Київ. Другий тур у групі України. Футбольне свято було вирішено почати у фан-зоні Києва, а після зустрічі Україна—Франція рушити на стадіон, уболівати за шведів. Чому не за англійців? «Шведи такі милі!» — із замріяною посмішкою заявила мені киянка Олеся. «Вони з нами однієї крові! Одних кольорів!» — із гордістю пояснив фанат київського «Динамо» Сергій. «Вони є засновниками нашої держави! Ми разом програли росіянам під Полтавою», — заявив гість із Тернополя Олександр.
Спуск від метро «Золоті ворота» до фан-зони на Хрещатику тривав довше, ніж зазвичай. Людські струмочки, що стікалися з усіх вулиць до центру, поступово перетворювалися на вируючу річку, яка несла і виплескувала життєрадісний і тремтливий в очікуванні нової перемоги синьо-жовтий потік до величезних телеекранів. Під ними до початку матчу Україна—Франція яблуку ніде було впасти, але це нікого не хвилювало. Передати атмосферу загальної любові, єднання й віри в успіх словами складно. У фан-зону кожен, хто може (а часу до закінчення Євро ще достатньо), має прийти сам, щоб зарядитися позитивною енергетикою, відчути кожною клітинкою свого тіла об’єднуючу силу футболу. Не бійтеся юрби. Прийдіть, сміливо пірніть у цей метушливий, веселий світ і станьте повноправним членом великої, дружної футбольної родини!
До речі, столична адміністрація має намір розширити межі фан-зони в Києві. Адже якщо в п’ятницю, за оцінками УЄФА, тут зібралося 140 тисяч, то в день фіналу до екранів на Хрещатику може прийти у два чи навіть три рази більше людей!
Ну а 15 червня події відбувалися за законами футбольного жанру, коли радість стрімко змінює гіркота розчарування — гру в Донецьку було зупинено через сильну зливу. Почало крапати й у Києві. Залишати фан-зону не хотілося, але ми все-таки вирішили шукати телевізор і пиво ближче до стадіону, щоб по завершенні нашого матчу встигнути добігти до своїх місць на «Олімпійському».
У заповненому англійцями й шведами барі біля Бессарабки знайшлися вільні місця. Повітря там не було зовсім, але було головне — телевізори! Офіціанти в перуках і шапках обливалися потом, але старалися, як могли. Через силу посміхаючись, вони спритно прокладали собі дорогу через гомінку юрбу, встигали приймати замовлення й навіть приносили замовлене (!) що здавалося у таких умовах, наближених до бойових, абсолютно неможливим. Сусіди по столику — молоді шведські фанати. На тлі своїх молодецьких, розмальованих старших співвітчизників, які співали і кричали, четвірка охайних, скромно вдягнених студентів виглядала якось неправильно... Але й фани бувають різні. Пізніше ми бачили і родини з дітьми, і симпатичні літні пари... Нічними вулицями прогулювалося явно більше розстроєних шведів, ніж понурених киян. Але це було потім, а тоді ми ще раділи всі разом, адже почався наш поєдинок і незабаром мав початися їх!
Шведські хлопці вболівали разом з нами за Україну. Коли закінчився перший тайм із рахунком 0:0, який вселяв надію, вони чемно попрощалися: «Гуд лак!» Побажавши у відповідь і їм удачі, ми також вирушили у напрямку стадіону.
А на вулиці за цей час розгорнувся справжній синьо-жовтий шведський балаган-карнавал з елементами біло-червоного англійського шоу.
На підступах до стадіону продавали зайві квитки. Причому як за ціною нижче номінальної, так і за завищеною. Тому квиток, якщо є гроші й бажання сходити на футбол, перед матчем купити — не проблема.
За спинами продавців — перший кордон — пред’яви квиток. Другий — безпека. У мою сумку навіть не заглянули, а з парасолькою ми проходили як у фан-зону, так і на стадіон. Втім, деяких фанів оглядали ретельно... Третій кордон — вхід на стадіон — сканування штрих-коду й проходження через турнікет. Біля кожного чудо-апарата — волонтери, які люб’язно допомагають усім впоратися з розумною, а головне, на відміну від більшості вболівальників, тверезою машиною. Далі квиток пред’являєш уже при вході до свого сектора.
Наші місця були під віп-ложею, де ми опинилися в компанії напрочуд гарних молодих шведок, одягнених у футболки національної команди, — дружин гравців збірної Швеції. Разом з ними всі наступні 90 хвилин ми запекло вболівали за їхніх чоловіків і друзів. І якою ж приголомшливою була гра! Які п’ять голів! «Одного не розумію: як ми в цих шведів виграли?» — смутно промурмотав мій сусід праворуч, так і не прийшовши до тями від новини про те, як закінчився матч Україна—Франція у Донецьку.
У нашому секторі були лише два псевеселі українці, які досить агресивно вболівали за англійців. Коли їхня демонстративна поведінка, яка заважала всім насолоджуватися грою, переповнила чашу терпіння шведських «фотомоделей», зненацька з’явився стюард. Він швидко й професійно «розрулив» ситуацію, пересадивши порушників спокою на кращі місця, але подалі від нервових шведок.
Фінальний свисток. Шведки трималися, не плакали. А на протилежній трибуні раділи й шаленіли нечисленні вболівальники збірної Англії. Вони танцювали під власний духовий оркестр...
Фото Володимира КОТЛЕНКА.
Темпераментні фани з Туманного Альбіону.
