У народі давно помічено: є люди, що зроблять на макове зерня, а розтрублять про свої «звитяги» на весь світ. І навпаки, сумлінна, порядна людина, доклавши чималих зусиль для громади, вважає за краще не розповідати про це, а й далі творити добро.

Ось саме до цієї, прямо скажемо, нечисленної когорти сучасних добродійників і меценатів належить народний депутат України четвертого скликання, заслужений економіст України, голова Благодійного фонду Віктор ТИМОШЕНКО (на знімку).
Утім, можливо, й цього разу не вдалося б переконати Віктора Анатолійовича в необхідності особисто розповісти про свої минулі й майбутні доброчинні проекти, якби не важлива, навіть знакова подія. Цієї весни благодійному фонду, заснованому Віктором Тимошенком, виповнилося 10 років. Десятиліття наполегливої праці, безкінечних клопотів і турбот, за якими як найбільша нагорода — посмішки щасливих дітей, щира подяка матерів, сердечне «Спасибі, синочку...» від літніх людей.
Що й казати, сам Бог велів озирнутися на пройдений шлях, пригадати тих, хто завжди був поруч, підставляв своє плече, щоб здійснилося задумане. Може, розповідь про благодійний фонд стане прикладом для тих людей, які хочуть допомагати своїм співвітчизникам не під якусь дату чи політичну кампанію, а систематично, постійно і з відкритим серцем. Як це роблять всюди у світі, де є відкрите, демократичне суспільство.
— Вікторе Анатолійовичу, історія засвідчує, що великі українські промисловці Терещенки, Симиренки, Харитоненки, ставали меценатами у зрілому віці. Що спонукало Вас, 32-річного молодого бізнесмена, розпочати у 2002 році благодійну діяльність?
— Мабуть, я швидше подорослішав (посміхається). А коли серйозно, то рішення створити фонд я прийняв після відвідин стародавнього Чигирина. Побачене тут вразило мене до глибини душі. У колишній козацькій столиці, де в XVІІ столітті, за свідченням літописців, сяяло золотом 27 церковних бань, де дипломати, духовні особи з усієї тогочасної Європи вважали за честь потрапити до гетьманської резиденції і помолитися в родовому храмі Богдана Хмельницького, мало що нагадувало про ті великі часи. В історичній частині Чигирина до початку третього тисячоліття не збереглося ні монастиря, ні собору, навіть жодної маленької церкви. До мене, кандидата в народні депутати України, звернулося багато чигиринців із проханням допомогти побудувати храм Казанської ікони Божої Матері. На той час я, справді ще молодий бізнесмен, не мав достатніх фінансових ресурсів, щоб вести таке масштабне будівництво. Однак, сподіваючись на волю Божу та допомогу людей, зважився розпочати цю справу. Створив благодійний фонд і — диво: тільки-но заклали перші камені в підмурівок майбутнього храму, скарбниця його почала наповнюватися. За два роки в першій історичній столиці України освятили величний собор, про відродження якого мріяло не одне покоління чигиринців! Це було свято, за котре, я впевнений, порадів би навіть Богдан Хмельницький!
— Справді, Свято-Казанський храм став окрасою древнього Чигирина. Однак часто, на жаль, буває, що після завершення проекту чи політичної кампанії, благодійні фонди десь зникають. У вашому випадку все тільки почалося...
— Коли я став депутатом по Смілянському виборчому округу, переді мною відкрилися велич нашої історії й убогість сьогодення. Центр держави, символи національної пам’яті і гордості Чигирин, Суботів, Холодний Яр, легендарна Смілянщина, овіяна генієм Пушкіна, Чайковського, декабристів Кам’янка. До цих святинь і тоді, й нині їдуть з усієї України, з-за кордону. Тут жили і живуть добрі трудящі люди. А навколо — занепад, руїни, розбиті дороги. Пам’ятаєте, тоді тільки-но завершилась так звана аграрна реформа. Колгоспи розпалися, а нічого нового ще не створили. На Чигиринщині не було газифіковано жодного села! Через відсутність блакитного палива потерпали населені пункти і Смілянського, і Кам’янського районів. Уночі сільські вулиці поринали в морок, а вдень страшно було дивитися на зруйновані ферми та зарослі бур’янами поля.
