Скорочений у зв’язку з... проявленою мужністю

— Я б навіть сказав «знак питання». Ні в процесуальному плані, ні по суті скоєних членами банди злочинів крапку в цій справі, на жаль, не поставлено. Навіть не тому, що один із установлених членів банди, Тарас Вознюк, перебуває в розшуку. І не тому, що практично всі засуджені будуть оскаржувати вирок, зокрема, досвідчений слідчий Василь Гайдай, який одержав довічний термін, неодноразово заявляв, що оскаржуватиме цей вердикт у Європейському суді з прав людини.

Набагато важливіше інші, якщо можна так сказати, делікатніші моменти. За цією бандою тягнеться ще цілий «хвіст комети» скоєних ними злочинів, у тому числі вбивств, які так і не потрапили в матеріали кримінальної справи. Більш-менш говорити про остаточну крапку в цій історії можна буде після того, як хтось із засуджених усвідомить, що «зіскочити» з довічного терміну вже не вдасться. Тоді до тих, хто заперечує сьогодні все, напевно почне повертатися пам’ять і від нічого робити, можливо, їм захочеться «прогулятися» до місць поховань. Саме такого розвитку подій бояться зараз не встановлені слідством співучасники, котрі залишилися на волі. А поки у засуджених залишається надія відбитися від довічного, вони «клеїтимуть дурня». Інший термін їх особливо не хвилює — вони вже відсиділи по десять років.

Тобто, ще раз підкреслюю, місце крапки вакантне. Якби це рішення суду справді стало саме таким розділовим знаком у розслідуванні діяльності банди перевертнів, то Генеральна прокуратура України не відправляла б у нижчестоящу інстанцію близько 80 томів виокремлених матеріалів із кримінальної справи, в яких йдеться про не встановлених слідством осіб, а також про розшук обвинувачуваного Вознюка. Крім того, у ГУБОЗ було близько 20 томів матеріалів оперативної справи, що стосується діяльності банди перевертнів, у якій містяться матеріали про можливу причетність нині засуджених членів банди, щонайменше, ще до п’ятьох убивств.

— Що стосується водія й охоронця Плюща, такі відомості в нас справді були. Їх направили для подальшої перевірки до Генеральної прокуратури України. У тому числі, у ході слідства ми здійснили низку відтворень, де члени банди також готували злочини і згодом там зникли люди. Крім того, було проведено відтворення епізоду, коли банді вдалося заволодіти 100 тисячами доларів США, що їх вимагали за звільнення заручника. Прикметно, що в цих епізодах брав участь, скажемо так, другий склад групи членів банди, очолюваної Гончаровим. Ці люди досі залишаються на волі.

— Одну справу ГПУ відправила до прокуратури Києва, де вона в стилі «кращих» традицій лежить мертвим капіталом як злочин минулих років, які в нашій кримінально-процесуальній системі нікому не цікаві. В цій справі помінявся вже не один слідчий, але через значний обсяг інформації та через невеликий професійний досвід вони навіть не беруться за неї — коли цю справу було порушено, дехто із слідчих, у кращому разі, навчався в інституті, а хтось — узагалі в школі.

Друга справа, яка перебувала в ГУБОЗ, сама гідна уваги автора детективів. Сейф, у якому вона зберігалася, був зламаний співробітниками відділу кадрів і... Як то кажуть, на нема то й суду нема. Справа зникла. Питання про причини таких дій залишилися без відповіді. Більше того, керівництво ГУБОЗ доклало максимум зусиль у протилежному напрямі — розформуванні оперативної групи, яка займалася супроводом справи перевертнів. Саму справу за рішенням одного з керівників управління, Федосова, тричі «відфутболювали» із МВС до київського УБОЗу. Я кілька раз доповідав про необхідність продовжити роботу у ній першому заступникові міністра внутрішніх справ генерал-лейтенанту Черних, внаслідок чого з якихось «дивних причин» було прийнято мудріше рішення... прибрати мене разом із цією справою з Центрального апарату МВС. Мою посаду оперативника (!) було скорочено.

— Ні, за моїм даними, його просто попросили прибрати мене з органів такі люди, яким він не може відмовити. Раніше вони керували серйозними службами...

