Суддів має обирати народ

Усі ці міркування відірвані від життя й тільки шкодять і суддям, і громадянам.

Чому питання про обрання суддів народом потрібно порушувати саме тепер?

На сьогодні остаточне рішення про призначення на посаду суддів усіх судів загальної юрисдикції приймають Президент і парламент. Так записано в чинній Конституції 1996 року. Законом 2010 року «Про судоустрій і статус суддів», ініційованим Президентом України В. Януковичем, ці повноваження зроблено максимально церемоніальними, а результат їх реалізації у кожному випадку зумовлено позицією Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка складається здебільшого із самих суддів.

Цивілізована Європа не стомлюється нам нагадувати про необхідність повністю усунути парламент від розгляду й прийняття рішення з кадрових питань у судовій системі. Чотири поспіль висновки однієї лише Венеціанської Комісії (№639 від 2011 року, №588 від 2010 року, №550 від 2009 року й №401 від 2006 року) містять таку рекомендацію.

Усі ці роки її остаточне виконання наштовхувалося на конституційні норми, для зміни яких недостатньо голосів. Доки старі конституційні норми діють, максимум того, що ми можемо зробити, — залишиться «півзаходами». Але ось 20 червня відбулося перше засідання скликаної Президентом України Конституційної асамблеї. Повним ходом іде робота з написання нового Основного Закону нашої країни.

І настав час звернутися до однієї із ключових тез передвиборної програми, з якою Партія регіонів перемогла на парламентських виборах 2007 року: про судову реформу, яка затвердить пряме обрання суддів громадянами.

Твердо переконаний, що реалізація цієї тези стане кроком, який зрушить українську систему вперед, до стандартів цивілізованої Європи, і водночас розверне її назустріч простим українцям та їх розумним сподіванням. У 2010 році здійснено всеосяжну судову реформу. Відтоді мало який пленарний тиждень парламенту обходиться без поліпшення законодавчої бази системи правосуддя.

Законодавці систематично працюють над удосконаленням законодавства загалом й системи правосуддя зокрема.

Але — парадокс! У роки помаранчевого «застою», коли тодішня влада гальмувала реформи — судам не довіряли 90 відсотків українців (дані від червня 2007 року Київського міжнародного інституту соціології).

Сьогодні, коли реформа йде повним ходом, судам, як і раніше, не довіряють 82 відсотки українців — це більше, ніж будь-якому іншому державному органу! (Дані опитування аналітичного центру «Соціоконсалтинг» у травні 2012 року).

Отже, річ не тільки, і не стільки в якості роботи судів. Слід визнати, що в суспільстві зміцнилася думка про суддів як про чужорідний елемент, спадкоємну професію, націлену суто на отримання матеріальних благ. При цьому безвідповідальної перед людьми й такої, що стоїть над законом. Обличчям суддівської професії стали «колядник» з мільйоном доларів у мішку й молодик на джипі, котрий збиває пішоходів, наче кеглі в боулінгу.

Доки у мільйонів українців буде привід так думати, результатів навіть найкращих реформ правосуддя ми не дочекаємося.

Тому завданням №1 має бути — зламати цю думку, радикально переконати людей.

Як це зробити? Відповідь проста — запровадити пряму виборність суддів народом. Щоб доля кожного кандидата в судді, усіх без винятку діючих суддів перебувала в руках громадян і вирішувалася на виборчій дільниці.

Одним цим рішучим кроком ми знімемо проблему недовіри судам.

Чому? Припустімо, що із завтрашнього дня кожен кандидат у судді й кожний діючий суддя повинен буде пройти через обрання народом у тих територіальних межах, на які поширюється юрисдикція їх суду. Упевнений, це зробить суддів залежними винятково від закону. У цьому разі кожний суддя знатиме, що, порушуючи присягу, виносячи свідомо неправосудні рішення — вони дуже ризикують. «Домовитися» судді, котрий провинився, з усіма виборцями, щоб залишитися на посаді, звичайно, не вдасться.