— Так було майже скрізь. Але хіба один у полі воїн?
— Згадайте, що сказав древній мудрець: не треба нарікати на темряву, треба запалити хоч одну свічку. З цього ми й почали. У кожному районі відкрили постійно діючі приймальні. Сформували карти-схеми найнагальніших потреб районів, про які нас просили люди. А далі наполегливо, пункт за пунктом, почали їх виконувати. Звичайно, ця дорога не була встелена трояндами. Бо фонд — не лише фінанси. Потрібно було оббивати пороги міністерств і відомств, писати тисячі депутатських запитів і звернень, долати чиновницький спротив, вступати в дискусію із «сильними світу цього», щоб добитися газифікації дитячого садка чи школи, амбулаторії чи фельдшерсько-акушерського пункту.
— Зроблене фондом справді вражає...
— Наведені факти — лише частина того, що вдалося здійснити, зокрема, в Кам’янському районі. Коли ми готувалися до нашого скромного ювілею, підбили підсумки десятирічної діяльності й, повірите, самі здивувалися, скільки виконано добрих справ. Зазначу, з допомогою багатьох людей.
— Вікторе Анатолійовичу, знаю, коли закінчилася ваша каденція народного депутата, ви продовжували благодійну діяльність на «рідному» окрузі. Однак до Верховної Ради України наступного скликання вже не балотувалися. Чому?
— Ви сказали гарне слово: «рідний» округ. На Черкащину я вперше приїхав у 1998 році. Й назавжди полюбив цей край. Та й хіба можна його не любити? Тут уся історія, душа України. Тут головні її святині. З часу створення у 2002-му й до сьогоднішнього дня наш фонд постійно допомагав, чим міг, черкащанам, смілянам, чигиринцям, кам’янчанам. Мені приємно, що на колишньому моєму окрузі мене знають і пам’ятають. А до Верховної Ради я не пішов, бо змінилася виборча система. За своїм характером я типовий депутат-мажоритарник. Я прихильник саме цієї системи, коли виборці і депутат перебувають у безпосередньому контакті, кожен виборець знає свого депутата і може до нього звертатися. Вибори за партійними списками породили купу проблем. Відсутня персональна відповідальність депутата перед виборцями. Він не відстоює інтереси свого округу, тому що залежний не від виборця, а від свого партійного керівництва, котре й проклало йому дорогу до парламенту. Отож, коли мажоритарна система перестала існувати, я вирішив не балотуватися, не йти в жоден партійний список.
— Принципова позиція. Але повернемося до вашого фонду. Мені розповідали, що медицина Сміли десять років тому особливо потерпала від нестачі найнеобхіднішого. Був випадок, коли за породіллею не встигла приїхати «допотопна» машина невідкладної допомоги, і жінка народила просто на вулиці...
— Так, у той час Сміла залишилася без своїх найбільших підприємств, і місцевий бюджет був порожній. Фонд у міру своїх можливостей намагався підтримати медиків і населення у скрутну годину. Було закуплено для медико-санітарної частини №14 апарат УЗД, електрокардіографи, мамограф, аналізатори біохімічний та гематологічний. Для районної та міської лікарень придбали сучасні машини «швидкої допомоги», для кількох сільських амбулаторій закупили обладнання, медикаменти. Пам’ятаю, жителі села Залевки звернулися з проханням: біля фельдшерсько-акушерського пункту завалився старий колодязь, допоможіть відремонтувати й почистити його, бо санітарки носять воду аж з другого кутка села. Довелося зайнятися і колодязем, і ремонтом ФАПу. У сільської ради коштів на це не було ані копійки...
— І все-таки, попри різнопланову роботу фонду, чи не найбільше дякують Віктору Тимошенку за «путівку в життя» десятки «хрещеників»-студентів...
