Усього кілька кілометрів від траси Тернопіль—Стрий — і опиняєшся у справжній казці. Тут ландшафт нагадує Карпати, а повітря — хоч ложкою черпай, свіже і насичене.

 

«Вода у нас з кранів тече джерельна», — хвалиться пані Ганна, її першою я зустріла у селі Гутиську Бережанського району. Родом вона із сусідньої Івано-Франківщини, сюди потрапила у невістки, полюбила цей край. Питаю про гутиських різьбярів, колись відомих в Україні й за її межами. «Є ще кілька майстрів, — каже жінка, — але слава минулася. Думаю, найкраще вам про це повість Ігор Михайлишин. Окрім того, що різьбяр, він ще майстер на всі руки, багаторічний депутат сільської ради».

Ігор Іванович веде до своєї майстерні — старенької хати. «Мабуть, їй вже сто літ», — припускає він. 

Гутисько — лемківське село. Тут живуть етнічні українці, переселені після війни з Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя. До війни ця казкова місцина була населена переважно поляками. Потім відбувся «обмін», що змінив долі сотні тисяч людей. 

Ось і батьки Ігоря Михайлишина мусили оселитися в Одеській області, але витримали там лише рік. Подалися на захід, ближче до рідних країв. Гутисько обрали ще й тому, що тутешня місцевість чимось нагадує рідні Бескиди. Ігор народився вже тут, у нього брат і три сестри.

— Усіх п’ятьох дітей батько підняв на кошти, зароблені різьбярством, — каже він. — Ще й хату простору збудував. Мама працювала у колгоспі, а що там платили, самі знаєте. Якби не батькове ремесло, не знаю, як би жили.

Це ремесло лемкам подарувала графиня Потоцька. В середині ХІХ століття, бачачи, як вони бідують у горах, де мало землі, вона запросила до Польщі італійського різьбяра, аби навчив цієї справи. Він умів різьбити рами для картин, дзеркал, фотографій. Талановиті учні пішли далі свого вчителя, освоїли скульптурну різьбу: почали робити з дерева фігурки тварин. То вищий пілотаж, адже не так легко відтворити у дереві, скажімо, коня чи оленя, їхню мускулатуру, передати стрімкість. Коли лемків переселили, вони і на новому місці взялися за різець. Ті фігурки охоче купували по всьому Союзу. У селі, де було 170 дворів (нині — до 50), працювали майже 70 умільців. Хто був оформлений на роботу в обласному худфонді, хто у сувенірному цеху Бережанського лісгоспу. Різьба мала добрий збут і належно оплачувалась, гутиські майстри брали участь у художніх виставках.

Коли розпався Союз, тутешні різьбярі переключилися на Польщу. Звідти приїжджали підприємливі люди, скуповували вироби і везли до Німеччини, де був попит. Потім поляки самі закупили сучасні верстати, поставили справу на конвеєр і забули дорогу до Гутиська. Українські музеї, художні салони, може, й купили б високохудожні різьблені речі, але не мали на це коштів. Остаточно ремесло підірвав китайсько-турецький ширпотреб, що хлинув в Україну. Ручна робота знецінилась.

— Ще якийсь час навідувалась до нас одна пані з Косова, що поповнювала асортимент виробами гутиських майстрів, бо гуцульська різьба відрізняється від нашої, — розповідає Ігор Михайлишин. — Але й вона вже давно не приїжджала.

Питаю, чи не пробував сам продавати свої вироби. 

Майстер розповів, що якось поїхав на столичний Андріївський узвіз. Подивилися на нього косо — конкурент. Під’їхав автобус з англійськими туристами. Одному сподобалася різьблена палиця. Давав за неї долар. «Я не погодився, — згадує пан Ігор, — бо трудився кілька днів. Було образливо, що нас мають за тих, хто не знає ціни своїй праці».

Відтоді за різець він береться зрідка, хоч душа і руки рвуться до улюбленого заняття. Жити якось треба. Літ двадцять тому військовий завод у Бережанах, де він працював, закрили. Попросив батька навчити різьбярству. Хоч тоді йому було тридцять, учнем був старанним. А може, то у них в генах? Досить швидко вивчився на доброго майстра. Залишився у селі, дбає про стареньких батьків. Різьбить для храмів царські ворота, іконостаси. Пам’ятник на турецькому цвинтарі, де поховані турки, що воювали у Першу світову, також справа його рук. Освоїв професію пічника, має пасіку. Каже, що не так мед цікавить, як любить спостерігати за комахами-трудівницями. Показує на металеву раму на подвір’ї, взявся робити причіп до автомобіля. Одне слово, майстер на всі руки. А ще є город, домашня господарка, депутатські справи.

Ігор Михайлишин вже понад двадцять років депутат Підвисоцької сільради, куди входить Гутисько. У тім, що в селі є водогін, газ, непогана дорога, обладнана зупинка на залізничній колії, і його заслуга. Каже, сільрада уважно ставиться до потреб села. Доглянуті школа, народний дім, ФАП, музей різьбярства. Важливо, що на території сільради є завод — розробляє вапняки і дає непогані відрахування до її бюджету.

Розкішна природа, гора Голиця з унікальними рослинами з Червоної книги. Біля її підніжжя — Голицький ботаніко-ентомологічний заказник державного значення. На території Гутиська діє також біостаціонар Тернопільського національного педуніверситету імені В. Гнатюка, де студенти проходять практику, науковці досліджують флору і фауну. Мальовнича річка Нараївка, яку недавно поглибили, джерела з цілющою водою. 

Саме тут, у Гутиську народився фестиваль «Лемківська ватра», що вже став міжнародним. І хоч тепер він відбувається у Монастириську, але вперше влаштували його тутешні переселенці.

Здається, нинішній стрімкий час тут стишує ходу. Навіть мобілка не всюди бере. Зате від охочих купити хатину під дачу — відбою немає. «Але ніхто не продає, — із задоволенням констатує Ігор Михайлишин. — Один чоловік багато років живе у Канаді, а хату тримає». Можливо, мине час і Гутисько отримає друге дихання для розвитку. Скажімо, завдяки туризму. Тільки б унікальна школа різьбярства тутешніх лемків не пропала остаточно... А втім, без державної підтримки тут не обійтися.

Фото автора.

Ігор Михайлишин у столітній хаті-майстерні із своїми виробами.