Добродійниками стають за велінням совісті

Що й казати, сам Бог велів озирнутися на пройдений шлях, пригадати тих, хто завжди був поруч, підставляв своє плече, щоб здійснилося задумане. Може, розповідь про благодійний фонд стане прикладом для тих людей, які хочуть допомагати своїм співвітчизникам не під якусь дату чи політичну кампанію, а систематично, постійно і з відкритим серцем. Як це роблять всюди у світі, де є відкрите, демократичне суспільство.

— Мабуть, я швидше подорослішав (посміхається). А коли серйозно, то рішення створити фонд я прийняв після відвідин стародавнього Чигирина. Побачене тут вразило мене до глибини душі. У колишній козацькій столиці, де в XVІІ столітті, за свідченням літописців, сяяло золотом 27 церковних бань, де дипломати, духовні особи з усієї тогочасної Європи вважали за честь потрапити до гетьманської резиденції і помолитися в родовому храмі Богдана Хмельницького, мало що нагадувало про ті великі часи. В історичній частині Чигирина до початку третього тисячоліття не збереглося ні монастиря, ні собору, навіть жодної маленької церкви. До мене, кандидата в народні депутати України, звернулося багато чигиринців із проханням допомогти побудувати храм Казанської ікони Божої Матері. На той час я, справді ще молодий бізнесмен, не мав достатніх фінансових ресурсів, щоб вести таке масштабне будівництво. Однак, сподіваючись на волю Божу та допомогу людей, зважився розпочати цю справу. Створив благодійний фонд і — диво: тільки-но заклали перші камені в підмурівок майбутнього храму, скарбниця його почала наповнюватися. За два роки в першій історичній столиці України освятили величний собор, про відродження якого мріяло не одне покоління чигиринців! Це було свято, за котре, я впевнений, порадів би навіть Богдан Хмельницький!

— Коли я став депутатом по Смілянському виборчому округу, переді мною відкрилися велич нашої історії й убогість сьогодення. Центр держави, символи національної пам’яті і гордості Чигирин, Суботів, Холодний Яр, легендарна Смілянщина, овіяна генієм Пушкіна, Чайковського, декабристів Кам’янка. До цих святинь і тоді, й нині їдуть з усієї України, з-за кордону. Тут жили і живуть добрі трудящі люди. А навколо — занепад, руїни, розбиті дороги. Пам’ятаєте, тоді тільки-но завершилась так звана аграрна реформа. Колгоспи розпалися, а нічого нового ще не створили. На Чигиринщині не було газифіковано жодного села! Через відсутність блакитного палива потерпали населені пункти і Смілянського, і Кам’янського районів. Уночі сільські вулиці поринали в морок, а вдень страшно було дивитися на зруйновані ферми та зарослі бур’янами поля.

— Згадайте, що сказав древній мудрець: не треба нарікати на темряву, треба запалити хоч одну свічку. З цього ми й почали. У кожному районі відкрили постійно діючі приймальні. Сформували карти-схеми найнагальніших потреб районів, про які нас просили люди. А далі наполегливо, пункт за пунктом, почали їх виконувати. Звичайно, ця дорога не була встелена трояндами. Бо фонд — не лише фінанси. Потрібно було оббивати пороги міністерств і відомств, писати тисячі депутатських запитів і звернень, долати чиновницький спротив, вступати в дискусію із «сильними світу цього», щоб добитися газифікації дитячого садка чи школи, амбулаторії чи фельдшерсько-акушерського пункту.

— Наведені факти — лише частина того, що вдалося здійснити, зокрема, в Кам’янському районі. Коли ми готувалися до нашого скромного ювілею, підбили підсумки десятирічної діяльності й, повірите, самі здивувалися, скільки виконано добрих справ. Зазначу, з допомогою багатьох людей.

— Ви сказали гарне слово: «рідний» округ. На Черкащину я вперше приїхав у 1998 році. Й назавжди полюбив цей край. Та й хіба можна його не любити? Тут уся історія, душа України. Тут головні її святині. З часу створення у 2002-му й до сьогоднішнього дня наш фонд постійно допомагав, чим міг, черкащанам, смілянам, чигиринцям, кам’янчанам. Мені приємно, що на колишньому моєму окрузі мене знають і пам’ятають. А до Верховної Ради я не пішов, бо змінилася виборча система. За своїм характером я типовий депутат-мажоритарник. Я прихильник саме цієї системи, коли виборці і депутат перебувають у безпосередньому контакті, кожен виборець знає свого депутата і може до нього звертатися. Вибори за партійними списками породили купу проблем. Відсутня персональна відповідальність депутата перед виборцями. Він не відстоює інтереси свого округу, тому що залежний не від виборця, а від свого партійного керівництва, котре й проклало йому дорогу до парламенту. Отож, коли мажоритарна система перестала існувати, я вирішив не балотуватися, не йти в жоден партійний список.