— Якщо точніше, то понад двісті дітей із малозабезпечених, багатодітних родин та зі шкіл-інтернатів. Вони вчилися за рахунок нашого благодійного фонду. Коли я почав вивчати проблеми на своєму окрузі, то побачив, що в селах, селищах, містечках райцентрів багато талановитої, ініціативної шкільної молоді. Однак за нинішньої системи вищої освіти навчатися цим хлопцям і дівчатам «не світило» через відсутність у сім’ї коштів. Фонд провів конкурсний відбір для випускників шкіл і кращі з кращих стали «студентами Тимошенка», як інколи жартували самі щасливі переможці та їхні батьки.
— А де виростали ви? Про вас як про бізнесмена, благодійника відомо чимало, а про особисте життя — ні.
— Родом я з Київщини. Батько помер, коли мені було дев’ять місяців. Тож виховувала мене одна мама. На селі роботи дуже багато: хата, город, господарство, корова. Як міг, завжди намагався полегшити нелегку працю мами.
— Який був Тимошенко-підліток: тишком, забіякою чи своїм хлопцем?
— Думаю, був нормальним. Не любив, коли когось принижували. Не терпів підлабузництва, брехні. Цінував міцну хлопчачу дружбу.
— Добро, на вашу думку, повинно бути з кулаками?
— З розумом.
— Що було після закінчення школи?
— Навчатися в інституті не вийшло, пішов в армію. Потім залишився на надстрокову. Ще в дитинстві була мрія стати військовим. Але на той час в армії почалися проблеми, говорячи словами булгаковського професора Преображенського, «почалася розруха». Не зміг сидіти без реальної роботи і відчувати себе непотрібним. Тож наважився на непростий для себе крок: пішов з армії і створив підприємство, що надавало послуги. Це була моя перша справа.
— Яка у вас освіта? Яка родина?
— Освіту маю вищу. Навіть не одну. Доводилося вчитися, як то кажуть, не відриваючись від виробництва. Одружився 21 рік тому. Доньці нині 20 років, здобуває освіту в університеті. Дружина займається бізнесом. Продовжує ті справи, які я колись почав. Слава Богу, з нами поруч мама. Вона радіє онучці, молиться за нас...
— Чула, ви закохані у спорт, у силові його види. З вашим іменем пов’язують відродження спорту в Богдановому краї, зокрема, боксу.
— Це ціла історія. Виявляється, більшість чигиринських хлопців за могутню статуру і козацьку силу з давніх-давен брали служити на флот. Їх нащадки, сьогоднішні міцні чигиринці, потрапити на морську службу всі не можуть, зате дуже люблять бокс. Ось і звернулися до мене дорослі й малі Клички (до речі, рід Віталія та Володимира Кличків також із Черкащини) із проханням придбати для Чигирина справжній професійний ринг. Тільки-но ринг та найсучасніший боксерський реквізит було закуплено, як вихованці тренера Андрія Мальованого один за одним почали виборювати перші місця не тільки в області, Україні, а й за кордоном. Боксом «захворів» весь Чигирин. Тепер колишня гетьманська столиця має не одного майстра спорту, золотих, срібних, бронзових призерів найпрестижніших змагань. Донька нині вже заслуженого тренера України Мальованого Марина стала чемпіонкою Європи серед боксерок-юніорок і майстром спорту міжнародного класу!
— За десять років своєї діяльності фонд здійснив стільки всього доброго, що його неможливо перерахувати в одній публікації. А що ви вважаєте сьогодні найбільшою проблемою на Черкащині?
— Як і по всій Україні — безробіття, бідність, зниження рівня медичного обслуговування, недоступність здобуття вищої освіти для малозабезпеченої молоді.
— Вікторе Анатолійовичу, ви були останнім депутатом-мажоритарником на Смілянському окрузі, і вас запам’ятали виборці як людину діла. Що сьогодні, на вашу думку, найбільше болить людям і над чим працює ваш благодійний фонд?
