В історію українського футболу вписані імена, які знають далеко за межами нашої країни, нерідко краще, ніж наших учених, митців та політиків. Воно й не дивно, адже такі особистості, як Валерій Лобановський, Олег Блохін, Ігор Бєланов, Андрій Шевченко, Олег Лужний, Віктор Каневський, Анатолій Бишовець, Леонід Буряк зробили б честь футбольній дружині будь-якої країни. Та був у нас футболіст, грою якого захоплювались у довоєнних Польщі та Радянському Союзі, а вже наприкінці 40-х років минулого століття — на західноєвропейських стадіонах — насамперед, у Франції.
Йдеться про львів’янина Олександра Скоценя, на ім’я якого в радянські часи було накладено табу. Доходило до того, що на фотографіях передвоєнного складу київського «Динамо», де він грав центрального нападника, його просто вирізали. Допомагало те, що на знімках він стояв збоку.
Це вже у незалежній Україні, на початку 90-х років, з’явилися перші публікації про цього легендарного футболіста, зрештою він сам уперше навідався з далекої Канади, де доживав віку, в рідні краї, щоб нарешті зустрітися з родиною, згадати свою молодість. І лише навесні цього року, напередодні європейського футбольного форуму на стадіонах Польщі й України, у столичному видавництві «Ярославів Вал» з’явилася його книга спогадів «З футболом у світ», з якою вперше познайомились читачі за океаном двадцять років тому і яка вже тоді стала бестселером.
«Передаю в руки української читацької громади книжку моїх споминів «З футболом у світ», — написав Олександр Скоцень у лаконічному вступному слові до заокеанського видання, — і надіюся, що вона стане стимулом для інших спортових діячів у різних ділянках українського фізкультурного життя, що мої спомини збагатять українську мемуарну спортову літературу». Шкода, як справедливо зауважує видавець й автор передмови Михайло Слабошпицький, що у «святці» київського «Динамо» досі не внесено ім’я цього неймовірного форварда.
Книга «З футболом у світ» — це не тільки цікаві подробиці з життя відомого в середині минулого століття спортсмена. Це і доволі виразні, а нерідко і зовсім невідомі для сучасного читача фрагменти історії вітчизняного футболу, більше того — реальні зарисовки і спостереження з тогочасної дійсності. Адже ці спогади і роздуми не тільки про футбол. А й про те, як найкраще реалізувати Богом дані можливості, як не розтринькати талант навіть у найнесприятливіших обставинах. Це книга про те, як знайти шлях до успіху і не зректися свого коріння, свого роду, як з гідністю репрезентувати свій народ, насамперед, своїм талантом, своїми справами.
Олександр Скоцень був найяскравішим українським футболістом Львова, всієї Польщі в другій половині 30-х років минулого століття, справжнім лідером київського «Динамо» у першому колі чемпіонату СРСР 1941 року. Це він забив у Москві єдиний м’яч у ворота сильної команди ЦДКА, який став переможним для киян, був улюбленцем уболівальників команди. Та це не завадило каральним органам арештувати його на початку війни за... контрреволюцію та шпигунство. А підставою стали доноси самих футболістів. Про це він довідався вже під час слідства, коли енкаведист дав йому прочитати обвинувачувальний акт. Яких тільки злочинів йому не інкримінували. І шкідливу діяльність та націоналістичну пропаганду, і наклепи на партію та її керівників, і розмови про те, що німці — наші приятелі... Врятував від смерті відомого футболіста єврей Лев Ісакович Варновіцький, котрий обіймав високу посаду у каральних органах й опікувався командою, в якій грав Скоцень, і, звісно, дуже добре до нього ставився.
Чи не найяскравіша сторінка у спортивній біографії нашого земляка — французька, коли він наприкінці 40-х років захищав кольори добре відомої команди «Ніцца», вболівальники якої носили українця на руках. Звісно, після його феєричних голів і блискучих перемог їхньої улюбленої команди. Французька преса, повідомляючи про від’їзд Скоценя за океан (у середині червня 1950 року), наголошувала, що він «залишився світлою зіркою Лазурового берега і найкращим футболістом в історії клубу «Ніцца».
