Ці характерні слова в щоденнику В. Вернадського від 8 квітня 1932 року з оцінкою тодішніх подій в Україні (а писав він їх у Ленінграді) можуть бути епіграфом і водночас застереженням до діяльності нинішньої української влади, яку виштовхнула на політичний олімп «Революція гідності».

Великою сміливістю було проведення парламентських виборів у час, коли країна перебуває в стані війни. Щоправда, більшою мірою вона скидалася на розрахунок, помножений на суспільні настрої, з метою отримати бажаний для себе результат для здійснення наступного кроку — збільшення повноти повноважень. Адже, окрім усього іншого, було зрозуміло, що частина сходу від цієї кампанії буде відрізана. За таких обставин вибори, очевидно, розглядалися і як можливість підтвердження права правити, підсилення легітимності, відсікання від влади незручних і незгодних, чужих елементів. Як можливість відтермінувати початок складної практичної роботи до зміцнення особистих позицій. У тому числі оточенням. Насамперед у Верховній Раді України, яка за ідеєю має вийти на перший план у парламентсько-президентській республіці.

Чи вдалося втілити ці плани? Вважаю, що ні. Країна фактично отримує двовладдя. Перші свідчення цьому — з’ясування стосунків щодо того, кого більше любить народ: президента чи прем’єра.

Президент України опинився перед подвійним викликом: повинен утримувати лідерство, намагатися продовжувати очолювати суспільні настрої і в той же час приборкувати революційну енергію, яка привела його до влади. Повинен знаходити засоби і можливості для протидії неочікуваній конкуренції і демонструвати реалізм в оцінках та діях, показувати державну стриманість і виваженість, що, в свою чергу, несе загрозу невдоволення розбурханого суспільства. Воно може підсилюватися хвилями популізму, які піднімають нові й старі політичні гравці і які, бажаючи того чи ні, скеровують їх проти глави держави.

У підсумку, це може спричинитися до створення того, що Ханна Арендт (основоположниця теорії тоталітаризму) визначила як уявний світ, який часто вибудовують вожді. В його основі — «непохитна впевненість, з якою вони з існуючих ідеологій вибирають елементи, що підходять для утвердження абсолютно фіктивного світу, протилежного фактам» (цит. за: Диктаторы пишут. Литературное творчество авторитарних правителей ХХ века. — (Пер. А. Анастасьева и др. М.: Культурная революция, 2014. С.23).

Реально ж і низька явка виборців, і результати виборів вказують на те, що з боку багатьох громадян швидко зростає недовіра до влади, що країна поділена і розколота. Що суспільство тримається на інерції мовчання й терпіння, а повітря наповнюється нервозністю, злістю і нетерпимістю, відчуттям неминучості внутрішньої війни і запахом крові. А відтак, чимала частина людей вчинила за принципом — підтримати менше зло. Звісно, так як вони його розуміють: за все завжди відповідає перша особа. Навіть, якщо повноваження її звужені.

Принагідно зазначу: нинішня обстановка — у внутрішньому і зовнішньому вимірах — диктує необхідність зосередження влади, а заодно і відповідальності в одних руках. Проте навіть така постановка питання, з посиланнями на історичні аналогії, для суспільного сприйняття зараз є неможливою через тотальне заперечення практики попереднього президентства.

На такому тлі слабким аргументом виглядає намагання демонстрації переваги за рахунок рекрутування депутатів мажоритарників до майбутніх парламентських фракцій. Нагадаю, що у 2002 році політичне об’єднання «За єдину Україну», набравши 12% голосів за партійним списком, мобілізувало у фракцію 182 депутати, «Наша Україна» мала відповідно 24% і 111 мандатів. Але саме вона в Україні та за її межами розглядалася як парламентський лідер.

Тож чи варто витрачати час і сили на пошуки додаткових аргументів, щоб нав’язати Україні думку про переможця? У чому «додана вартість» від таких спроб? І чи не краще сконцентрувати енергію на оцінці ситуації в країні, проведенні аналізу результативності кадрової політики на осмислених висновках? Не можна ж надалі продовжувати практику розсадження на ключових постах зручних дилетантів без необхідного досвіду і належної підготовки, але догідливих та вміючих своєчасно й красиво присягнути. Якщо й надалі продовжувати слухати лише себе і лише те, що збігається з власними підходами й баченнями та орієнтуватися на звуження поля кадрового вибору, то на країну очікуватимуть ще гірші часи.