— Кожну людину найбільше хвилює власне та своєї рідні здоров’я. На жаль, сьогоднішня медична система неспроможна в повному обсязі надати допомогу хворому. Особливо на селі, де з кожним роком скорочують кількість медзакладів. Наш фонд розгорнув системну роботу з надання профілактичної медичної допомоги черкащанам. Мобільні бригади лікарів, поліклініки «на колесах», обладнані сучасною медтехнікою, побувають у багатьох селах і містечках Черкащини. Вже сьогодні, після перших прийомів у населених пунктах, де немає лікарні чи бодай амбулаторії, декількох селян невідкладно госпіталізовано через кризовий стан здоров’я. Друге. Ми продовжуємо відбір найобдарованішої шкільної молоді й відправлятимемо її навчатися за кошти благодійного фонду до вищих навчальних закладів. Третє. Підтримуватимемо ініціативи лідерів громад щодо створення нових робочих місць, облаштування соціально-культурних об’єктів, розвитку духовності, мистецтва, туризму, спорту. Адже пливемо ми всі в одному човні. І ніхто не може відгородитися високим парканом і побудувати «рай» лише у своїй хаті. Над нами одне небо. У нас одна спільна історія. І, переконаний, одне спільне майбутнє, в якому наші діти повинні бути щасливими. Вони повинні жити, спокійно працювати і радіти на рідній, найкращій у світі землі, дарованій нам Богом. Це прийдешнє залежить від нас.
Розмову вела Людмила ЗАДОРОЖНЯ.
Фото надано прес-службою благодійного фонду.
Дітлахи з коником Дубком.
Нова школа в селі Косарі.
Свято-Казанський собор у Чигирині.
 Із перших уст
Відродилася духовна святиня
Отець Анатолій, настоятель храму Казанської ікони Божої Матері в Чигирині:
— Історія Свято-Казанського собору в Чигирині цікава і повчальна. Храм було побудовано 1888 року на кошти матросів та шкіперів — уродженців гетьманського краю. За даними краєзнавців, у Чигирині тоді мешкали понад 2 тисячі чоловіків, які служили на флоті.
Собор залишався єдиним у місті діючим храмом до 1934 року. Потім войовничі атеїсти закрили його. Споруду розібрали на будівельні матеріали. Залишився Чигирин без єдиної церкви. Однак, як сказано у Святому Письмі, «...час руйнувати і час будувати,.. час розкидати каміння і час каміння громадити...». Знайшовся чоловік, осяяний Божою милістю, Віктор Тимошенко, і духовну святиню Чигирина відродили з попелу. До церкви приходить нині багато молоді. Бувають і матроси зі сторожового корабля «Чигирин» Військово-Морських Сил України.
«Хай не міліє криниця доброти...»
Наталія Котляр, директор дошкільного навчального закладу №21 міста Сміла:
— Метод лікування та реабілітації з допомогою коней називається іпотерапією. Це наскільки ефективне, настільки й дороге для дитячих закладів задоволення. Але наш дитсадок майже з початку заснування перебуває під опікою Віктора Тимошенка.
Нещодавно його фонд привіз нам подарунок — невеликого коника, поні. Коник хоч і маленький, але міцний на вигляд. Тому його назвали Дубком. Тепер цей незвичайний «цілитель» допомагає лікувати дітей. Батьки та педагоги нашого дитсадка відправили Віктору Анатолійовичу лист: «Ми протягом багатьох років відчуваємо тепло Вашого серця. Щиро вітаємо Вас з ювілеєм фонду і бажаємо, щоб криниця доброти, чуйності, милосердя не міліла ніколи, а поповнювалася чистими джерелами людської вдячності».
Здійснилася моя юнацька мрія
Максим Дубінський, режисер, місто Сміла:
— Завдяки освітній програмі благодійного фонду Віктора Тимошенка я здобув освіту в Інституті кіно та телебачення Київського національного університету культури та мистецтв. Фонд оплатив моє навчання, котре тривало з 2002-го по 2007-й рік.
Тепер я працюю головним режисером телерадіокомпанії «Сміла ТВ». Люблю свою творчу, цікаву роботу. Завжди пам’ятаю про те, що здійснити юнацьку мрію допоміг мені Віктор Тимошенко, людина, котра для мене є прикладом у житті.
На прийомі в пересувній поліклініці.