— Так, у той час Сміла залишилася без своїх найбільших підприємств, і місцевий бюджет був порожній. Фонд у міру своїх можливостей намагався підтримати медиків і населення у скрутну годину. Було закуплено для медико-санітарної частини №14 апарат УЗД, електрокардіографи, мамограф, аналізатори біохімічний та гематологічний. Для районної та міської лікарень придбали сучасні машини «швидкої допомоги», для кількох сільських амбулаторій закупили обладнання, медикаменти. Пам’ятаю, жителі села Залевки звернулися з проханням: біля фельдшерсько-акушерського пункту завалився старий колодязь, допоможіть відремонтувати й почистити його, бо санітарки носять воду аж з другого кутка села. Довелося зайнятися і колодязем, і ремонтом ФАПу. У сільської ради коштів на це не було ані копійки...

— Якщо точніше, то понад двісті дітей із малозабезпечених, багатодітних родин та зі шкіл-інтернатів. Вони вчилися за рахунок нашого благодійного фонду. Коли я почав вивчати проблеми на своєму окрузі, то побачив, що в селах, селищах, містечках райцентрів багато талановитої, ініціативної шкільної молоді. Однак за нинішньої системи вищої освіти навчатися цим хлопцям і дівчатам «не світило» через відсутність у сім’ї коштів. Фонд провів конкурсний відбір для випускників шкіл і кращі з кращих стали «студентами Тимошенка», як інколи жартували самі щасливі переможці та їхні батьки.

— А де виростали ви? Про вас як про бізнесмена, благодійника відомо чимало, а про особисте життя — ні.

— Родом я з Київщини. Батько помер, коли мені було дев’ять місяців. Тож виховувала мене одна мама. На селі роботи дуже багато: хата, город, господарство, корова. Як міг, завжди намагався полегшити нелегку працю мами.

— Думаю, був нормальним. Не любив, коли когось принижували. Не терпів підлабузництва, брехні. Цінував міцну хлопчачу дружбу.

— З розумом.

— Навчатися в інституті не вийшло, пішов в армію. Потім залишився на надстрокову. Ще в дитинстві була мрія стати військовим. Але на той час в армії почалися проблеми, говорячи словами булгаковського професора Преображенського, «почалася розруха». Не зміг сидіти без реальної роботи і відчувати себе непотрібним. Тож наважився на непростий для себе крок: пішов з армії і створив підприємство, що надавало послуги. Це була моя перша справа.

— Освіту маю вищу. Навіть не одну. Доводилося вчитися, як то кажуть, не відриваючись від виробництва. Одружився 21 рік тому. Доньці нині 20 років, здобуває освіту в університеті. Дружина займається бізнесом. Продовжує ті справи, які я колись почав. Слава Богу, з нами поруч мама. Вона радіє онучці, молиться за нас...

— Це ціла історія. Виявляється, більшість чигиринських хлопців за могутню статуру і козацьку силу з давніх-давен брали служити на флот. Їх нащадки, сьогоднішні міцні чигиринці, потрапити на морську службу всі не можуть, зате дуже люблять бокс. Ось і звернулися до мене дорослі й малі Клички (до речі, рід Віталія та Володимира Кличків також із Черкащини) із проханням придбати для Чигирина справжній професійний ринг. Тільки-но ринг та найсучасніший боксерський реквізит було закуплено, як вихованці тренера Андрія Мальованого один за одним почали виборювати перші місця не тільки в області, Україні, а й за кордоном. Боксом «захворів» весь Чигирин. Тепер колишня гетьманська столиця має не одного майстра спорту, золотих, срібних, бронзових призерів найпрестижніших змагань. Донька нині вже заслуженого тренера України Мальованого Марина стала чемпіонкою Європи серед боксерок-юніорок і майстром спорту міжнародного класу!

— Як і по всій Україні — безробіття, бідність, зниження рівня медичного обслуговування, недоступність здобуття вищої освіти для малозабезпеченої молоді.

— Кожну людину найбільше хвилює власне та своєї рідні здоров’я. На жаль, сьогоднішня медична система неспроможна в повному обсязі надати допомогу хворому. Особливо на селі, де з кожним роком скорочують кількість медзакладів. Наш фонд розгорнув системну роботу з надання профілактичної медичної допомоги черкащанам. Мобільні бригади лікарів, поліклініки «на колесах», обладнані сучасною медтехнікою, побувають у багатьох селах і містечках Черкащини. Вже сьогодні, після перших прийомів у населених пунктах, де немає лікарні чи бодай амбулаторії, декількох селян невідкладно госпіталізовано через кризовий стан здоров’я. Друге. Ми продовжуємо відбір найобдарованішої шкільної молоді й відправлятимемо її навчатися за кошти благодійного фонду до вищих навчальних закладів. Третє. Підтримуватимемо ініціативи лідерів громад щодо створення нових робочих місць, облаштування соціально-культурних об’єктів, розвитку духовності, мистецтва, туризму, спорту. Адже пливемо ми всі в одному човні. І ніхто не може відгородитися високим парканом і побудувати «рай» лише у своїй хаті. Над нами одне небо. У нас одна спільна історія. І, переконаний, одне спільне майбутнє, в якому наші діти повинні бути щасливими. Вони повинні жити, спокійно працювати і радіти на рідній, найкращій у світі землі, дарованій нам Богом. Це прийдешнє залежить від нас.