У складний час і для серйозної роботи особливо потрібні партнери, а не васали.

У цьому ж ряду й розмови про першочергове, чи не в перші дні роботи нового парламенту, прийняття закону про вибори до Верховної Ради виключно на пропорційній основі. При цьому зміст його, насамперед тема відкритих списків згадуються лише побіжно, для годиться. Не зайвим є таке питання: що отримує країна, якщо Верховна Рада остаточно перетвориться на партійні кубла?

Хитрість тут очевидна: загнати у відомі фракції депутатів, що отримали мандати безпосередньо від людей на округах в ході жорсткого, можна стверджувати, жорстокого відбору. Додатково у такий спосіб піддути авторитет партійних утворень, які, до речі, за окремими винятками, аж ніяк не є політичними утвореннями європейського типу. А, швидше, бізнес-структурами, підконтрольними олігархам. До того ж структурами разового використання, на рекламу яких було вкинуто просто шалене фінансування. Тоді як люди по гривні-дві збирають усім миром кошти на підтримку армії..

Ще одним елементом своєрідного шантажу виглядають заяви щодо невідкладності рішень зі зняття депутатської недоторканності і скорочення на третину депутатського корпусу. Питань немає — особливого статусу потрібно позбавити усіх, а не лише депутатів. А щодо їх кількості, то можна було б порадити ініціаторам почати вирішувати цю проблему невідкладно.

Відомо, що у 27 мажоритарних округах вибори не відбулися. Отже, слід зменшити і партійні списки на 27 депутатів. Це перший крок. Другий —оскільки партії-переможниці сукупно набрали 76% голосів, потрібно скасувати розподіл між ними бонусів, а це додатково майже 50 мандатів. Таким чином, буде зроблено реальний крок до зменшення Верховної Ради без тривалої процедури внесення змін до Конституції. Для цього достатньо перегляду окремих позицій закону про вибори, що можна негайно зробити. І це буде чесно, бо люди не голосували за майже 80 кандидатів-списочників, які отримали шанс «за красиві очі» застрибнути в український парламент. Заради справедливості зазначу: вони й за інших не голосували, орієнтуючись, у кращому випадку, на першу п’ятірку закритих партійних списків.

Зрозуміло, що такі та інші маневри — це і «пропозиція» депутатам долучитися до суперництва на боці однієї із сторін. Щоб переконатися у тому, що воно буде наростати, до ворожки ходити не потрібно. Чого варті лише зіткнення концепцій відносно змісту угоди про коаліцію та «обмін думками», кому мають належати ключові посади в уряді на фоні позірно принципових тверджень про неприпустимість квотного підходу до його формування. Натомість ніхто не переймається усвідомленням принципово важливої обставини: парламентсько-президентська модель організації влади працює за умов відповідальності політиків, закорінених традицій демократії і усталеної партійної системи.

Подібні ж намагання приростити коло соратників і укласти політичний шлюб на своїх умовах неминуче переростуть в конфлікт між П. Порошенком і А. Яценюком, обернуться, як не зараз, то згодом, спробами сформувати парламентську коаліцію без фракції одного з них.

Фактично повторюється, але вже в тотально радикальному варіанті, початковий цикл «помаранчевої революції»: рішучі наміри розірвати з радянським минулим і повністю дистанціюватися від Росії як країни агресора, остаточна відмова від засад багатовекторності у зовнішній політиці.

Зміна балансу сил не в останню чергу пов’язана з втратою і окупацією частини України. Схоже, вона утримувала свою територіальну цілісність значною мірою завдяки саме існуванню балансу сил. На практиці маємо те, що «антиукраїнські» (читай — «проросійські») сили об’єктивно забезпечували територіальну цілісність і незалежність, навіть нехай відносну, України, а прозахідні — демонструють свою неспроможність в цьому. На «виході» маємо оцінки й статті промовистого характеру. Наприклад, як в «The Economіst» (Великобританія): «Країна, яка зменшується» (http://іnosmі. ru/world/20141110/224171763. html).

За 15 млрд. доларів Росія вмовила В. Януковича не підписувати угоду з ЄС, тоді, як зараз вона просто поставила Україну і Європу перед фактом, що необхідно відтермінувати її введення мінімум на рік. І домоглася свого.

