям як досягнення того чи іншого чиновника — це відверте лицемірство перед земляками. Тому й чиновника кожен із нас не за такі подарунки повинен дякувати, а передусім запитувати: «Що зроблено, щоб бюджет став більшим?»

Зрештою, за це має відповідати і кожен депутат. Не можна забувати стару народну мудрість: голодному треба давати не рибину, а знаряддя для того, щоб він міг сам щодня ловити її для себе. Непогано про це ще й виборцю знати. Бо спокусившись на передвиборні подарунки чи обіцянки, може надовго залишитись і без роботи, і без заробітків, і без будь-яких надій на краще життя.

Розмову записала Ірина КОЗАК.

Хмельницький.

ТОЧКА ЗОРУ

Народний депутат Василь Шпак: «Зі столиці просто говорити: нехай би люди не ставили свої підписи під такими шахрайськими угодами. Але ж до мене як до депутата не раз приходять бабусі, яким вже за вісімдесят, із проханням допомогти встановити справедливість. Хто має право дорікнути їм, що не те підписали, не так зробили, не розібралися. Не їхня в цьому вина, а держави, котра свого часу просто зробила вигляд, що не помічає всього цього».