Якщо ми дамо людям можливість відчиняти чи зачиняти двері в судову систему перед кожним кандидатом у судді, кожним діючим суддею — більшість претензій громадян до судової системи зникне.

Хоч би який був результат звернення громадянина до суду, він знатиме, що цього суддю вибирав не чиновник, що сидить у столиці, а він сам або його сусід. Що цей суддя не просто так приїхав зі столиці чи іншої області, а його обрали за гідність і справи, про які людям на місцях відомо не з чуток.

І якщо такий суддя на своєму місці порушуватиме закон, братиме хабарі, та й просто поводитиметься по-хамськи у своєму місті, селищі, селі — ніхто, ніколи, ні за які гроші й гарні слова його не переобере.

Огульної критики судової системи також поменшає. Адже якщо нарікаєш на суддю — чому голосував «за» нього? Наступного разу голосуй «проти». Все просто і зрозуміло.

Тобто ні 90, ні 80, ні 60 відсотків недовіри до судової системи вже не буде. Не довіряти судам — означатиме не довіряти самим собі. Мало знайдеться охочих у цьому зізнатися привселюдно.

Уже тільки одне розв’язання проблеми недовіри до судової системи виправдовує негайне запровадження виборності суддів народом.

Скільки сказано слів і зламано списів в Україні на користь зміцнення незалежності суддів! І все одно ми незадоволені. Жодне інтерв’ю не обходиться без журналістських запитань про телефонне право, про тиск на суд, в якому звинувачуються всі без винятку: від прокурора, міліціонера й депутата — до начальника ЖЕКу. Газети майорять скаргами на якісь «центри впливу на суд», яких нібито вже більше, ніж яток з морозивом у спеку.

Якщо норм закону, конституційних норм про незалежність суду, навіть статті Кримінального кодексу, що передбачає покарання в кілька років позбавлення волі за будь-яке втручання у правосуддя, недостатньо, щоб відгородити суддів від тиску, залишається тільки одне.

Дати кожному судді, через вибори на основі загального, рівного, прямого й вільного виборчого права за таємного голосування народний мандат — такий само, як дається депутатам усіх рівнів і Президентові держави.

Щоб приводив суддю на посаду не парламент, не Вища кваліфікаційна комісія суддів, не чиновники — а народ! Це забезпечить вищий рівень незалежності суддів. Тоді порівняно з міліціонером, прокурором суддя почуватиметься як Президент або народний депутат, а з будь-яким депутатом — на рівних. Якщо суддя буде обраний народом, служитиме народу, закону, присязі — йому жоден чиновник, жодне «телефонне право» будуть не указ, йому нічого буде боятися в нашій державі.

Упровадивши пряме обрання суддів народом, ми зробимо максимум з того що тільки можливо у світовій практиці держави і права для зміцнення незалежності наших суддів. І зможемо нарешті заспокоїтися на цей рахунок — разом із зарубіжними критиками України та українськими суддями, жоден з яких більше не зможе скаржитися на брак незалежності, низький статус або несправедливу процедуру зайняття посади.

Хоч би який чесний і відповідальний був іспит для кандидата на суддівську посаду, коли його ухвалюють чиновники або інші судді — це одне. А якщо цей суддя здасть ще й іспит перед власним народом, на виборчій дільниці — це зовсім інше. Такий суддя, навіть 25 або 30 років від роду, навряд чи принижуватиме громадянина, котрий прийшов до суду. Тому що розумітиме, що своїм суддівством він зобов’язаний не чиновникам, а цьому самому громадянинові, який приходить до суду. Тобто дається потужний стимул суддівській етиці.

Упровадивши всенародну виборність суддів, ми в кожному українці зміцнимо громадянський обов’язок, почуття причетності до держави і її долі. Ми ще сильніше посилимо цей чинник, якщо дамо громадянам право ініціювати відкликання судді на дострокових виборах.

Коли вирішують за тебе, хоч би як красиво це пояснювалося й подавалося, — це одне. Коли вирішуєш ти сам — це принципово інше. Громадяни більше дорожитимуть і своїм судом, і своєю країною. Гадаю, на нинішньому етапі державного будівництва це дуже важливо.