«Франція була моїм останнім етапом європейського футболу, — згадує сам спортовець, — де, як біблійний жид, вічний скиталець, я закінчив свої футбольні мандри. Два останні роки (1948—1950) моєї гри в команді «Ніцца», хоч справді напружені, важкі, без сумніву, були найкращими в моєму житті. Французький спорт імпонував мені спортивним підходом, атмосферою, манерою ведення гри — джентльменським змагом».
І ще одна деталь, на яку варто звернути увагу. «Не було тижня, — пише Олександр Скоцень, — щоб у місцевій газеті на спортивній сторінці не згадували моєї особи. Чи був це довший, чи коротший огляд гри, в якій я брав участь, або інтерв’ю зі мною. Саме ці розмови з репортерами були доброю нагодою підтвердити чи оборонити свою національну приналежність. До захисту свого національного «я», до популяризації свого українського імені зобов’язувала мене ще й участь у матчах тих тисяч українців-емігрантів, які були розкидані по французьких містах і приходили у великій кількості й часто підбадьорювали мене українською. Вони пишалися тим, що я українець.
Бо й справді дивними, а то й жалюгідними деколи були у французькій пресі натяки, що, мовляв, я за національністю поляк, або, як казали частіше, «руссе» — росіянин...»
Зі спогадів спортовця постає та задушлива, замрячена атмосфера в емігрантських колах у Канаді, ті постійні українські гризня і самопоборювання, які давали привід нашим явним і замаскованим недругам тільки єхидно посміхатися з тієї непривабливої й незавидної для нас ситуації. До речі, саме горе-патріоти, яких після Другої світової війни лиха доля закинула аж за океан, у Канаду, на стадіоні жорстоко, до напівсмерті побили легендарного футболіста, по суті, зробили його калікою, після чого він уже не виходив на футбольне поле. Побили-покалічили, як то кажуть, за цапову душу. Бачте, їм не сподобалося, що Скоцень покинув одну футбольну команду, де його всіляко оббріхували, цькували та принижували, і перейшов до іншої. Справді бо, не так ті вороги, як добрі люди. «Як низько впала нинішня людина! Видно, що большовицькі і гітлерівські звірства залишили свій слід на людській психіці», — писала по гарячих слідах цієї дикунської події одна із канадських газет.
Прихід до масового читача спогадів легендарного футболіста ще раз підтвердив: нам треба пропагувати знаних у світі українських спортсменів, якими ми по праву пишаємося. Тобто тих сильних особистостей, які не пасували (і не пасують!) перед труднощами, які вміли (і вміють!) перемагати, які не йшли (і не йдуть!) в «найми до сусідів», бо там ліпше платять. Нам потрібен культ переможців, а не ниття невдах, культ лідерів, а не партачів навіть найкращих шансів. Тобто йдеться про книги, кінофільми, музейні експозиції, які показують українську звитягу духу, українську славу, українську незборимість. Нам треба вчитися жити і перемагати на прикладах таких легендарних спортовців, як брати Клички — Віталій і Володимир, Яна Клочкова, Інесcа Кравець, Ірина Мерлені, Роман Гонтюк, Василь Іванчук... І, звісно, Олександр Скоцень — найкращий форвард довоєнної Польщі, зірка київського «Динамо», по суті, перший легіонер-українець у європейському футболі, єдиний українець, нагороджений доволі престижним у Канаді кубком Голланда, — за високі спортивні досягнення й джентльменську поведінку у спорті та житті.
Тоді і нас поважатимуть у світі, і ми самі нарешті покинемо той совковий маргінес, з яким досі не можемо розстатися, як раб із галерою.
Олександр Скоцень.
