У Донецьку розгорілася дискусія: як бути із безхатченками на період Євро-2012? Директор місцевого притулку навіть пропонував виділити територію колишньої військової частини для облаштування табору для безпритульних. У такому специфічному місці людям вулиці надавали б нічліг, а також годували та розважали. Такий собі профілакторій для особливої публіки.
Однак вже у травні стало зрозуміло, що «контингенту для оздоровлення» не вистачить: як розповів журналістам міський голова Олександр Лук’янченко, місцева влада не ізолюватиме бомжів примусово. Тим паче що більша їх частина у зв’язку із настанням літа сама залишила місто. Хтось подався до моря, хтось — на сезонні заробітки.
— У нас відплив спостерігається із кінця травня до вересня. Це природний процес, — відзначив Олександр Лук’янченко. — А із тими, хто організовано привозить жебраків до Донецька, вестимуть профілактику. Періодично організаторів ловлять і притягають до відповідальності.
Із братами 54-річним Володимиром (праворуч на знімку) та 38-річним Олегом я познайомилася в день матчу Франція — Англія. Чоловіки сиділи на лавочці навпроти стадіону і спостерігали за рухом уболівальників. Позувати на камеру моїм співрозмовникам вочевидь подобалося. Фотографію вони оцінювали у «скільки дасте». Картуз для добровільних «пожертв» лежав на землі. До честі міліції, а кількість правоохоронців на один квадратний метр була надто високою, волоцюг не чіпали і не проганяли.
— Ми із братом жили в будинку, який згорів. Тепер тулимося у сусідів неподалік, — розповів історію Володимир. — Документів немає, тому що прийдеш оформлювати паспорт, а тебе одразу питають: «Прописка є?». Прописки у нас немає, бо немає житла. «Шукайте, — кажуть, — де прописатися, тоді і приходьте».
— Я кілька разів знаходив роботу — вмію сантехніку лагодити, кахлі класти. Але для постійної роботи всюди питають паспорт і прописку. Тому влаштовуємося із братом на «шабашки», — пояснює Олег. Він зізнається, що раніше дуже захоплювався футболом: «У мене були дві книжки Блохіна, обидві з автографами. Збирав програмки матчів, вирізки із газет. Востаннє ходив на стадіон у Луганську, коли «Зоря» пробилася до вищої ліги.
Володимир каже, що як колишній військовий отримує пенсію. На моє здивоване запитання, як можна це зробити без паспорта, відповідає просто: «За пенсійним посвідченням, на картку гроші перераховуються». Із «розкошів», якими іноді балують себе брати, — газети. Щоправда, видання, якому віддає перевагу Олег, коштує дорожче за те, яке читає Володимир. «Через це щоразу сваримося. Він дорікає, що я розтринькую гроші», — пояснює молодший із братів.
Мої нові знайомі зізналися, що хотіли би побувати на новому стадіоні й побачити все на власні очі. Та поки що таке щастя не випало. Донецькі безхатченки виявилися гарною ілюстрацією того, що приймаюче місто максимально наблизилося до європейського ставлення до громадян. Волоцюг не ховають і не виселяють, а сприймають як представників суспільства, які добровільно обрали життя на вулиці. Не секрет, що чимало іноземців перебувають у полоні стереотипів про Україну як країну расизму, повій та вбитих собак. Один із міфів донецькі люди вулиці розвіяли.
Фото автора.