Медицина по-сімейному чи сімейна медицина

Факт нетиповий. Не так з точки зору загибелі людини через лікарську байдужість, халатність чи непрофесіоналізм (з такими скаргами доводиться стикатися доволі часто), як через те, що проти фельдшера все-таки порушено кримінальну справу. Та чи дійде вона до суду і чи вина обвинуваченого буде підтверджена, поки що говорити рано. Адже сам фельдшер наразі більшість звинувачень відкидає.

Початок історії був доволі стандартний. В одному із сіл посварилися двоє братів. Під час суперечки один із них отримав ножове поранення, тож сусіди викликали «швидку допомогу». Поки вона дісталась із райцентру, кров навколо рани встигла підсохнути і, як свідчить сам фельдшер, розріз десь у півтора сантиметри видавався зовсім незагрозливим. Медпрацівник запропонував потерпілому поїхати до лікарні. А коли той відмовився, довго вмовляти не став: він — один черговий на весь район, виклики можуть надійти і з інших місць, а тому тут йому надовго затримуватися нічого. На тому й розійшлися.

Хлопчина переночував ніч, а на ранок помер. Як було встановлено пізніше, через значну втрату крові і шок. Припускають, коли б його рану належним чином обробили або хоча б перебинтували, фатальних наслідків не було б. Натомість мати загиблого каже: фельдшер навіть пластир не наклав на місце поранення.

Якщо навіть закрити очі на фахові помилки, то не можна не помітити прямого порушення закону, коли медпрацівник не повідомив у правоохоронні органи про ножове поранення. Щоправда, він все-таки викликав міліцію, але... наступного дня, коли приїхав вже не лікувати, а констатувати смерть свого пацієнта.

Багато хто з односельців, навіть не знаючи про результати експертизи й порушення кримінальної справи, одразу зробили свої висновки: трагедія сталася через погане медичне обслуговування. Не будемо давати оцінок до завершення кримінальної справи. Та все-таки історія спонукає до роздумів. Як могло статися, що фельдшер із майже сорокарічним (!) стажем припустився таких помилок? Чому під руками у нього не було інструменту, котрий дав би змогу обстежити глибину рани? І де гарантії, що з іншим пацієнтом в іншому селі не може статися таке саме?

Не так давно саме в Білогірському районі проходив своєрідний звіт місцевої влади та медиків щодо роботи галузі охорони здоров’я. Як це заведено нині, акценти робилися не так на згаданому випадку, як на питаннях реорганізації та оптимізації в мережі лікувальних закладів. Тоді ж прозвітували, що на постійному контролі перебувало виконання заходів національної, державної та районних програм.

Можна не сумніватися, що така оптимізація дає змогу хоч трохи, але все-таки зекономити бюджетні кошти. Але як усе це може вплинути на поліпшення медобслуговування? Уже вкотре автори нинішніх реформ намагаються переконати, що присутність не те що лікаря, а навіть фельдшера в кожному селі зовсім не-

обов’язкова. Мовляв, для казни — обтяжливо, а користі мало.

Та уявімо собі, що сільський лікар буквально за кілька хвилин міг би з’явитися біля пораненого. І навіть не помітивши небезпеки одразу, він все одно не поспішав би до райцентру, а зміг би через годину-другу знову навідатися. Це правда, що на місці він навряд чи зміг би здійснити хірургічне втручання, але простежити за станом хворого все-таки зумів би. І життя було б врятоване.

Гіпотетично можу припустити, що не тільки в цьому разі. Бо попри відсутність кримінальних справ та офіційної статистики щодо того, скільки хворих помирають через погане лікування, думається, пригадати щось схоже, в найрізноманітніших варіантах, зможуть не в одному селі. А так звана оптимізація не додає ні кваліфікації, ні просто кількості медперсоналу там, де це необхідно.

У тому ж Білогірському районі в лікувальних закладах працюють 67 лікарів й укомплектованість становить лише 77 відсотків. Про якого сімейного лікаря на селі може йтися, коли навіть у ЦРЛ кадрів не вистачає.

Щоправда, шукаючи вихід із ситуації, там видали десять цільових на-правлень для вступу в медичні ВНЗ і майже стільки ж у медучилища. Але й це зовсім не означає, що через п’ять—сім років нинішні студенти повернуться у глибинку.

Дефіцит не те що висококваліфікованих кадрів, а навіть просто дипломованих спеціалістів у сільських дільничних і навіть районних лікарнях — проблема не сьогоднішнього дня. Роками її не вдається розв’язати. Однак тепер проголошено, що все змінить сімейна медицина.