Зважаючи на традиції, що склалися, звернімося до досвіду зарубіжних демократій. Що він каже?

Критики зазначають, що в більшості західноєвропейських країн суддів не обирають, а призначають за поданням професійних органів. І це правда. Правда й те, що рівень довіри людей до судової системи, рівень судової практики там принципово інші. І сліпо запозичувати їхні рішення — це все одно, що вводити в Україні монархію.

Адже є й інші приклади, які заслуговують найпильнішої уваги. У Сполучених Штатах Америки в 23 із 50 штатів суддів першої та інших інстанцій обирає народ, до того ж на строки від 6 до 10 років. Громадяни обирають суддів у таких штатах, як Нью-Йорк, Вашингтон, Іллінойс, Пенсільванія, Джорджія, Техас — тобто центральних. До того ж у 8 штатах суддів обирають за посередництва політичних партій, а в 15 — без участі політичних партій. Обрання суддів було впроваджено не політиками на виборах, а після всебічного обговорення конституційними асамблеями одного за одним 23 американських штатів у середині XІX століття, коли в країні, що розвивалася, після завершення війни за незалежність потрібно було зменшити корупцію, покінчити з безправ’ям, підвищити довіру людей до влади і до судів зокрема. На жаль, ці проблеми схожі з нинішніми українськими.

Важливо, що в зазначених штатах США процедури обрання суддів народом зберігаються вже понад 150 років, хоча в американській демократії вони регулярно зазнають щонайретельнішого критичного аналізу й обговорення. Зберігаються тільки тому, що їх «плюси» з лишком переважують їх «мінуси». Показово також, що «проти» виборності суддів виступають організації юристів і самих суддів, а «за» — більшість громадян.

У Швейцарії, в декількох кантонах, суддів обирає народ. Також у Японії, судді Верховного суду проходять процедуру обрання народом, щоб залишитися на посаді, відпрацювавши певний строк. Усе це не просто стабільні, а процвітаючі знамениті демократії.

Зарубіжний досвід пропонує й розв’язання основних проблем, неминучих під час переходу до обрання суддів народом. Щоб унеможливити обрання безграмотних популістів, їх можна взагалі не допускати до виборів на суддівські посади. Для цього існують такі вимоги до кандидатів, як освітній ценз і серйозний іспит.

Щоб уникнути надмірних витрат, вибори суддів місцевих і апеляційних судів можна зручно сполучити з виборами депутатів місцевих рад, сільських, селищних і міських голів. А вибори суддів вищих судів і Верховного Суду — з парламентськими.

Щоб всенародне обрання суддів не стало об’єктом маніпуляцій із грішми та пресою, можна заборонити кандидатам будь-які форми асоціювання з політичними партіями, а якщо не допоможе — і агітацію як таку. За кваліфікованого кандидата в судді повинні агітувати його або її репутація та ерудованість.

Не поділяю думки про легковірність виборців стосовно кандидатів у судді в їхньому рідному місті, районі, області або у вищому суді із всеукраїнською юрисдикцією. Адже це — не вибори депутата, який один із багатьох проголосує за або проти компромісного рішення, наслідки якого відчутні не одразу і не всіма. Це вибори судді, який в один чудовий момент може або захистити майно кожного зі своїх виборців, або допомогти відібрати його; або залишити громадянина чи його кривдника на волі, або відправити за ґрати. Ставки набагато вищі! Достатньо просто пояснити це людям в інформаційній кампанії. У нас мудрий народ, і він буде дуже скрупульозний у такому виборі.

Настав час нарешті зірвати маски й назвати речі своїми іменами. Пряме обрання суддів народом — це суддівська демократія. Усе інше — це суддівська аристократія. Україні потрібна суддівська аристократія, але не аристократія спадковості, корупційного багатства і чванства, яку наша влада намагається викорінити, а аристократія обов’язку, честі та професіоналізму. Ось наша мета. І шлях до неї для України лежить через судову демократію. Я — за пряме обрання суддів народом!