Розумію, що такі оцінки й висновки неминуче викличуть негативну реакцію. Але від цього ситуація на краще не зміниться. Щоб проводити адекватну політику, для початку потрібно знати країну. Не жити у віртуальному світі, не піддаватися спокусі все змести і почати творення держави з чистого аркуша. Особливо небезпечною сьогодні є масштабна кампанія з пошуку ворогів, поділу країни на своїх і чужих, ейфорія від закону про очищення влади, збочення на дії за принципами революційної доцільності. Руйнівний запал групи політиків, які називають себе не інакше як новими і молодими, лише підтверджує очевидне: вони також вийшли з «ленінського картуза» і «сталінської шинелі».

Можливо, час такий, що думати особливо ніколи, а, можливо, і думати нікому. Якщо й думаємо, то переважно сваримо минуле. Цей наш пострадянський синдром точно підмітив Д. Гранін чи не в останньому інтерв’ю в «Новой газете»: минулим добре маніпулювати. Воно не може заперечити. Майбутнє вимагає мати яку-небудь концепцію, картину в голові. А сьогодення — це реальні факти, з якими треба рахуватися. Тому діють за принципом: простіше переписувати минуле і зваблювати майбутнім. І зневажати елементарні та очевидні сьогоденні проблеми людини.

Тоді як вкрай необхідно уважно подивитися на «шрами історії», скажімо, сходу і півдня України, до яких сьогодні прикута світова суспільна увага і які є унікальними за своєю історичною долею:

«Ареал «зустрічі» землеробської й кочівницької, християнської й мусульманської культур, інколи мирної, частіше позначеної безпрецедентним за своєю жорстокістю насильством, упродовж багатьох століть являв собою «дике поле», практично непридатне для життя. Геополітичні зрушення кінця ХVІІІ ст., а також відкриття багатств місцевих надр перетворили спустошені землі на полігон для випробування моделей модернізації, індустріалізації, урбанізації, упродовж двох століть вони демонстрували можливості швидких перетворень, особливо щодо експансії міського способу життя на сільську периферію. Але невиправдана поспішність, а ще більшою мірою — невправне адміністрування за умов поліфонічного середовища і незбігу ціннісних орієнтацій спричинили помітне відставання соціальної інфраструктури від темпів нагромадження капіталів, що, зрештою, обернулося вичерпанням ресурсів зростання й явищами соціальної деструкції. А наростанням масових протестних настроїв скористалися владна еліта РФ, яка завжди сприймала українську незалежність як головний камінь спотикання на шляху реалізації своїх імперських амбіцій». Ця розлога цитата з першого тому колективної монографії науковців Інституту історії України «Схід і Південь України: час, простір, соціум» (2014, С.9), на мій погляд, є ключем до розуміння того, що і чому там відбувається. Доводиться висловлювати лише жаль, що українські політики не привчені так глибоко «копати». Звідси — й поверхневі рішення та дії. Власне світогляд є джерелом багатьох наших проблем.

А такого не повинно бути, особливо з огляду на те, що, швидше за все, ключові розбіжності між домінуючими політичними гравцями пролягатимуть по лінії «війна-мир». Адже у виборчому змаганні «яструби війни на чолі з Яценюком отримали перемогу над голубами миру, яких очолює Порошенко», а «вибори продемонстрували посилення й поглиблення розбіжностей всередині України» (Світ, готуйся: Україну розривають на частини. — «The Natіonal Іnterest», США — http://іnosmі. ru/sngbaltіa/20141106/224111954. html).

І справді, сподіваючись на мир, люди значною мірою віддали голоси за війну. Вона, схоже, неминуча, якщо влада не збирається миритися із загрозою розповзання держави. Вже навіть останні події доводять, що на прикладі України Росія продовжує демонстративно руйнувати монополію США на порушення міжнародного права, нехтування його нормами.

«Вибори» на Донбасі порушили хитку рівновагу, підтвердили переведення регіону на «московський час», завдали фатального удару мирним ініціативам і показали неефективність дипломатії. «... Тільки військові дії, — пише «The Economіst» у викладі «Дзеркала тижня», —  можуть тепер повернути назад території, які утримуються бойовиками, хоча «таке завдання не стоїть перед українською армією». І далі наголошує: «питання не в тому, чи зроблять вони (бойовики) наступний крок, питання в тому — коли».