— Прямої заборони не було, просто всі мої рапорти, подані у цій справі, були зігноровані. Матеріали по банді в наказовому порядку відіслали з ГУБОЗу до іншого підрозділу. Але ж саме наша служба вела всі справи до вироку суду, щоб бандити не мали можливості вступати у змову з посадовими особами, залякувати свідків і потерпілих і розвалювати кримінальні справи. Із цією метою в ГУБОЗ було створено навіть спеціальний відділ із супроводу особливо важливих справ.

— А інших уже й немає. Їх під різними приводами ще раніше прибрали зі служби. Донедавна я залишався єдиний, кого їм ще не вдалося звільнити.

— Саме так усе це й було зроблено. Його відверто здали, а Генеральна прокуратура ще й забила останній цвях у труну гарантій. Замість обіцяних захисту й підтримки його було кинуто один на один з бандитами, стосовно яких він дав показання, котрі цікавили слідство і дозволили розкрити серію вбивств. Цікаво, що ще на самому початку слідства ватажок банди покійний Ігор Гончаров пророкував Нестерову, що в кінці він залишиться один. Усе так і вийшло. Гірко...

— По-моєму, це очевидно: його позбавили захисту цілеспрямовано, щоб зламати й змусити відмовитися від своїх свідчень. Нині вищий спеціалізований суд України повинен застосувати до нього норми закону про захист осіб, які брали участь у судочинстві, бо всі 10 з половиною років, до яких засудили Нестерова, тримати його в ізоляторі СБУ неможливо. Він і так там перебуває на пташиних правах, лише за домовленістю міністра внутрішніх справ і голови СБУ, підкріпленою папером із ГПУ. Якщо суд учергове йому відмовить у захисті, буде ще зрозуміліше, що хтось із впливових людей просто не хоче, щоб він вижив.

— А ви самі в такий варіант вірите? Хоча навіть якщо це просто випадковість, вона злочинна, адже життя обвинувачуваного Нестерова в такому разі все одно під загрозою!

— Ні, від зміни влади всередині МВС ставлення до цієї справи практично не змінювалося. Єдине, що при Луценкові, та й то з ініціативи Генпрокуратури, нам дали можливість до 11 раніше доведених убивств додати матеріали про ще два, а також про низку інших злочинів. А загалом «особлива увага» колишнього міністра звелася до дуже «важливих» результатів: він сфотографувався на тлі нашої групи в присутності великої кількості ЗМІ та зробив кілька гучних заяв про те, що ми хороші професіонали й МВС потрібні такі люди. Реально ж ніякого захисту від діючих співробітників, які співчувають членам банди, не надійшло. Навпаки, незабаром під різними приводами практично всі члени оперативної групи були вилучені з МВС. Мало того, коли я намагався доповісти про складну ситуацію міністрові, доступу до нього вже не було. Він міг спілкуватися тільки через довірених осіб — начальника внутрішньої безпеки Слободяника і помічника Максимця. А ті сказали, що такими дрібницями міністр не займатиметься...

За великим рахунком, Луценко нас зрадив, багаторазово обіцяючи, що відстоїть, віддав нас «на розрив».

— Мотивація дуже цікава. Мене звинувачують у тому, що протягом останніх п’яти років я займався тільки бандою перевертнів і ніякої більше користі не приніс. Що саме по собі неправда, бо я займався й розкриттям інших злочинів. Однак навіть якби це було так, справа перевертнів, на мою скромну думку, все-таки «варта меси». Як сказав мені один із колишніх, ще радянських, генералів, з яким я познайомився в госпіталі МВС: якби за всю службу співробітник брав участь бодай в одній такій резонансній справі, можна сміло вважати, що вона минула не даремно. Але ж багато із нинішніх кабінетних керівників за всю свою видатну кар’єру взагалі не брали участі в розкритті злочинів і «затримували» хіба що не потрібні їм папери.

