Несвяткові роздуми до 90-літнього ювілею

16 листопада 1924 року в радіоефірі Харкова — тодішньої столиці УРСР зазвучала музична програма. Той день став початком регулярного радіомовлення в Україні.

Це була, поза сумнівом, знакова подія, адже в історичному вимірі епохи ніхто не може наблизитися до ролі, впливу, авторитету, яким зарекомендувало радіо цей (скромний, на перший погляд, засіб масової комунікації. Пізніше з’явиться телебачення, супутники, оптоволокно, цифрові носії, Інтернет як нині найдовершеніша мультимедійна платформа. Але вони все ж похідні від радіомовлення елементи інформаційних зв’язків.

У сучасній українській історії Українське радіо завжди виконувало унікальну соціальну місію літописця, авторитетного комунікатора. Сторінки історії УР сповнені звершень і драматичних подій. У 30-ті роки минулого століття за «формалізм», «пропаганду українського буржуазного націоналізму» колектив радіокомітету фактично знищили. У роки Другої світової війни голос Українського радіо транслювався на окуповану територію з близького зарубіжжя. Попри політико-ідеологічні спеції епохи розвинутого соціалізму, національний радіоефір виконував у ті роки також і позитивну просвітницьку, художньо-естетичну, педагогічну функції. В архівах Українського радіо зібрано унікальний фонд художніх записів загальним обсягом близько двохсот тисяч годин. Це культурний скарб, що має, безумовно, цінність світового масштабу. Колосальну роль відіграло національне радіо в період набуття незалежності української держави. Воно насправді стало провісником нової епохи, піднімало національний дух, формувало патріотичні настрої, повертало історичну пам’ять. Як один з лідерів інформаційного простору, з багатомільйонною слухацькою аудиторією, національне радіомовлення зі своїм непідробним авторитетом та впливом достойно виконало історичну місію будівничого нової держави. Українське радіо, на відміну від багатьох інших гравців медіаполя, сформувало свою внутрішню філософію. У глибинно-змістовному сенсі — це продукування цивілізаційних моделей поведінки справедливості, добра, любові до рідної землі, патріотизму, у художньому плані — формування естетичних ідеалів: високої музики, української пісні, художнього слова, справжньої літератури.

2004 року Національна радіокомпанія України за вагомі заслуги перед українським народом отримала статус національної установи. Це була висока і справедлива оцінка роботи великого колективу творчих та технічних працівників, які доклали зусиль для виховання не одного покоління слухачів у національних українських традиціях, а в сучасних історичних умовах формували нову людину з європейським, демократичним світобаченням.

Найважчі часи, які можна порівняти, на мій погляд, хіба що з періодом 30-х років минулого століття, коли нищили Українське відродження і все українське, УР пережило вже в незалежній Україні під час влади Януковича. Московські прихвосні фактично окупаційного режиму цілеспрямовано та системно знову нищили радіо саме через його українськість. Тоді, коли Росія відкривала в системі московського іномовлення українську редакцію «для боротьби з недобитками петлюрівсько-бандерівського духу» та вільно заходила у наш ефірний простір через своїх агентів — на Українському радіо «українська» влада синхронно закривала наше іномовлення — єдину в державі офіційну, пропагандистську інституцію для мовлення на зарубіжну аудиторію. В той час, коли Росія нарощувала потужність своїх передавальних центрів на Кубані, у Придністров’ї для проведення масованої інформаційної інтервенції проти України — у нас синхронно руйнували потужний Броварський радіопередавальний центр — одну з підвалин національної інформаційної безпеки. Збудований у роки тоталітаризму, передавальний центр пережив гітлерівську окупацію — а ось часи Януковича не витримав. У рамках ведення гібридної війни, за вказівкою московських інформаційних кілерів, що орудували в українських кабінетах влади, антени, вежі Броварського РПЦ порізали на металолом, а землю продали під котеджі. Нова демократична влада, до речі, досі не дала оцінки такому кричущому факту неприхованого шкідництва, що, безсумнівно є державним злочином.

Незрозумілі речі довкола українського радіо відбуваються і нині. В рамках евроінтеграційних зобов’язань, Верховна Рада України навесні цього року ухвалила в цілому нормальний Закон «Про суспільне телебачення і радіомовлення в Україні». Біда в тім, що виконувати цей документ взялися, в тому числі, вчорашні перелицьовані активісти окупаційного режиму, до яких нинішня влада виявила зразки небаченого лібералізму та лояльності. В результаті, за підсумками діяльності робочої групи, яку очолили спритники від медіабізнесу та люди, далекі від системного державного мислення, з’явилася постанова Кабінету Міністрів України «Про створення суспільної телерадіокомпанії України» у формі публічного акціонерного товариства. За лаштунками ніби правильного документа простежуються очевидні комерційні інтереси певних груп впливу, а, втім, не лише вони. На мій погляд, такий документ — це чергова спроба маргіналізувати Українське радіо, зробити вторинним, притлумити його значення як важливого соціального і національного інституту, а то й приректи на загибель через неприродне організаційно-правове новоутворення. Модель новостворюваної компанії, що пропонується ухвалою Кабінету Міністрів, — це фактично копіювання Держтелерадіо УРСР часів Щербицького та Маланчука з відповідним демократичним декором. Така громіздка схема єдиного управління телебачення та радіомовлення характерна для тоталітарних режимів та абсолютно неприйнятна в нинішніх умовах. Від неї відмовилися в більшості країн Західної Європи і повністю на постсоціалістичному просторі.

Радіо має відмінну від телебачення природу інформаційного виробництва та сприйняття медіапродукту, інакшу, більш довірливу манеру спілкування з аудиторією. Радіо за внутрішніми характеристиками демократичніше, а за глибинною сутністю зрештою природніше та ближче до суспільного мовлення. Відтак, бачення та становлення громадського мовника для радіо та телебачення — це різні шляхи, іншої протяжності та іншого смислу. Поєднувати їх — загубити більш чесне радіо, яке програє не на творчому полі, а в кабінетах, де змагатимуться неприховані амбіції та комерційні інтереси. Не треба забувати творцям нового телерадіопростору і про інформаційну безпеку, що істотно послабне в умовах нинішнього експерименту, про специфічну роль радіомовлення в особливий період, під час оголошення воєнного стану тощо. Вимагає ґрунтовного обговорення і перспектива іномовлення, в основі якого завжди було радіо. Окрема тема, якої сором’язливо не торкаються, — це соціальний захист великого загону порядних журналістів, які можуть опинитися завтра фактично на вулиці.

В абревіатурі, запропонованій урядом нової Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ), мабуть, помилково, немає слова «радіо». Це добрий знак того, що не підніметься, може, рука українця, просто так, на догоду комусь ліквідувати Національну радіокомпанію України, що має окремий національний статус за особливі заслуги перед українським народом. Це було б і незаконно, і аморально.

Хочеться вірити, що минуть роки, з їхніми викликами, і будуть нові ювілеї Українського радіо — на модерних мультимедійних платформах, але з традиційними українськими сутнісними цінностями!

Зі святом усіх, хто причащається духом Українського радіо!

Віктор НАБРУСКО, секретар Національної спілки журналістів України.