Будучи послідовним прихильником мирного розв’язання проблеми сходу України, П. Порошенко вимушений, у тому числі, щоб утримувати ініціативу, демонструвати жорстку мілітарну позицію, ставити, як мінімум, питання про економічні санкції. У чомусь береться на озброєння тактика Заходу щодо Росії.

Але у цьому зв’язку потрібно чітко визначитися: чи розглядаємо ми санкції лише як гострий інструмент дипломатії? Чи виключають вони надалі переговорний процес? Чи направлені на повернення до нього у правильному річищі? Чи буде продовжуватися «дозоване» силове протистояння? А головне — чи забезпечуватиме Україна використання усього комплексу засобів й можливостей для утримання цілісності держави?

Судячи з усього, влада не має осмисленого і прорахованого бачення необхідних системних заходів. Імпульсивні й поверхневі, на рівні рефлексій, наміри всерйоз сприймати не можна. Вони лише погіршують й без того драматичну ситуацію, створюють враження несерйозності та неспроможності навіть скласти повну картину того, що відбувається. Втрати від переважно хаотичних рішень переходять будь-які допустимі межі.

На практиці Мінські домовленості зіграли лише роль паузи. Не в останню чергу для виборів та перегрупування сил. Закони про амністію і особливий статус Донбасу виявились мертвонародженими. Утім, що вони такими й будуть, було зрозуміло від самого початку. Сподівання на зустрічні компроміси не справдилися. Вже навіть через те, що на них ніхто не був налаштований.

А щодо апеляцій деяких українських провідників до Женевських домовленостей і їх пропозицій відновити Женевський процес, то спершу вони повинні відповісти на низку питань. Зокрема, що зроблено для їх виконання? Чому до останнього часу про них навіть не згадували? Так можна (а можливо, й треба) дійти до аналізу їх домовленостей у вигляді пакту з Януковичем.

Доводиться констатувати, що українська сторона не продемонструвала послідовного наступального підходу, не зуміла (чи не вміла) нав’язати порядок денний переговорного процесу. Хоча б у питанні обміну (звільнення) полонених на заручників. Беззубість і відстороненість влади від цієї проблеми та констатації особливо підривають віру людей в державу.

А чим обернулася споглядальницька позиція у питанні виборів на Донбасі? Легалізацією самопроголошених «ЛНР» і «ДНР», посиленням їх «центральних органів». Погодивши «проведення дострокових місцевих виборів у відповідності з Законом України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» («Закон про особливий статус»), нічого не зробили для розробки і прийняття власне закону про такі вибори. ЦВК не визначила календарний план виборчої кампанії до 7 грудня 2014 року. Київ просто віддав ініціативу, а тепер, коли процес пішов без нього, реагує грізними заявами. Схоже, що лише це ми й спроможні робити.

Якщо протягування цих законів зіграло розслаблюючу і демобілізуючу роль, то постановка питання про їх денонсацію рівнозначна визнанню поразки мирних ініціатив і, за логікою, оголошенню війни чи змирення з черговою втратою значних територій держави.

За таких обставин усі подальші розмови про мир чи війну є свідченнями того, що ми не знаємо, як в інший спосіб уберегти країну. Точніше — боїмося війни. Проте й інших варіантів для маневрів майже не залишилося. Захист незалежності і територіальної цілісності України не буде у тривалому вимірі пріоритетом для США і ЄС. У тому числі з урахуванням гігантських економічних проблем, що постали перед нами.

Україні, що називається, на марші треба навчитися жити й боронити себе самостійно. Найнагальніше завдання сьогодні для усіх нас — оборона держави. Питання з питань — як, у який спосіб виграти мир для України!

Принциповий момент у наших нинішніх «взаєминах» з Росією: той, хто програє, повинен буде піти. Як мінімум.

У роботі Д. Мережковського «Тайна Запада: Атлантида-Европа» є таке міркування: ми забули, простили собі війну, але, можливо, війна не простила нам. Вона точно не простить владі та усій сукупності політиків, якщо й надалі будуть такі результати у відстоюванні України.