Сучасна офіційна доктрина розглядає сімейну лікувальну практику як таку, що забезпечує тривалу опіку за здоров’ям людини і всіх членів її сім’ї незалежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму в усі періоди життя. У щоденній практиці це має вигляд приблизно такий: роками сімейний лікар не просто спостерігає за станом здоров’я сім’ї, а стежить за профілактичними заходами, надає первинну допомогу, координує взаємовідносини хворого з іншими спеціалістами та медичними закладами тощо. Звучить багатообіцяюче. Сьогодні в області принцип надання медичної допомоги на засадах загальної практики сімейної медицини наявний у 138 закладах.

Але що змінилось у практиці сільського лікаря, фельдшера, медсестри, окрім назви? Хоч яку вивіску почепи, розумних, кмітливих, талановитих, а головне — охочих відправитись туди на роботу не додалося. Нині в області чверть (!) усіх лікарів — це люди пенсійного віку. Що далі від обласного центру, то відсоток цей стає більший, а в сільських лікувальних закладах перевалює за третину.

Коли ми зустрічалися з головним лікарем Зяньковецької амбулаторії загальної практики сімейної медицини в Деражнянському районі Інною Ліщишиною, стаж її роботи перевищував 42 роки. Про те, що свого часу тамтешня дільнична лікарня обслуговувала чотири села та хутір, тепер уже й забули. З усіма пацієнтами, а це близько восьмисот людей, тепер має справлятись сімейна амбулаторія. До того ж на молоде підкріплення особливо розраховувати не доводиться.

Щоправда, не так давно в лікарню направили на роботу новоспечених фельдшера та акушера. Але що може втримати молодих дівчат у селі, коли в однієї батьки та рідний дім залишилися у Хмельницькому, в іншої — в Кам’янці-Подільському. А в Зяньківцях обом доводиться знімати кімнати. І перша зарплата у молодих дипломованих спеціалістів ледь дотягувала до восьмисот гривень. Тож можна не сумніватися, що за першої ліпшої нагоди молоді медпрацівники намагатимуться влаштуватися ближче до рідного дому. А пацієнти із Зяньковець, Радянського, Підлісного, Яблунівки, хутора Бомково і сотень схожих населених пунктів залишаться, у кращому разі, під опікою своїх лікарів та фельдшерів-пенсіонерів. Та й то лише тоді, коли їхні медичні заклади не зачепить теперішня оптимізація.

Але навіть управлінці в системі охорони здоров’я вимушені зізнатися, що й остання вже перестала давати той ефект, на який розраховували спочатку. Констатують: темпи переорієнтації первинної ланки на засади сімейної медицини протягом останніх років сповільнились. Показник забезпеченості сімейними лікарями в області залишається останніми роками майже незмінний. Якщо протягом двох позаминулих років він становив 2,0 на десять тисяч населення, то за два минулі зріс лише до 2,1. У цілій низці районів ця цифра не доходить і до 1,5, а, скажімо, в Летичівському взагалі становить третину середньостатистичного сімейного лікаря на 10 тисяч населення. То про які якісні зміни в медичному обслуговуванні можемо вести мову?

Крім того, як засвідчують самі медики, в центральних районних лікарнях працюють близько сотні дільничних терапевтів і майже стільки ж у міських поліклініках, яких, відповідно до планів реформувань, потрібно спрямовувати на спеціалізацію із сімейної медицини. Згідно з місцевими планами, протягом наступних семи років перекваліфікацію мають пройти 367 лікарів, з яких у нинішньому — 33. Але спробуймо поставити собі одне запитання: чи справді реально не просто видати довідку про перекваліфікацію, а змінити свідомість і ментальність дільничного лікаря з 30—40-річним стажем?

Залишимо його без відповіді. Для себе її так чи інакше шукатиме кожен пацієнт, що прийде на прийом і сподіватиметься на справді кваліфіковану медичну допомогу. Утім, так було завжди, коли практику сімейної медицини у нас успішно замінювала своєрідна «медицина по-сімейному». У тому розумінні, що пацієнти просто перестали довіряти лікарям і самі за допомогою реклами, Інтернету і сімейних порад почали ставити діагнози, купувати медпрепарати й лікувати себе. Щоправда, відповідальності за кінцевий результат при цьому ніхто не несе. Але ж хіба не те саме відбувається і в теперішній сімейній медицині? Випадок, з якого довелося розпочати цю розмову, — яскравий тому приклад.