— Відверто кажучи, жодних реформ як таких у системі ніколи й не було. Змінюються лише вивіски, в яких тасуються місцями слова. Система підрозділів УБОЗу уже років вісім як втратила свою бойову, «пробивну» можливість і нічим не відрізняється від карного розшуку або управління боротьби з економічними злочинами. Більше того, ми практично дублюємо один одного з управлінням «К» СБУ, керуючись у своїй діяльності законом про боротьбу з оргзлочинністю. У розумінні більшості людей УБОЗ — це «найкрутіша» служба, що займається розкриттям замовних убивств, пограбуваннями, розбоями та ліквідацією озброєних банд. Але це в кіно. Насправді цим займається лише маленька частина людей в УБОЗі, а всі решта — «економісти» та інші відділи, призначені для забезпечення їхньої служби. Між іншим, опери змушені ходити й випрошувати ту або іншу послугу, при цьому списуючи безліч бюрократичних паперів, усередині самої служби. Чого під час створення підрозділів БОЗ не було. Це був хоч і невеликий, але справді оперативний підрозділ, що швидко реагує на ті або інші прояви злочинності. А нині ми зав’язнули в макулатурі.

— Ситуація в цілому настільки прогнила, що потребує негайного втручання. Правоохоронний орган, який повинен стояти на варті закону, служачи народу й державі, перетворився на якусь приватну крамничку, в якій працюють «діляги», яких цікавить лише особиста кишеня. А такі високі поняття, як служба, присяга, честь, офіцерське слово, викликають сміх і використовуються тільки в протоколі зустрічей і показових свят. Однією із причин цієї деградації є те, що правоохоронна система перейшла на самозабезпечення. Зайдіть у будь-який підрозділ, кабінет і запитайте, за які гроші обслуговується службовий автотранспорт, звідки беруться талони на бензин, за які кошти ремонтуються будівлі, кабінети, хто купує комп’ютери, принтери та іншу оргтехніку, не кажучи вже про елементарну канцелярію, і так далі, й таке інше... На ґрунті товарно-грошових відносин, що склалися всередині самої системи, як і в країні, відбулося колосальне розшарування на багатих і бідних. Ви ж самі розумієте, не може бути так, щоб в одній і тій само державній правоохоронній структурі, з тим самим бюджетом, умови служби разюче відрізнялися. Одні сидять у шкіряних кріслах, обставивши себе дорогими меблями й останньої моделі оргтехнікою, й одразу, за стінкою, ті ж опери, котрі займаються розкриттям убивств, пограбувань, розбоїв і т. д., туляться в напіврозвалених кабінетах, з меблями, на яких стоїть інвентарний номер ще радянських часів. Одні приїжджають на роботу на визивно розкішних машинах, а інші, пізно йдучи зі служби, поспішають потрапити на останній громадський транспорт.

Я вже мовчу про те, що стало цілковитою нормою: коли від рядового складу керівники, що не приховують своїх статків сумнівного походження, розвалившись у президії, вимагають якогось розкриття, кількості затриманих і заарештованих, принциповості й чесності, це здається знущанням. А для когось і є «прикладом для наслідування», звичайно, в менших масштабах. У нас же не даремно побутує афоризм: «Генерал — це не посада, а щастя»... Усе це дискредитує нашу професію, підриває у людей довіру до міліцейських погонів.

А з приводу скорочення, то воно також назріло, тільки не за рахунок співробітників, які безпосередньо борються зі злочинністю. Можна без усякої шкоди утискувати надбудову. Подивіться, скільки в нас полковників та інших старших офіцерів, які живого бандита в очі не бачили. Навіть елементарний такий приклад — до вас, журналістів, виходить прес-офіцер у званні полковника (!), щоб формальними фразами відрапортувати про успіхи відомства. Хіба це не абсурд? Для такої роботи необхідне звання старшого офіцера? І таких надуманих посад і звань у нас більш ніж достатньо.

— На жаль, через низку причин, у тому числі й об’єктивних, у нашій країні це неможливо. І хоч як це важко усвідомлювати для мене самого, нам справді потрібні абсолютно нові правоохоронні органи. А для цього, звісно, треба гнати нас усіх. І думаю, що справжні офіцери, котрі розуміють, що це робиться на благо держави й народу, змирилися б з думкою, що в новій правоохоронній системі їм місця немає. Погано тільки те, що нових з високими моральними якостями брати ж бо нема звідки...