Зокрема, потрібно бачити й враховувати, що продовження дотримання принципу «ні війни, ні миру», загрожує поглибленням низки небезпечних викликів: єднання і патріотичне піднесення змінюватиметься дедалі більшими розчаруваннями, які, в свою чергу, переходитимуть у пошук ворогів та винних, війну всіх проти всіх; невдачі посилюватимуть чутки про зради, збільшуватиметься готовність їх розвінчувати. Психоз розколюватиме суспільство і навіть сім’ї; загальна ситуація виходитиме з-під будь-якого контролю і втримувати її буде все важче; постійно поставатиме питання легітимності влади, спрацьовуватиме логіка внутрішніх розмежувань та розколів, над чим, зрозуміло, працюють і наші недруги. Спрацює логіка розповзання країни. Політичні протистояння і з’ясування стосунків — лише одна із передумов такої її дезінтеграції.

Доводиться констатувати, що нерозв’язана проблема миру і територіальної цілісності України позначається на організації всього життя. В усякому разі влада не зможе безкінечно подавати її як пом’якшуючу і навіть реабілітуючу обставину при оцінці економічної та соціальної ситуації.

Фактом є те, що економіка в руїнах, рівень людського життя впав до катастрофічної позначки. Як впала і ціна людського життя. Перспективи економічних реформ на такому фоні складно проглядаються. Відповідно виразним є прагнення уникнути відповідальності за ймовірні провали, що виявляється в демонстрації намірів, підміні роботи сподіваннями на допомогу США і ЄС у прокладанні Україні дороги до Європи.

Країна повністю вичерпала запас міцності і виживання. А тому нинішня влада не може й не повинна наслідувати попередників у демонстрації намагань «ощасливити» свій народ суцільними реформами. З неодмінно однаковим результатом — дестабілізація й погіршення державних справ і самопочуття людей.

Для початку як мінімум потрібно розуміти, що є реформа, і чи можна вважати реформами те, що в нас робилося і робиться.

Для цього вважаю за доцільне навести розмірковування Ю. Пивоварова про призначення реформ (О «советском» и путях его преодоления (статья первая) — Политические исследования. — 2014 — №1. — С.60-82):

— реформою, очевидно, належить вважати такі дії, які полягають у вирішенні питань, що постали перед суспільством, на шляхах розширення простору свободи, насамперед індивідуальної, — та, відповідно, особистої відповідальності;

— реформа не руйнує наявний світ, а перетворює його, удосконалює. За своєю природою вона націлена не на знищення, здавалося б, якихось застарілих форм, а на розкріпачення нових сил, які визрівають у рамках цього світу. Справжня реформа створює інститути й процедури, в яких актуалізується приховане в старих формах нове, потенційне. Реформа -це впорядкування нових можливостей, нового балансу сил;

— будь-яка реформа, будь-яка емансипація — завжди і збільшення соціальних ризиків, більш високої ціни за соціальний порядок. Тому для проведення реформ необхідні соціальна мужність і соціальна відповідальність;

— реформа — це завжди конфлікт. Але це усвідомлена соціальна конфліктність, яка є фундаментом для нормального, здорового розвитку суспільства, збільшення кількості друзів і зменшення кількості ворогів;

— помилковою є думка, що реформи може проводити влада і тільки влада. Там, де немає суспільства — у тому розумінні, що воно ще не готове взяти на себе частину тягаря суспільної відповідальності, -реформи, навіть блискучі за задумом та проробці, не вдаються.

Якщо надалі в організації життя в Україні не будуть враховуватися зазначені чинники, будемо мати симуляцію реальності та суспільну й державну деградацію. Нас і надалі розглядатимуть, як білу пляму, і ми не будемо мати в міжнародному дискурсі українського голосу.

Треба припинити ділити владу, а заодно й країну. Потрібно невідкладно ставати на неймовірно складний, однак єдино правильний шлях будівництва сучасної держави, наповнення її якісним змістом.

Звісно, для цього потрібна відповідальна національна еліта. Еліта, яка б базувалася на засадах демократії, відданості своїй країні і своєму народу. А не на наближених до лідера щаблях чи належності до певного політико-бізнесового утворення. Еліта, яка б забезпечила формування справедливих і прозорих правил суспільного та економічного життя на основі влади закону, незалежних судів і професійному правоохоронному апараті, очищеному від корупції. Еліта, яка б сформувала сучасну, підзвітну суспільству, адміністративну систему.

Чи зможе це зрозуміти, чи зможе таку необхідну роботу невідкладно розпочати нова Верховна Рада, покажуть перші дні її діяльності.

Академік Національної академії наук України Володимир ЛИТВИН.